Українець, який створив McLaren — інтерв'ю з дизайнером Максимом Шкіндером

Максим Шкіндер зізнається: у професії автомобільного дизайнера важко хотіти більшого, якщо ти вирішуєш долю спорткарів McLaren на п"ять років вперед. А Forbes вніс його до списку молодих успішних українців світу.

Історія успіху Шкіндера відома: навчаючись дизайну в Києві, він подався на грантове навчання у Турині. Звідти вирушив до Праги працювати у Skoda, потому отримав запрошення від дизайнерського відділу McLaren.

Як і кожен, хто вийшов за межі пересічного існування, Максим не може пояснити, як воно вийшло і якими можуть бути рецепти. Талант, безумовно, річ необхідна, але, на жаль, не запорука успіху: треба також обов"язково опинитися у потрібному місці в потрібний час.

Delo.UA вирішило дізнатися, хто ж ця людина, яка уособлює Україну.

Про що розповідаєш колегам і знайомим, коли вони запитують про Україну?

Я розумію, що для британців і для представників інших націй, з якими я перетинаюся в Лондоні, я уособлюю цілу країну, тому пильную кожне слово. Навіть більше: тепер я ще й політінформатор. Конфлікт на сході України стабілізувався, тому британським ЗМI не цікаво про нього розповідати. Через це більшість думає, що воєнні дії в Україні припинилися, що агресію Росії подолали. Колеги і знайомі дивуються, коли я розповідаю, що все триває.

Приємно, що в Британії відрізняють українців від росіян. Коли я мешкав в Італії, то місцевим було зручніше вважати нас чимось невідокремленим.

Ти відчуваєш себе українцем чи людиною світу?

Безумовно, українцем. Я багато де бував, жив, але Київ і сьогодні для мене — рідне місто. Я часто прилітаю сюди, мало не кожні три місяці.

Кажуть, що людина остаточно прижилася на новому місці, коли у неї з"явився свій стоматолог і перукар. А я й досі довіряю лише київському перукарю і київському стоматологу, навіть свою колишню дівчину-британку привозив лікуватися до Києва.

Ти погано вчився?

Я класичний трієчник. Характер у мене іще той був, батькам довелося багато пережити. У дев"ятому класі мене вигнали зі школи: мовляв, моє місце в ПТУ. Але 1 вересня я прийшов до школи і просто залишився — можна сказати, примусив взяти мене до 10-го класу. Доки там не налагодили корупційну систему взаємозаліку "я вам стінгазету, а ви мені фізику і хімію", у мене було мало шансів отримати середню освіту.

Та мені пощастило. Ми ж говоримо про промислове містечко Енергодар. Багато моїх друзів і знайомих спилися або опинилися за ґратами. I до того ж, не можна сказати, що мене рятувала, наприклад, художня школа, куди батьки мене відвели, щоб я нарешті припинив псувати вдома шпалери, книжки, родинні альбоми тощо. З художки мене також виганяли, я й сам її декілька разів кидав.

Як такий непосидючий працює у провідній автомобільній корпорації?

Подорослішав. Життя дисциплінувало мене. Але й роботу в дизайнерському бюро McLaren не можна назвати офісною. Наш відділ — а це 10 людей — працює над створенням майбутнього. I це не образ. Коли виходиш з офісу, здається, що машина часу перенесла тебе у минуле. У McLaren є два підрозділи. Один створює боліди для Формули-1, інший (це наше бюро) працює над спорткарами, які носитимуться загальними автошляхами. Робота над кожною моделлю триває по декілька років, тому ми не можемо моделювати те, що актуально тепер. Ми вигадуємо те, що буде естетикою авто за 5-10 років.

То ви — провидці?

Наше бюро — це орієнтування у трендах автомобільного дизайну і, звісно, інтуїція. Тому усі авто на вулиці для мене — минуле.

Як вдається залишати минуле за дверима? Інакше кажучи, як створюється ця атмосфера?

Інколи це просто музика. Коли створюєш спортивні машини McLaren, у навушниках обов"язково має бути щось динамічне або важке. Приміром, тепер мені більше, ніж інше, динамік транслює Daft Punk, інколи це, як не дивно, щось на кшталт Linkin Park. Тож коли вам доведеться побачити McLaren на вулиці, уявляйте, що у ваших навушниках грає музика.

Я так розумію з твого Facebook, що у нас всі шанси колись зробити інтерв"ю з Максом Шкіндером — не автомобільним дизайнером найкрутішої спортивної машини, а художником, чи навіть письменником. Ти марнославний?

Ні. Так. Ні. Та ні. Мені, звісно, хочеться, щоб книгу, яку я пишу, читали, а картини побачили. Однак процес їхнього створення важливіший і приносить більше задоволення, ніж думка про славу. Я вже знаю, скільки в тій книзі буде лаж. Але мені у кайф її писати. Сподіваюся, що комусь так само це буде цікаво читати.

Ти відслідковуєш українську культуру?

На що вистачає часу. Обов"язково намагаюся відвідувати концерти українських артистів у Лондоні. У моєму оточенні немає українців, тому це особливі відчуття. Коли їдеш у метро до концерт-холу, поступово людей у вагоні меншає, і ти розумієш, що цей пасажир — українець, і той — теж. А на потрібній станції виявляється, що ми тут усі українці. Дістаємо прапорці, спілкуємося українською — і з метро суне натовп українців. Це дуже круто. Так само надихали вибори, коли нас сила-силенна з"явилося біля посольства, аби проголосувати. Декілька кіл черги навколо амбасади здалися мені надзвичайним святом.

Що ти вважаєш своєю соціальною місією?

Поки що важко сказати, але мені б хотілося залишити свій слід в історії автомобільного дизайну. Українського.