Промислове забруднення водних ресурсів: як з цим боротися і чи врятує новий законопроект?

 Навряд чи вітчизняна реформа екоконтролю у чинному форматі "запрацює" як слід, оскільки являє собою винятково систему санкцій до підприємств — за відсутності дієвих алгоритмів державної підтримки
Забезпечте стрімке зростання та масштабування компанії у 2024-му! Отримайте алгоритм дій на Business Wisdom Summit.
10 квітня управлінці Арсенал Страхування, Uklon, TERWIN, Епіцентр та інших великих компаній поділяться перевіреними бізнес-рішеннями, які сприяють розвитку бізнесу під час війни.
Забронировать участие

Забруднення водних ресурсів промисловими стоками в Україні вже давно стало синонімом екологічного лиха. На жаль, переважна більшість підприємств не обладнана очисними спорудами, а отже — брутально ігнорує вимоги природоохоронного законодавства. Ще більше посилює проблему відсутність сучасної системи екологічного моніторингу.

Поза тим, нещодавно чинна влада ініціювала реформу екоконтролю, розробивши законопроект № 4167 "Про запобігання, зменшення та контроль забруднення, що виникає в результаті промислової діяльності" (про зниження промислових викидів). Та чи досягне документ задекларованої мети і чи наблизить Україну до кращих моделей Європейського Союзу, де вже давно діють ефективні алгоритми щодо протидії промисловому забрудненню водних ресурсів?

Токсична вода: як промисловість вбиває українські річки й водойми

У нашій державі потреби 80% українців у водопостачанні забезпечуються з поверхневих вод — наприклад, річок Дніпра, або Десни (потреби 20% населення забезпечуються за рахунок підземних прісних вод).

Водночас більшість річок, озер та інших водойм не можна вважати екологічно безпечними. У деяких містах, і навіть регіонах, відхилення якості питної води від норми сягає 70-80%! Чому так? Річ у тім, що в Україні скидання шкідливих промислових стоків у поверхневі води є радше системою, аніж винятком.

По-перше, органи екологічного контролю, по суті, не мають достатніх важелів (як-то жорсткі фінансові санкції, зупинка виробництва тощо), щоб ефективно боротися з порушниками природоохоронного законодавства. Водночас і досі не здійснюється комплексний моніторинг (в режимі реального часу) хімічного складу водних ресурсів.

По-друге, більшість вітчизняних заводів працює на основі застарілих технологій, має зношене обладнання, високу енергоємність(у 2-3 рази перевищує відповідні показники розвинутих країн).

По-третє, в Україні високий рівень концентрації промислових об'єктів(серед яких немало екологічно-небезпечних).

По-четверте, 80% вітчизняних підприємств не обладнані сучасними очисними спорудами, оборотними системами водозабезпечення тощо.

І по-п’яте, назагал відсутня державна система підтримки, яка б стимулювала промисловість переходити на сучасні стандарти очищення токсичних стоків. Все це означає, що модель правового регулювання банально не працює!

До речі, навіть у профільній статистиці є розбіжності (а як можна ефективно діяти, не володіючи точними даними?). Так, за розрахунками Команди підтримки реформ при Міністерстві захисту довкілля та природних ресурсів України, щороку майже 2 мільйони тон забруднюючих речовин опиняються у ріках, озерах, морських територіальних водах.

Водночас, за даними Держводагентства, в 2019 році у вітчизняні поверхневі води було скинуто 48,5 тис. тонн  шкідливих забруднюючих речовин другого та третього класів небезпеки. Загальний же обсяг — 952 млн кубометрів. Назагал, за даними Держводагентства, 18% від загального скиду стічних вод — це забруднені води, неочищені, або недостатньо очищені на очисних спорудах.

Назагал, водні ресурси України найбільше потерпають від стічних (зворотних) вод промисловості, міст та агропромислового комплексу. Основними забруднювачами води є хімічні, нафтопереробні й целюлозно-паперові комбінати, металургійна та гірничорудна промисловість. Ртуть, мідь, свинець, фтор, сульфати, хлориди, радіоактивні частки, залізо, нафта й нафтопродукти, хвороботворні організми — такі "подарунки" річкам та водоймам від промислових підприємств.

Наріжна причина забруднення — вкрай погана якість очищення стічних вод. У багатьох регіонах взагалі відсутній повний комплекс очисних споруд і зон санітарної охорони. Недарма ж у рейтингах найбільших забруднювачів водного середовища постійно перебувають такі підприємства, як ПРАТ "Меткомбiнат "Азовсталь", ПАТ "Днiпровський меткомбінат" (м. Кам’янське), ПАТ "Запорiжсталь" та інші "гіганти" промислових південно-східних регіонів. А державні екологічні регулятори й контролери тут — повністю безсилі! Найгірше, що забруднення річок та озер відбувається постійно, "тихо" й "непомітно" як для громадськості, так і для державного "ока".

