Як роботодавці можуть дати шанс людям з інвалідністю, не чекаючи допомоги держави

Вирішення питання з працевлаштуванням людей з інвалідністю в Україні вимагає командної гри і держави, і кожного роботодавця. Недооцінювати роль останнього в цьому процесі не варто: доки державні стратегії лише починають реалізовуватись, кожен з них може дати можливість людям з інвалідністю отримати необхідні навички і знання для того, щоб вони могли ефективно працювати.

Було б несправедливим говорити, що Україна як держава стоїть на місці: дійсно, є намагання працевлаштовувати людей з інвалідністю, створювати робочі місця. Проте ці спроби поки не є системними, а, скоріше, винятковими. Так, зараз є великі сподівання на Національну стратегію із створення безбар’єрного простору в Україні, на те, що дійсно багато речей в Україні зрушаться з мертвої точки. Це перша стратегія, в якій закладені відповідальність і незворотні процеси, а не просто декларації. Проте поки її ефективність оцінювати важко.

З іншого боку, в Україні вже давно діє 4%-ва квота працевлаштування людей з інвалідністю. Проте важливим є те, наскільки це реально реалізовується. На практиці це працевлаштування часто виглядає так, що люди з інвалідністю оформлені в штат за трудовими книжками, отримують по кілька тисяч гривень і стаж, але, по суті, не працюють. Це, на жаль, дуже поширене явище, але нема дієвого механізму, який би дозволив його відслідковувати і за таке карати. Навіть навпаки: людей, які публічно розповідають про такі явища, критикують. Хоча держава, зі свого боку, могла б теж більше заохочувати роботодавців реально працевлаштовувати людей з інвалідністю, наприклад, пропонуючи їм певні преференції. 

На мою думку, в будь-якій стратегії та в будь-яких намірах має бути чітко зафіксований механізм покарання за невиконання намірів та задекларованих цілей. Часто у нас декларуються дійсно доцільні речі, але спрацювати може лише невідворотність покарання. Як в Європі: за паркування на місцях для людей з інвалідністю доведеться сплатити величезний штраф. І можете бути впевненими — люди його заплатять. В Україні вже теж введені великі штрафи за подібні вчинки — 1200-1700 грн, проте паркувальні місця зайняті, а поліція на виклик не прибуває. Потім правоохоронці виправдовують це тим, що в них є більш пріоритетні задачі. Але ж це зовсім інше питання: люди з інвалідністю хочуть бути захищеними в своїй країні, і в цій сфері теж.

Подібних питань дуже багато. Але закон має працювати на всіх його ланках. Саме тому невідворотність покарання — це єдине, що може привести будь-які наміри чи стратегії в дію. І мені б дуже хотілося, щоб люди, які це не виконують, за свої дії відповідали: копійкою, звільненнями і публічним осудом, репутаційними втратами.

Ще однією серйозною проблемою в цьому комплексному питанні є обмежений доступ людей з інвалідністю до якісної освіти. Чому так? Тому що в Україні для них недоступні дитячі садочки, а школи лише почали впроваджувати інклюзивну освіту. По суті, діти не йдуть вчитися в школу, а викладачі не розуміють, що таке інклюзія насправді. Далі — більше: архітектурно доступними для людей з інвалідністю є лише кілька ВНЗ в країні. Про який рівень освіченості ми можемо говорити? У людини просто немає можливості вступити туди, куди вона хоче, і отримати в цьому закладі якісну освіту. Відповідно, де вона може взяти знання і отримати навички для роботи? Так, ера COVID-19 допомогла в розвитку онлайн-освіти і дала можливість трохи підвищити рівень своїх знать.

Але поки що в Україні вся соціальна культура виховує споживачів: дає пільги, які не є ефективними. Пільги не дають людині можливості жити незалежним і повноцінним життям, натомість споживацтво лише культивується. В результаті люди не шукають собі варіантів заробітку. Скоріше, навпаки, вони будуть скаржитися на погані послуги і низькі виплати, а держава поки не робить реальних кроків для того, щоб змінити цей підхід.

Так, слід зазначити, що наразі вже можна спостерігати і іншу тенденцію. Більш молоде покоління людей, котрі отримали інвалідність внаслідок травми — це та категорія, з якою я безпосередньо працюю, — має іншу освіту, інший рівень усвідомлення того, що відбулося, і використовує можливості інтернету для роботи. Але людям, які відносяться до старшого покоління, набагато складніше.

То що ж може зробити працедавець, який хоче взяти на роботу людину з інвалідністю? На мою думку, перш за все — посприяти можливості пройти стажування, менторство, отримати навички. Не дивитися лише на наявність інвалідності, а критично оцінювати фаховість людини: навіть якщо їй не вистачає якихось знань сьогодні, то в неї є потенціал для майбутнього розвитку. Також важливо, щоб роботодавець створював реальні робочі місця, а не набирав у штат "мертві душі" у вигляді трудових книжок людей з інвалідністю.

Безумовно, це витрати. Але їхня економічна доцільність доведена міжнародними компаніями: статистика свідчить, що їхні заробітки підвищувалися, коли роботу виконувала команда різних людей. І не лише з інвалідністю, але й різних рас, статі, орієнтації. Це саме і є інклюзія, і вона стосується всіх. Команда, побудована за принципом diversity and inclusion, стає більш ефективною і оцінює продукт бізнесу під різними кутами, роблячи його ближчим до кожної людини.

Примітка від редакції: Уляна Пчолкіна — координаторка напряму інклюзії у StarLightMedia та член журі першої загальнонаціональної премії в галузі рекрутменту  Ukrainian Recruitment Awards, яку проводить міжнародний сайт з пошуку роботи  Jooble.

Нагадаємо, що  подача заявок на участь в Ukrainian Recruitment Awards  розпочалася 5 липня та триватиме до 31 серпня 2021 року включно. 10 вересня журі оголосить шорт-лист номінантів премії, а 17 — переможців.

Якщо ви та ваша компанія готові позмагатися з колегами із галузі за першість та отримати визнання, поділитися власними проєктами та дізнатись про досвід колег із рекрутмент-ком'юніті, а також змотивувати їх спробувати нові підходи та практики в роботі, реєструйтесь для участі в конкурсі за  посиланням.