Наша сила в кількості

Ігор Ляшенко

Нікого в світі чомусь не цікавить географічне розташування України, про вигідність якого люблять говорити. Не може Україна похвалитися і якимись більш-менш важливими природними копалинами. Унікальних виробничих потужностей в країні немає. Туристи до України не їздять, бо для відпочинку у нас поганий клімат та обмаль відомих історичних та природних пам"яток. Не кажучи вже про повну відсутність сфери послуг.

Єдине, що являє собою якусь цінність на терені України — це 50 мільйонів мешканців.

В очах підприємців та економістів це не просто 50 мільйонів осіб, а гігантський, за європейськими мірками, ринок збуту. Це єдине, що Україна спроможна запропонувати інвесторові. І єдине, що їх може зацікавити в Україні.

Саме на наявності реального ринку збуту базується інтерес інвесторів, скажімо, до акцій енергетичних компаній України. Приватизація української енергетики означає фактично продаж права монопольно реалізовувати продукцію споживачам, що не мають змоги від неї відмовитися. При цьому, в принципі, байдуже, що виробничі потужності галузі здебільшого застарілі та використовуються нераціонально. В такій ситуації найбільше турбує аби споживач, яким би бідним він не був, мав змогу розплатитися з виробником.

В подібній ситуації знаходяться і українські телекомунікації. Телекомунікаційні підприємства здатні викликати інтерес виключно наявністю гарантованого ринку збуту. Бо споживач може залишитися голий та босий, але за світло та можливість говорити по телефону заплатить обов"язково.

Це все чудово розуміють потенційні інвестори, а також продавець, тобто — держава. До приватизації телекомунікаційних компаній підходять настільки прискіпливо, що і досі не здійснено якихось реальних кроків. Енергетику приватизують настільки обережно, що процес може розтягнутися надовго. Інтуїтивно розуміючи ситуацію, прем"єр-міністр навіть наказав ФДМУ тимчасово припинити продаж акцій енергокомпаній, бо сьогодні за них дають вельми малу ціну. Є надія, що акції енергетики подорожчають.

Що ж стосується всього іншого — такої надії ні в кого немає. Як немає шансів отримати від продажу значні гроші. Навіть для виконання плану надходжень до бюджету від приватизації доведеться за демпінговими цінами продавати десятки, а то і сотні об"єктів.

Їх, звичайно, розберуть. По одному-два мільйони нашкребуть навіть вітчизняні компанії. А от дорожче ніхто в Україні платити не зможе. Бо держава не посприяла тому, аби в країні з'явився реальний капітал.

Тож розрахунок один: доки іноземці зазіхнуть на наше найбільше багатство — людей. Вірніше, ринок збуту. Який, щоправда, спроможний спожити лише речі, необхідні для підтримки життя.