Чиста вода: як у ЄС протидіють забрудненню водних ресурсів?

Країни Європейського Союзу вибудовували найбільш ефективні моделі щодо протидії промисловим викидам протягом 30 років (починаючи з 80-90-х років минулого століття). І найголовніше — всі заходи щодо екомодернізації промислових підприємств відбувалися за комплексної підтримки держави!

Назагал, для всіх країн ЄС діє спільне законодавство з охорони води, так звана Водна директива ЄС.  Директива ефективно захищає води Європи, передбачає рекреацію забруднених водойм за рахунок спеціальних державних і муніципальних фондів та суворий контроль над викидами в водне середовище.

Окрім цього, члени ЄС в своїй екологічній політиці керуються Директивою про промислове забруднення (2010/75/ЄС), що грунтується на трьох наріжних принципах: "забруднювач платить"; застосування комплексного аналізу стосовно впливу підприємств на довкілля (інтегрований дозвіл) та необхідність впровадження ними найкращих доступних практик та методів керування в контексті зниження викидів (НДМТ). Важливий аспект: Директива допускає тимчасову відстрочку у впровадженні цих практик — за умови, якщо витрати на НДТМ перевищують екологічні переваги від застосування.

Пропоную розглянути кілька найбільш успішних кейсів в контексті протидії промисловому забрудненню водного середовища.

Данія. Ще в 1997 р. данський парламент затвердив план дій із покращення очистки стічних вод. Документ передбачав обов’язкове встановлення на підприємствах сучасних очисних споруд. А головне — після промислових "фільтрів"  всі стоки в Данії мали підлягати збору й потрійній системі очистки (механічній, біологічній і хімічній) на муніципальних спорудах й місцевих піщаних інфільтраційних системах.

Видача інтегрованих дозволів, контроль за викидами і моніторинг водного середовища в Данії покладено на муніципалітети. Останні періодично готують генеральні плани з контролю над стічними водами — як промисловості і ЖК-галузі, так і приватних домогосподарств (які теж зобов’язані мати компактне устаткування із очистки стоків). Водночас всі 98 данських округів (комун) мають власні плани з якості води, які встановлюють вимоги до параметрів стічних вод після очищення. До речі, граничні значення щодо вмісту різних речовин в стоках (органічних, азоту, фосфору, нітратів аміаку і т. д.), як і національні вимоги щодо ступенів очистки в Данії — навіть більш жорсткі, аніж встановлені в директивах ЄС!

Головне в данській системі — підприємствам заборонено зливати промислові стоки до відкритих водойм, має бути "стандартизоване" підключення до каналізації! Ця норма також обов’язкова для мешканців сільської місцевості. Відтак, данська система протягом понад 30 років продемонструвала виняткову ефективність: сьогодні в Данії майже всі стічні води (99%), що надходять до каналізаційних мереж, очищені до гранично допустимого вмісту шкідливих речовин. Приблизно 94% очисних споруд використовують третинну систему очищення стоків. При цьому держава підтримує промислові підприємства, які дотримуються цих стандартів, або безповоротними грантами на розвиток, або застосуванням податкових пільг, які діють протягом певного періоду.

Швейцарія (не є членом ЄС, але входить до Шенгенської зони). В цій альпійській країні ще з 1971 року спрямування неочищених промислових стоків до річок та інших водойм було заборонене законом. Сьогодні доступ до системи очищення господарсько-побутових вод мають 97% підприємств і майже 90% домогосподарств. Назагал, у створення національної системи водоочищення за останні 15 років було вкладено приблизно 50 млрд франків лише з федерального бюджету!

Прикладом ефективної системи з очистки промислових стоків є робота акціонерної компанії "ARA Bern", яка обслуговує за допомогою власних найновіших комплексів стоки 280 тисяч домогосподарств, промислових і торгових підприємств. Щодобово компанія забезпечує механічну й біологічну очистку 90 млн літрів стічних вод! При цьому утворений після фільтрації осад "ARA Bern" використовує для виробництва біогазу. Ресурс подається в бернську систему комунального газопостачання, його також застосовують як паливо для муніципальних автобусів. Ось де воістину швейцарська раціональність!

Що важливо: сьогодні в цій країні почалося впровадження національної програми, в рамках якої до 2040 року мають бути реконструйовані всі очисні системи приватних та комунальних підприємств. Планується, що під час цього строку стічні води будуть повністю очищені від будь-яких мікро-забруднювачів. Протягом перших 5 років уряд Швейцарії планує витратити на цю програму близько одного мільярда франків. Натомість в Україні посилення екоконтролю жодним чином не супроводжується фінансовою підтримкою цієї надважливої реформи з держбюджету.

Що потрібно, аби реформа екоконтролю не перетворилася на "пшик"?

