Hub schools по-українськи. Що це і куди підуть виділені 200 млн грн?

Опорні школи — це навчальні заклади, куди привозять на навчання дітей з навколишніх населених пунктів, де школи немає або є тільки початкова/основна. Ідею опорних шкіл уряд почав просувати в 2015 році як частину реформи середньої освіти. Передбачалося, що опорні школи будуть створені у кожній області. Міністерство освіти презентувало своє бачення цієї ідеї і почало її втілювати — в 2016 році обіцяють створити 100 опорних шкіл. Які перспективи впровадження цього механізму?

1. Опорна школа — цілком звичне явище для сільських регіонів України, як і загалом підвезення дітей, завдяки програмі "Шкільний автобус", яка діє з 2003 року. На початок 2015-2016 навчального року до школи підвозилося 234 тисячі дітей за цією програмою. Вже зараз є школи, до яких підвозять дітей з 10-20 навколишніх населених пунктів — не лише тому, що там немає де вчитися, але й просто за бажанням батьків, які прагнуть дати дітям кращі шанси у житті. Хоча Міністерство освіти і запропонувало деякі новації у своїй концепції опорної школи, наприклад можливість створювати філії з навколишніх малих шкіл та ідею єдиного навчального простору для вчителів опорної школи та її філій, все ж опорна школа — це дуже проста і знайома річ. Якщо у селі недостатньо учнів для нормальної роботи школи, підвозити дітей на навчання стало логічною і зрозумілою практикою в усіх країнах зі значною часткою сільського населення.

2. Вже в цьому році 100 опорних шкіл мають отримати додаткове фінансування — про це заявляло і Міносвіти, і Мінфін. Уряд виділив для них 200 млн грн у 2016 році (на ремонти і обладнання), а також запропонував районам закупити шкільні автобуси у співфінансуванні з державою 50/50. На це виділено ще 600 млн. Додатково Мінфін ініціював неурядовий проект підтримки опорних шкіл за гроші закордонних та українських донорів. Але ті опорні навчальні заклади, які отримають допомогу вже цього року — ще не вичерпний перелік опорних шкіл. Процес реорганізації освітньої мережі та процес переоснащення шкіл і покращення матеріально-технічної бази — це два окремі кроки у реформі, хоча вони й тісно пов"язані. Вирішувати проблему застарілого обладнання і протікаючих дахів у школах, безумовно, потрібно. Проте, так само безумовно зрозуміло, що за дуже грубими розрахунками, на мінімальний ремонт та заміну навчального обладнання потрібно удвічі більше інвестицій, ніж загалом витратили на середню освіту за цей навчальний рік. Тож необхідно визначатися із пріоритетами: куди у першу чергу спрямувати ті кошти на капітальні видатки, які вдасться знайти. Вочевидь, уряд визначився — підтримати учнів з сільської місцевості.

3. Попри загальновідому проблему із браком коштів на середню освіту виявляється, що держава витрачає на неї дуже значний шматок бюджету: 8% усіх державних видатків йде на школи (з центрального та місцевих бюджетів). У співвідношенні село-місто відносно більша частина грошей спрямовується саме на сільські школи — так сконструйована формула розподілу освітньої субвенції. У 2015 році на 30% українських учнів, які навчаються у сільських школах, було спрямовано 38% субвенції. Натомість для тих 66% школярів, які вчаться у містах, виділили 47% грошей.

Якщо взяти до прикладу Чернігівську область, як типовий негустонаселений сільський регіон, то вартість навчання одного учня у м. Чернігів становила у 2014 році 7,2 тис. грн на рік, а у Ніжинському районі, приміром, — 16,7 тис. грн. Втім, в урбанізованих областях ситуація мало чим відрізняється: у м. Першотравеньск Дніпропетровської області один учень вартує 5,5 тис. грн на рік, а у Юр"ївському районі тієї ж області — вже 15,2 тис.

Опорні школи — це можливість витрачати гроші не на утримання порожніх шкільних приміщень, а на нові комп"ютери, лабораторії та парти, навіть враховуючи видатки на пальне та автобуси.

4. Принцип "винагороджувати стаханівців, карати тих, хто відстає" повсюдно практикується в Україні. Тож щойно стало відомо про бюджетні кошти, які виділено на навчальне обладнання та ремонти для опорних шкіл, як з"явилися припущення, що кабінети фізики чи відремонтована стеля дістануться "передовикам освіти".

Судячи з коментарів МОН, деякі обласні департаменти освіти, які, власне, і мали розподіляти згадані вище 200 млн, дійсно вирішили віддати їх великим переповненим гімназіям у районних центрах — вочевидь, і так найсильнішим навчальним закладам району. Мотивація "дати більше тим, хто зможе скористатися отриманим" цілком зрозуміла, але не зовсім правильно, адже середня освіта — це сфера, де конкуренція і змагання працюють дуже погано. В результаті програють завжди учні, а у кінцевому підсумку — усе суспільство. Численні дослідження показують, що чим успішніша родина, тим більше у дитини шансів мати добру освіту і роботу. Але ті діти з маленьких сіл не повинні бути позбавлені шансів на хорошу освіту. І опорні школи придумані насамперед для таких дітей, саме їм виділені державою ресурси потрібні найбільше.

5. Процес ліквідації та пониження ступеню сільських шкіл триває вже давно. За останні 20 років сільських шкіл стало на 18% менше. Втім, цей процес так і не наздогнав темпів скорочення кількості учнів, який стало менше аж на 43%. Саме тому сільські школи ставали все більш порожніми і дорогими. Частину закрили тому, що учнів там просто не залишилося. Тобто навіть за наявності школи люди з дітьми покидали населений пункт, і мантра "немає школи — немає села" не зовсім відповідає дійсності. Правильніше казати "немає роботи — немає села". Саме через це молодь не лишається у малих селах або не повертається туди після навчання. І школа, де навчається 20-30 дітей, ніяк не змінить цієї тенденції. Тож чи варто заради досить примарного шансу "зберегти" село позбавляти учнів можливостей отримати кращу освіту?

Звісно, у процесі створення мережі опорних шкіл сотні речей можуть піти не так — і неодмінно підуть, зважаючи на відсутність в Україні ефективної системи управління освітою чи бодай інформаційної системи управління. Але проблему якості освіти у сільських школах та ефективності використання коштів все одно треба вирішувати, і складно уявити альтернативу створенню опорних шкіл. Тому варто ставити питання не про доцільність опорних шкіл, а про раціональність та послідовність процесу їх створення.