В Україні формується новий культурний контекст — режисер Володимир Тихий

Сьогодні ім'я режисера, сценариста і продюсера Володимира Тихого більшість глядачів знає завдяки циклу про Майдан "Зима, що нас змінила", знятого учасниками створеного ним об'єднання "Вавилон'13. "Була "Медична сотня", а ми — "Документальна сотня", — каже Тихий про цю ініціативу, що стала основою для створення нового, поки ще не широкого, кіноруху. Остання робота режисера — стрічка "Бранц і", знята в жанрі документального детективу, вийшла в прокат у лютому й зчинила не аби який галас в суспільстві.

Для Тихого принципово, щоб проект не був "чорно-білим", пропагандистським. "Люди, які, можливо, з хорошими намірами тобі цю пропаганду розказують, потрапляють в розряд брехунів. Це дуже тонкий момент ", — говорить він.

Про те, на яке кіно є глядацькийй запит в Україні і яким чином його створювати в період економічної кризи, режисер розповів проеку "Знято в Україні", ініційованому delo.ua у партнерстві з "Медіа Групою Україна"

Фото з сайту detector.media

Держава — це не продюсер

У Раді в пер шом у ч ит ан ні приня то закон про держпідтримку кіногалузі. Що в ньому для вас найважливіше?

То така ситуативна історія, коли кінематографісти пішли з владою на певну співпрацю в конкретній ситуаціі. Бо з точки зору депутатів — українського кінематографу немає, але є телебачення, яке робить те, що їм потрібно і з яким вони готові рахуватися.

Але в законі є важливі, принципові моменти: створення окремої структури, яка не підлягає Міністерству культури. Звичайно, без бюджетних коштів не обійтися, але повинен запрацювати механізм, коли відрахування від кіногалузі і загалом від всіх супутніх об'єктів, які займаються "кіном", мультимедіа, йшли напряму саме в цю організацію, щоб вона була фінансово незалежною.

І який механізм забезпечує цю незалежність?

Кіно знаходиться в тупіку, тому що за останні 20 років, до того, як з"явилася Катерина Копилова (керувала Держагентством з питань кіно в 2010-2014 роках – delo.ua) з певною реформою, ситуація була абсолютно непрозорою, керувалася рішеннями чиновників, яким здебільшого було навіть зручніше, щоб кіно не знімалося — менше проблем.

Чиновники використовують можливість вплинути на кіновиробництво для того, щоб зробити собі піар за рахунок здебільшого ідіотських ініціатив. Ми це не перший рік проходимо, цього треба вже позбутися.

Зараз йдеться про те, щоб рішення цієї незалежної структури були рішеннями певної громадськості, яка пов'язана з кіно. І до речі, дуже часто ці рішення не йдуть паралельно з намаганнями керівництва.

Тоді в чому бачите функцію держави стосовно кіно?

Досі не було системи державної підтримки. Це ми тільки зараз приходимо до неї. До цього була абсолютно радянська система. Воно так виглядало, що держава має фінансувати виробництво фильмів: замовляти, отримувати права, так би мовити, бути "головним продюсером"...

Проте держава не є продюсером. Вона має лише забезпечувати умови, щоб цей процес відбувався. Тобто, бути, скоріше, інвестором. При чому не тільки в кіно, а й в певну перспективу культурного розвитку країни.

Про пострадянські шаблони та власного глядача

Чи можна говорити, що в Україні є сучасне національне кіно?

Якщо вважати кіно сферою масової культури, то воно спирається на той культурний пласт, який існує на даний час в країні. На жаль, Україна тільки зараз починає створювати якийсь сучасний контекст.

Той конктест, що був ще п'ять років тому — він абсолютно пострадянський. Навіть формою творчості — це такий соцреалістичний підхід. Це абсолютне надбання тієї системи. Досягти певного глядацького успіху можна було, лише повністю нівелюючи всю соціальну складову.

Але зараз в людей змістилась — не можу сказати, що повністю перезавантажилась, але змінилась — культурна матриця. Вони починають себе усвідомлювати: що я є, що я тут живу. Тобто їм потрібні якісь художні рефлексії з цього приводу.

Зараз у глядача сформувався певний інтерес до локальних тем?

З'явився інтерес "до своїх тем", але не з'явилася глядацька довіра до кіно. Це трохи різні речі, її ще треба вибудовувати. А це досить складний процес. Тому що професіонали виробляли продукт, який абсолютно не спирався на намагання розмовляти з глядачем про реальність. Зараз професіонали розгублені, вони не знають, як себе поводити в цій ситуації.

