24 мая, 10:05

Дисфункція судової влади України: як покласти їй край

Судова влада в Україні неналежно виконує свою функцію, і це складає загрозу конституційним гарантіям та всім без винятку правам і свободам людини

Фото: Deposiphotos Фото: Deposiphotos
Фото: Deposiphotos

Дієвий судовий контроль за виконанням рішень судів є важливим, але наразі більше нагадує карго-культ, або певний фетиш, який не наповнений реальним змістом.

Проблематика судового контролю нерозривно пов'язана з питанням виконання самих судових рішень. Символічно, що саме в 1997 році, коли Україна набула членства в Раді Європи, Європейським судом з прав людини (ЄСПЛ) було сформульовано надважливу позицію в рішенні у справі "Горнзбі проти Греції". Суть її зводиться до простої, та вкрай важливої тези: "Доступ до справедливого суду є ілюзорним, якщо держава не в стані забезпечити виконання рішень судів". Саме тому в судовій реформі 2016 року при викладенні у новій редакції Розділу VIII Конституції України "Правосуддя" з'явилася стаття 129-1, якою:

Подпишитесь на канал DELO.UA

1) обов'язковість судових рішень введено як конституційну гарантію;

2) встановлено судовий контроль за виконанням таких рішень.

Разом із тим, реформа виконавчого провадження, ухвалена в червні 2016 року, не могла імплементувати цю гарантію, бо закони розроблялися та вносилися до парламенту до прийняття відповідних змін.

Чим же кожному з нас загрожує відсутність дієвого судового контролю та критично низький рівень виконання рішень національних судів?

Як відомо, однією з ознак демократичної держави є поділ влади в ній на три гілки. Ця ж презумпція закріплена і в українській Конституції, а саме в ст.6. ЄСПЛ у своїх численних рішеннях проти України, викликаних незадовільним станом виконання судових рішень, проблему констатує як "дисфункція судової влади". Зрозумілою мовою це означає, що судова влада в Україні неналежно виконує свою функцію. Це, своєю чергою, складає загрозу конституційним гарантіям та всім без винятку правам і свободам людини.

Численні видатні правники та філософи Західного Світу у своїх працях неодноразово зазначали, що саме судова влада зобов'язана обмежувати свавілля виконавчої та законодавчої, захищаючи передусім права та свободи людини. Відповідно, дисфункція судової влади перетворює владний трикутник на пряму лінію між виконавчою та законодавчою владою, яка не здатна бути обмеженою судами.

Кричущий стан порушення прав і свобод в Україні не залишився непоміченим з боку ЄСПЛ — у 2017 році було винесено безпрецедентне рішення у справі "Бурмич та інші проти України". У ньому було констатовано, що згадана проблема в Україні залишається невирішеною впродовж дуже тривалого часу, а ЄСПЛ не є четвертою інстанцією судової влади України і не може та не здатен усувати порушення, які держава Україна як член Ради Європи зобов'язана усунути самостійно.

Отже ми бачимо, що проблема низького рівня виконання рішень судів і відсутності дієвого судового контролю є проблемою не лише конкретних позивачів, які роками шукають правди в українських судах. Ця проблема без перебільшення становить загрозу національній безпеці. Демократія не може існувати без дієвого судочинства, фінальна стадія якого не винесення судового рішення, а його виконання.

Фетишизм судового контролю

На сьогодні нормативною базою для судового контролю за виконанням судових рішень є:

— Конституція України (ст. 129-1),
— Європейська конвенція з прав людини,
— Господарський процесуальний Кодекс (Розділ VI),
— Цивільний процесуальний Кодекс (Розділ VII),
— Кодекс адміністративного судочинства (Розділ IV).

Слід зауважити, що зазначені процесуальні кодекси приймалися восени 2017 року, і за всією логікою мали б містити імплементацію конституційної гарантії щодо судового контролю. Натомість ми отримали чергового "Кота Шредінгера". Чому? Розділи ГПК та ЦПК, хоча у назвах й містять термін "судовий контроль", з тексту самих розділів судового контролю не передбачено взагалі. На цьому тлі вигідно вирізняється КАСУ, де все ж статтею 382 встановлено спосіб і порядок встановлення судового контролю за виконанням судових рішень. Проте, якщо вдуматися, то єдина стаття в КАСУ щодо судового контролю за суб'єктами владних повноважень аж ніяк не є достатнім інструментом у поєдинку людини та всієї державної машини.