Назагал, законопроект № 4167 про зниження промислових викидів передбачає створення цілісної системи екологічного контролю в Україні. Йдеться про встановлення жорстких вимог до індустріальних та інших підприємств — в контексті обов’язкового отримання інтегрованого дозволу, інтеграції очисного обладнання й дотримання стандартів НДТМ. Водночас значно посилюються повноваження Державної екологічної інспекції як регулятора й контролера.

З одного боку, документ грунтується на наріжних директивах ЄС (що є, безумовно, позитивним). З іншого ж, законопроект піддається критиці з боку експертного середовища, зокрема, Європейської бізнес асоціації та інших профільних об’єднань. Прогнозується, що реформа екоконтролю, ймовірно, обернеться додатковим тиском на бізнес — через нібито дискреційні повноваження держконтролерів і високі штрафи за невиконання вимог закону (від 30 тис. грн до 5,4 млн грн). Водночас критикується вкрай стислий строк, який виділяється підприємствам на перехід до нових стандартів очищення промислових стоків і токсичних викидів в атмосферу (5 років). Мовляв, країни ЄС йшли до цього протягом 20-30 років.

Втім, думаю, тут потрібно відділяти зерна від полови. Як на мене, аби реформа екоконтролю не вилилася в гучний "пшик", владі варто врахувати як мінімум такі фактори.

По-перше, штрафи за невиконання вимог законопроекту виглядають справедливими. Чи не сміховинним є чинний розмір штрафу 765 грн за недопущення екологічного інспектора на підприємство для планової перевірки?! Буквально днями керівник Держекоінспекції скаржився на блокування перевірок теплоенергетичними підприємствами, що входять до холдингу "ДТЕК" Рената Ахметова! То, можливо, відчутні штрафи таки зможуть подолати цю анархію?

По-друге, головні суб’єкти реформи щодо зниження промислових викидів — олігархічні підприємства (гірничодобувні, металургійні, нафтопереробні заводи тощо). Саме вони є найбільшими забруднювачами поверхневих вод і атмосфери. Саме вони виводять надприбутки в офшори замість встановлення сучасних очисних систем. Переконаний, що для таких холдингів цілком під силу інвестувати в очисне обладнання і перейти до стандартів НДМТ протягом 5 років. Тим паче, що законопроектом передбачено опцію щодо отримання т. зв. покомпонентних дозволів та відступу від стандартів на період до 7 років. Водночас для менш потужних підприємств (залежно від розміру річного доходу) варто збільшити ці строки, скажімо, в 2 рази. І, вочевидь, логічним було б заборонити відкриття нових заводів чи комбінатів без встановлених очисних споруд.

По-третє, для того, щоб реформа екоконтролю досягла задекларованих цілей, держава повинна впровадити систему комплексного моніторингу повітря і поверхневих вод у режимі реального часу 24/7. Це потрібно передовсім для того, щоб Держекоінспекція визначала реальні масштаби забруднення і "внесок" у руйнування екології кожного конкретного підприємства. А відтак — щоб блискавично реагувала, оперуючи адекватними розмірами екоподатку і санкцій. Як на мене, не зайвим було б запозичити модель моніторингу Євросоюзу на базі Реєстру викидів та переносу забруднюючих речовин (PRTR), який є загальнодоступним для всіх громадян. Можливо, слід децентралізувати систему видачі інтегрованих дозволів і моніторингу промислових стоків, наділивши цими повноваженнями муніципалітети, згідно з данською моделлю.

І останнє, проте не менш важливе. Навряд чи вітчизняна реформа екоконтролю у чинному форматі запрацює як слід, оскільки являє собою винятково систему санкцій до підприємств — за відсутності дієвих алгоритмів державної підтримки. Натомість у Європейському Союзі бізнесу пропонуються вагомі стимули. Наприклад, підприємства мають змогу отримати фінансування переходу на новітні екотехнології від двох фондів — Фонду згуртування (Cohesion Fund) та Європейського фонду регіонального розвитку (European Regional Development Fund, ERDF). 

Наприклад, у Польщі 90% коштів, зібраних державою від екологічних податків (за стічні води, забруднення повітря тощо), акумулюються в Національному фонді охорони навколишнього середовища. За рахунок цих грошей фінансуються державні природоохоронні заходи, проєкти для промислового сектору із встановлення очисних систем, а також пільгові кредити — (поворотна) допомога для приватного сектору на заходи із модернізації очисних систем. До слова, в Чехії з 2012 року підприємства звільнені від екологічного податку, якщо впроваджують найкращі екотехнології і методи управління викидами.

Саме таку модель, що передбачає суттєву держпідтримку, слід запозичити й Україні, де кошти з екологічних зборів не акумулюються в спеціальному публічному фонді, а розчиняються "безслідно" в загальних статтях бюджету. А отже — не мають практично жодного ефекту на зменшення промислового забруднення вод і атмосфери. Один лише "батіг", без "пряників" і потужних стимулів, майже стовідсотково зведе вітчизняну реформу екоконтролю (назагал, невідкладну) нанівець.

Олег Тітамир