Вiдео: "Самооборона. Зима, що нас змінила"

А як донести до глядача нові сенси в кіно?

Зараз відбувається зростання клубного руху, коли кіно приходить до глядача не просто "дивіться мене, я дуже круте", воно приходить до конкретної групи людей, в яких є культурна потреба і для яких це момент соціалізації.

Їх небагато, але вони регулярно приходять, дивляться, потім обговорюють. Це те, що відбувалося в Польщі, завдяки чому не загинуло польске кіно. В них був дуже потужний клубний рух, він не загнувся під час переходу з радянської в пострадянську, а потім вже в капіталістичну систему.

І друге — все ж-таки інтернет. І тут питання швидше не аудиторії, а монетизації цього процесу.

Додайте до цього ще питання п іратства…

Я думаю, що незабаром — за рік-два кіноспільнота і IT-спільнота збагнуть, як це вирішити.

Технологічно на Заході воно вже існує і проявило себе позитивно. Наша країна дещо інша. В нас економічна ситуація не така. Людина, яка платить 80 гривень на місяць за інтернет, більше не хоче ані копійки платити. Вона хоче, щоб все входило в ці 80 гривень. Знову ж-таки, час, який людина витрачає на перегляд, прослуховування, читання чогось — це теж гроші.

Насправді, це така комплексна історія. Зараз кіновиробник, прокат, інтернет існують в різних вимірах. І треба знайти ці туннелі між ними всіма.

У "Вавилон'13" ви намагаєтесь займатися не тольки зйомками, але й просуванням проектів?

Ми це робимо в першу чергу через інтернет. Фактично ми не намагаємся одразу отримати гроші від переглядів. Але з часом все ж маємо певну віддачу через те, що з'являються групи людей чи окремі люди, спроможні підтримати нас матеріально. Насправді це не так вже ефективно, але як на мене, краще, ніж шукати засоби, щоб одразу заробити. До того ж, зберігається певна свобода. Бо великі кошти — то прямий безпосередній вплив на те, що ти робиш.

Тобто зараз ви намагаєтесь ви ховати власного глядача?

Я б сказав, ми починаємо дружити з ним, ось так.

"Документальна сотня"

Фото зі сторінки Володимира Тихого в Facebook

Яка мета закладалася при створенні об' єднання "Вавилон'13"?

Коли ми створювались, це був певний вклад в справу Майдану. От була "Медична сотня", а ми — "Документальна сотня". Наші інтереси збіглися не тільки в тому, щоб Майдан переміг і ми почали жити в демократичній країні, а в тому, що це була дуже потужна лабораторна робота, яка якраз і допомогла перейти в інший статус. Я сподіваюсь, вже не просто в статус майданної сотні, а якогось кіноруху, можливо, не такого широкого…

Можн а розглядати "Вавилон'13", як продо вжен ня проект ів "Мудаки. Арабески " та "Гудбай, Україно!"?

Хіба що в певних ідеологічних і філософських аспектах.

А в орган ізац ійн их?

В організаційних — звичайно, що ні. Якщо казати про "Мудаки. Арабески" і "Україно, гудбай!", то були альманахи, які ставили перед собою завдання створення певної події, а не якоїсь тяглості, виробництва кіно. Звичайно ж, був і лабораторний процес, коли читалися сценарії, приходили люди, навіть не з кінематографу, щоб реалізовували себе. Це було теж максимально демократично, але не було тоді інтернет-площадки, яка стала принциповою. Яка дозволяла максимально швидко відчувати певну віддачу від того, що ти робиш. На той момент світла в кінці туннелю взагалі не відчувалось. Все було безперспективно в плані того, що відбувається в країні. Це був, скоріше, такий маніфєст.

Зараз ми знаходимся в принципово іншій ситуації. Але надзвичайна кількість людей набула певного досвіду й змогла його використати у "Вавилоні". Мені здається, що це непогана ситуація, що люди готові робити не тільки ігрові проекти, а ще й документальні. Це дуже корисний досвід — документальні, справді живі фільми, для того, щоб потім займатися, знову ж таки, ігровим кіно.

С тво рення альманах ів — то була спроба в ивести неза лежне к іно до широко го загалу глядачів. Вдалося?

Спочатку була ідея: робити коротенькі фільми — до п'яти хвилин і ставити їх, як свого часу в радянському прокаті, перед початком великого фільму.

З цією ідеєю я прийшов до Дениса Іванова з "Артхаус Трафік". Ми поспілкувалися і зрозуміли, що насправді кінотеатри на це не підуть. Але він тоді запропонував: "Давай зробимо альманах". Тобто це була зміна стратегії, що дозволила вийти до глядача офіційно.

