Основний фронт на сході України — в економічній площині

Спочатку треба пояснити, як і чим живуть люди в шахтарських регіонах на конкретному прикладі. Ми базуємося біля Красноармійська. Там проживає приблизно 80 тис. людей, ще близько 20 тис. — в сусідньому Димитрові. За моїми оцінками, на шахтах працюють приблизно 15 тис. людей, з яких біля 20% — в забої, під землею. Вони отримують від 10 до 20 тис. гривень на місяць. Решта, обслуговуючий персонал, отримує від 3 до 5 тис. гривень. Зарплата працівників інших професій в цих містах зазвичай не перевищує 1,5 тисячі гривень. 2000 гривень вважається нормальною зарплатою. Хорошою — 2500.

Якщо говорити про середню зарплату в регіоні, тут цей показник дещо вищий, ніж взагалі в Україні. Тому що, згідно даним Держстату, він формується лише по зайнятим. Тобто якщо на шахтах вищий рівень зарплати, ніж в аграрному секторі, то це впливає на показник. При цьому не враховується обсяг людей, які не працюють або які працюють правдами-неправдами. В Красноармійську приблизний рівень безробіття, згідно моєї маркетингової інтуїції, 50%. Це люди, які не отримують жодних доходів.

Чому вони не працюють? У більшості місцевих в голові стереотип: ми будемо заробляти тоді, коли будемо ходити на роботу. Наша основна задача — ходити на роботу. Якщо вони мають роботу, то ходять туди. Якщо ходять, то отримують зарплату.

Навряд чи там можна знайти більш ніж 5% людей, які думають категоріями створення бізнесу. Саме вони думають: я щось зроблю, і тоді частинка цієї доданої цінності буде компенсуватися у вигляді зарплати, прибутку чи доходу.

А 80-90% мислять категоріями: дайте нам роботу, і ми будемо ходити на неї. Якщо ви не дасте роботу — ви погані люди, якщо дасте — ви хороші люди.

Але всі вони лягають спати і прокидаються в постійній тривозі. Вони проклинають своє місто, свою землю, ЗСУ, "ДНР". Їхнє основне бажання — щоб закінчилась війна, хоча "Гради" та артилерія туди не дострілюють, чутно лише вибухи.

Стосовно того, що змінюється. За останній рік в позитивний бік змінилась кількість симпатиків України. Якщо півтора року тому я без ПМ і автомата по місту не їздив взагалі, то потім зняв ніж, зняв ПМ і міг ходити по Димитрову без них.

Ще рік тому проукраїнськи налаштованих мешканців було приблизно 20%, 40-50% — ні туди, ні сюди. Решта — "не наші люди", як казала моя прабабуся. Зараз приблизно 50% — наші люди. Хоча це ті самі люди, які напрацювали внутрішній імунітет стосовно того, що їм тече з екранів телевізорів, з Інтернету.

Але стереотип споживацької моногалузевої шахтної ідеології глибоко сидить. Таким чином, їм важко сформувати внутрішню відповідальність за те, що відбувається навколо них. Сформувати нові стереотипи ефективної праці через створення додаткової цінності, а не через необхідність ходити на роботу, в шахту чи куди скажуть.

Це найбільший і найважчий виклик для України і регіону.

Стосовно того, що відбувається за лінією розмежування. З того, що підказує моя маркетингова інтуїція і розвіддані 93-ї бригади — там теж йдуть зміни. Озброєні формування — це десь приблизно 20% росіян і 80% місцевих. При тому, що з цих 80% — приблизно 70% родом не з окупованих територій, а з тих, що зараз під контролем України. І зараз вони фактично мають заробітчанську психологію, внутрішню ностальгію стосовно того, як повернутись додому.

Більшість з них не хочуть стріляти в бік своєї батьківщини. А якщо стріляють, то вистрілюють боєкомплект просто в напрямку. Бо система мотивації озброєних формувань побудована на тому, щоб вистріляти певну кількість набоїв, боєприпасів в напрямку ЗСУ. За це вони отримують гроші та бонуси.

Це по своїй суті жахливо, тому що вони фактично стріляють по собі. Це створює велике внутрішнє напруження. І на це теж треба зважати. Вони хочуть повернутись, але їм, як я казав раніше, треба повертатись на роботу. Єдине, що їх тримає — гроші, які привозять в чемоданах і платять. До речі, в доларах, а не в рублях, як пенсіонерам.

З точки зору інформаційної боротьби ми боремось за наших людей, які знаходяться і там, і тут. Ми боремось не тільки за голови, але й за серця, душі і за те, щоб вони могли сюди повернутися.

Тому я вважаю, що зараз основний фронт лежить в економічній площині. Якщо їм буде куди повернутись, якщо в них буде можливість заробити хоча б 4 тис. гривень на місяць, то вони кинуть зброю. А втрата більш ніж 20% особового складу лишає боєздатності будь-який військовий підрозділ. Саме на це треба націлювати всю інтелектуальну, емоційну, маркетингову, інвестиційну складову пошуків майбутнього для Донбасу.

Під час "Хакадону" презентували проект, направлений на формування тепличного господарства. Мені він сподобався, тому що можна розпочати вирощування квітів за межами досягнення "Смерчів" або далекобійної артилерії. Ті, хто керують цією технікою, будуть знати, що тут ростуть квіти, на які можна обміняти свою зброю. І заробляти гроші.

Автор — начальник прес-центру 93-ї ОМБР (найбільша бригада, прибл. 7 тис. в/службовців. В оперативному підпорядкуванні район Донецького аеропорту, від Авдіївки до Марїнки, понад 60 км передової лінії, понад 30% всіх вогневих зіткнень АТО).

Ментор хакатону "Хакадон". Учасник групи Стратегічних комунікацій Генштабу, активно брав участь в проекті "Армія ФМ" та ряді інших проектів з інформаційної війни та реформування прес-центрів ЗСУ.