Відтак "судовий контроль по-українські" наразі більше нагадує карго-культ, або певний фетиш, який не наповнений реальним змістом. Проблемою є й те, що відповідно до правил діловодства у судах з моменту винесення остаточного рішення в справі вона передається до архіву. І немає жодного обов'язку судді перейматися долею виконання винесеного ним судового рішення. В результаті ми отримали ситуацію, за якої спробами встановлення судового контролю й доведення рішення до його виконання переймаються окремі судді-ентузіасти, сповнені розуміння важливості даного етапу відправлення судочинства.

Тут, безумовно, не можна кидати камінь в город суддівської спільноти. Навантаження на суддів в Україні є доволі немалим, а перейматися питаннями, які не відносяться до обов'язкових з точки зору закону і жодним чином не впливають на суддівське досьє, є завеликою розкішшю з точки зору часового ресурсу судді. Крім того, аналізуючи першопричини низького рівня виконання судових рішень, навіть у випадках, коли судді намагаються встановити такий судовий контроль (користуючись нехай і обмеженими, та хоч такими, як є, можливостями закону), є широкі можливості для боржника уникнути остаточного виконання судового рішення. Для прикладу можна привести катастрофічний стан погашення кредиторських вимог у процедурах банкрутства в Україні. Мовою цифр це виглядає наступним чином. В Україні 9 центів з 1 долара кредиторських вимог повертаються кредитору. Для порівняння, у Норвегії це 93 центи з долара.

Попри те, що Кодекс з процедур банкрутства все ж ліквідував низку основних корупційних схем "кидка" кредиторів, невирішеною лишається основна проблема: відсутність фінансової відповідальності кінцевих бенефіціарних власників боржника. Її вирішення через розкриття "корпоративної вуалі" для суб'єктів приватного права є одним із найважливіших шляхів для ліквідації наративу "борги повертають лише боягузи". 

Разом із тим, і субсидіарна відповідальність держави у нас теж не працює ефективно. В країнах сталої демократії та розвиненої ринкової економіки виконувати державні замовлення і підряди є не лише почесно, але й вигідно, бо така держава завжди платить по своїх зобов'язаннях. В Україні ж це часто перетворюється на лотерею: заплатять чи ні? А улюблена теза всіх урядів — "грошей на цей рік немає, почекайте". Відповідно, навіть зміна законодавства в частині імплементації до процесуального законодавства дієвих інститутів судового контролю без створення механізмів невідворотності виконання самого судового рішення теж не матиме належного ефекту й ризикує перетворити на ще один карго-культ, з яким гордо звітуватимемо на міжнародних форумах, залишаючись і надалі наодинці з проблемою невиконання судових рішень.

Не дати шансів Голіафу

Саме з огляду на викладене, проблеми судового контролю та виконання судових рішень (які знаходяться у нерозривному взаємозв'язку та прописані в одній статті Конституції) потребують комплексного, системного підходу. На мою суб'єктивну думку, такий підхід має полягати в наступному.

Питання №1. Складення державою Policy Papers реформи, які мають бути публічною та зрозумілою для кожного дорожньою картою вирішення наявної проблеми.

Питання №2. Розширення в КАСУ порядку та способу судового контролю й імплементація аналогічних норм в інші процесуальні кодекси.

Питання №3. Продовження реформування інституту виконання рішень національних судів, яка вже на ближчих етапах має передбачати:

а) вирівнювання мандатів приватних і державних виконавців,

б) встановлення механізму автоматичного виконання рішень судів органами державної влади (оскільки органи державної влади ніхто не повинен примушувати виконувати судові рішення — це дискредитує державу як таку),

в) встановлення механізму автоматичного стягнення грошових коштів за судовими рішеннями як для суб'єктів приватного, так і публічного права,

г) посилення інституційної спроможності підкомітету Верховної Ради з питань виконання рішень ЄСПЛ, який має полягати у двох аспектах: сприяти вирішенню наявних системних проблем із порушенням прав людини в Україні та не допускати ухвалення нових законів, які на додачу до існуючих проблем породжують нові системні порушення прав людини, гарантованих Європейською конвенцією з прав людини.

Безумовно, кожен з пунктів реалізації даної програми ділиться на велику кількість підпунктів, які в межах короткої статті розкривати очевидно недоцільно (та й занадто довго).

Та враховуючи, що профільний комітет ВРУ з питань правової політики цій проблемі все ж приділяє увагу (а заплановані парламентські слухання по даній проблематиці хоча й неодноразово переносилися із-за епідеміологічної ситуації в Україні, та вірю, що все ж таки відбудуться), хочу висловити обережне сподівання, що український парламент не залишить проблему осторонь й спільними зусиллями з правничою спільнотою все ж здолає цього Голіафа.

Ілюстрація: Depositphotos

Загрузка...
Новое видео
Как вынудить все подразделения компании работать как самостоятельные бизнесы — Владимир Маличевский
Загрузка...