Тобто ви хочете донести до нашого глядача, що окрім голівудського, російського, європейського кіно, існує укра їнс ьке ? Ця стретегія перенеслася на діяльність "Вавилон'13"?

З "Вавилоном" ситуація була дещо інша. На певному етапі ми робили не для того, щоб нас дивився український глядач, а щоб дивилися за кордоном. Це дало свої потужні наслідки: десь рік — просто купа показів, різних поїздок. Звісно, це були клубні покази в Штатах, Європі, Канаді. Крім переглядів нашого відео за кордоном і в інтернеті, це вилилося ще в фізичні зустрічі з обговореннями.

Режисери мінімального успіху та цифрова революція

На які кошти ви знімаєте своє кіно? До речі, ті ж "Бранці" свого часу виграли у пітчингу…

Взагалі-то, майже весь ресурс був свій.

Фільм "Бранці" рік тому виграв фінансування. Але насправді з'явилося воно, коли фільм вже було зроблено. Коли держава вирішила все ж-таки дати гроші, нам це вже було не потрібно.

Найзатратнішою частиною нашого проекту була анімація. Але ми до цього підійшли, скажімо так, технологічно. І вона коштувала нам, у порівнянні з професійною, наприклад, польскою студією, принципово інші гроші.

Тобто сучасні технології істотно полегшили вам життя, в фінансовому плані в тому числі?

Якщо б до сих пір існувала плівка, то я думаю, що не було б ані "Мудаків", ані "України, гудбай!", не було б "Вавилону". Поява цифри і фотоапаратів, які знімають відео, це як поява електрогітари, яка не просто змінила музику, а змінила світ, змінила мову людей.

Свого часу в мене була дуже цікава зустріч в Будинку кіно, у 1997-98 році. Там був такий не української зовнішності бородань, американець. Він питав мене про Параджанова. Виявилося, що він пише докторську з його творчості, що він вже був у Вірменії, в Грузії, а це, врешті, приїхав в Україну.

Тоді він розповів про існування "режисерів мінімального успіху". Наприклад, для Джармуша головне — не те, щоб його фільм повернув витрачені кошти і дав можливість ці кошти вкласти в наступне кіно. Він не працює з грошима, він працює з цим-от успіхом. Тобто фільм має бути виразним творчим досягненням, яке гарантує можливість наступного проекту. І це як два паралельні світи: є комерційний Голлівуд і є Джармуш і певна кількість людей — незалежних виробників фільмів.

На той момент це було значно складніше, ніж зараз, тому що тоді була плівка іще, тоді це були дуже значні витрати.

Але зараз, коли відбулася цифрова революція, незалежне кіно вибухнуло потужною хвилею в тій же Америці. Воно з'являється через інтернет і диктує певну моду навіть для Голлівуду.

До прокату на ТБ ставлюся без оптимізму

Як складаються ваші відношен ня с телеканалами ? Адже зараз контента на телеканалах не вистача є, а робити сво є — не вистачає потужностей. У вас вже є готов ий продукт…

Чесно кажучи, я би не дуже оптимістично ставився до перспективи саме прокату кіно на телебаченні.

Ми одразу, як тільки виникли, почали звертатися на телеканали, штурмували всіх: "Показуйте наші фільми безкоштовно, коли вам хочеться". Але для них те, що ми робимо, не є продуктом.

Наші глядачі не дивяться документальне кіно в очікуванні якихось художніх вражень, бо просто не звикли до цього. Їм же весь час показували про те, як екстрасенс підняв з мертвих зомбі.

Телеканали до нас звертаються тільки з якогось певного переляку. Ну, коли два роки Небесній Сотні, тоді: давайте покажемо ваш фільм...

Вони років 10 мінімум намагалися позбавити себе соціальної відповідальності. І настільки позбавилися цього, що навіть втратили уявлення, що це таке.

Т о, може, зараз треба скористатися ситуац ією? Адже вдалося показати "Зиму , що нас змінила" на 1+1 .

Тоді тільки-от місяць пройшов після Майдану, Крим тільки починався, взагалі все було незрозуміло… "Зима" відбулася тому, що ми агресивно на них насіли, от реально! По суті таким чином й треба це все робити.

А кінотеатри йдуть н а співпрацю?

Кінотеатри на такі речі йдуть. Вони роблять певні покази і досить мобільні в цьому плані.

Знімальна група і головні герої фільму "Бранці" на передпрокатному показі. Фото з сайту 24tv.ua

От наприклад, в Харкові у нас був передпрокатний показ "Бранців". Зальчик на 72 місця, але не всі глядачи попали на показ. Адміністрація, навіть не чекаючи прокату, поставила сеанси у наступні три дні. Вони одразу зрозуміли, що є зацікавленість. А ця стрічка не є форматною для них. Це ж кінотеатр в розважальному комплексі в центрі міста.

Нам з такими найскладніше працювати, бо вони розраховані під дуже попсовий сегмент. Але все одно в них вже є певне розуміння, що відбуваються в країні. І ще, мабуть, спрацював бізнесовий інтерес.

Тобто є розуміння вашої позиції з боку кіноспільноти?

Я б не назвав таким потужним прокатом ті 18 екранів по всій Україні, наприклад, для "Бранців". Великий — це десь 60 екранів.

А це вже має бути принципово інша промо-компанія. Але цього ми не можемо собі дозволити аж ніяк.

Але на "Бранцях" ми зробили 15-секундний трейлер і канали його крутили абсолютно безкоштовно, навіть не вимагаючи прав на демонстрацію фільму.

Принципово, щоб проект не був "чорно-білим"

Та система, як у в и с тво рили, то й сам ий "Вавилон'13" — це відкр ита система, чи в и працюєте лише зі "своїм кругом" ?

Ми абсолютно відкриті. От зараз свіжа кров прийшла: Тарас Томенко, який рік знімав своє кіно на Сході. З'явилися дівчата — журналістки, що зараз проходять у нас практику. Єдине — що люди приходять, маючи невідповідне уявлення про те, що тут відбувається. Вони чомусь вважають, що тут є фінанси: "Дайте мені грошей — я зніму вам фільм". Пояснюємо, що "тут грошей нема". Кажуть: "Добре", і більше ми їх не бачимо.

А якщо приходить людина з готов им фільмом ?

Звісно, ми його оцінюємо. При чому, звертаємо увагу швидше на ідеологічну концепцію в кіномові, щоб проекти були не "чорно-білими", щоб була певна гама. Для нас це принципово.

Наприклад, мені було дивно, коли знімаючи "Бранці", після суду над Садовником, я підійшов до беркутівця і кажу: "Я з "Вавилон'13". Хочу з вами зустрітися, поспілкуватися". І чувак одразу напружився. Але там була його дівчина, вона тоді сказала: "Вавилон'13" — нормальні чуваки, вони не коментують, вони показують як є". Його одразу попустило, він пішов на контакт. Навіть для них, що максимально агресивно ще ставилися до Майдану, те, що ми робимо, виглядало, як не дивно, правильним. Можливо вона дивилася лише альманахи або "Чорновий монтаж", де половина — наші фільми. Але той момент, що люди мають певну довіру до тебе і не бояться маніпулювань з твого боку — то дуже важливо.

Що для вас зараз важ ливіше — ігрове к іно чи документалістика?

Складно сказати… Певний час, як на мене, доречніше було займатися документальним кіно.

Але ситуація дуже швидко міняється. От зараз я готую ігровий проект. Це дуже хороша п'єса Павла Ар'є "Баба Пріся". Прекрасна драматургія, там такий сценарій, яких вже не пишуть.

Ігрове кіно, воно зараз дуже потрібне. Принципово потрібні комедії: і чорний гумор, і саркастичний якийсь гумор. Знову ж — дитячі фільми. Це той шлях, яким можна скоріше діcтатися до серця глядача. Бо патетика дуже швидко псується. До того ж, патетика в нас — це майже завжди щось постсовєтське, а в нас вже відбулося досить потужне щеплення від неї. Принаймні для думаючої частини українців. Тобто зараз в Україні нарешті вже формується новий культурний контекст.

Володимир Тихий, режисер, сценарист, продюсер
Поставив стрічки: "Андерграунд" (1992), "Сокира" (1995), "Русалонька", "Федір Достоєвський" (1995), "Дах" (1996), "Мийники автомобілів" (1999), "Пісні забутого" (2000). Співавтор сценарію фільму "Сьомий маршрут" (1997).

Творець проектів "Мудаки. Арабески", "Україно, Goodbye!" та "Вавилон'13". Автор стрічок "Зелена кофта", "Зима, що нас змінила" та "Наша Надія".

Член Національної Спілки кінематографістів України.

Розмовляв Володимир Гладських

Інші інтерв'ю проекту "Знято в Україні" — з режисерами, продюсерами, керівниками продакшнів — читайте за посиланням.