Індустріальні парки чи кластери. Що краще стимулює інновації?

Минулого тижня в Києві відбувся Перший форум індустріальних парків, під час якого вчергове обговорювались переваги такої форми підтримки інноваційних секторів економіки України та проблеми, з якими стикнулись його учасники.

Індустріальні парки мають понад столітню історію. Перший повноцінний парк виник у 1896 році у Манчестері. З початку 20 століття в парку виготовлялись автомобілі, нафтопродукти, товари текстильної промисловості.

Дослідники виділяють кілька поколінь розвитку індустріальних парків. Перше — до 1970-х років вони складались переважно з виробничих потужностей підприємств. На другому етапі, в період 1975-1985 років, офісні будівлі почали витісняти цехи з індустріальних парків. Третє покоління — з кінця 1980-х років все більше площ стало відводитись під ІТ індустрію. Індустріальні парки останньої, четвертої генерації більше уваги приділяють додатковим консультативним сервісам і публічним просторам на територіях індустріальних парків. Адже тепер вони більше конкурують за інноваційні і сервісні компанії, частка яких в економіці зростає.

Власний досвід

В Україні діяльність індустріальних парків регулюється профільним законом, який схвалено ще у 2012 році. Згідно з ним, в Україні індустріальний парк створюється на строк не менше ніж 30 років. Управляють ними спеціальні керуючі компанії. Перші 12 індустріальних парків були внесені в Реєстр індустріальних парків МЕРТ в 2014 році.

Проте ця тема в Україні знов стала актуальною. У вересні в порядок денний Верховної Ради було включено два законопроекти щодо їхньої підтримки — 2554а-д і 2555а-д. В них пропонуються зміни до Податкового і Митного кодексів. Ці законопроекти були ухвалені в першому читанні ще в 2016 році, і цілком ймовірно, що вже цієї осені народні обранці можуть остаточно ухвалити обидва законопроекти. Вони встановлюють ряд пільг, в тому числі безмитний імпорт обладнання і матеріалів для учасників і керуючих компаній новостворених індустріальних парків. Для отримання пільг учасниками індустріальних парків вони мають відповідати наступним умовам:

• працевлаштувати більше 30 людей з зарплатою вище трьох мінімальних;
• основною діяльністю має бути переробне виробництво.

В пояснювальній записці до законопроекту 2554а-д наводяться приклади країн, де начебто створення індустріальних парків в ХХ столітті сприяло економічному зростанню — зокрема згадується Китай і Туреччина. Але чи дійсно інвестори обрали ці країни через появу індустріальних парків, або ж головним фактором для них було покращення економічного і політичного клімату в цих країнах? В Україні, згідно з опитуванням інвесторів, проведеним Європейською бізнес асоціацією, корупція і недовіра до судів, а не високі податкові і митні платежі, є перепоною для інвестицій.

Плутанина

В деяких інформаційних повідомленнях ці законопроекти помилково називали "законами на підтримку технопарків". Індустріальні парки, технопарки, наукові парки і бізнес-інкубатори часто плутають, хоча це різні форми сприяння бізнесу.

Інкубатор — це форма допомоги бізнесу на стадії його утворення. Це може бути як виробництво, так і послуги. В Україні є як приватні бізнес-інкубатори, так і невеликі подібні організації при вишах.

Індустріальні парки — це облаштовані майданчики для розміщення промислових підприємств.

Технопарки і наукові парки — це більше про концентрацію наукових знань і фінансових ресурсів задля розвитку інновацій. Саме тому вони тяжіють до університетів та інших наукових установ. В Україні вони також існують. Перелік з 16 таких парків визначено Законом Про спеціальний режим інноваційної діяльності. Ними "опікується" Міністерство освіти та науки (МОН) України. Але не дуже вдало — наприклад, сторінка на сайті МОН, присвячена технопаркам, востаннє оновлювалась в 2010 році, а їх діяльність є забюрократизованою.

В Україні всі ці форми сприяння бізнесу перебувають або в зародковому, або в занедбаному стані і практично не генерують інноваційних рішень. На форумі індустріальних парків можна було почути, що більшість проблем, з якими стикаються керуючі компанії, є подібними до проблем окремих інвесторів: підключення до електромереж, виділення землі, низький рівень правовладдя, нерозуміння своєї ролі місцевими органами влади. А технопаркам і науковим паркам не вистачає, насамперед, самостійності в прийнятті рішень, прозорих механізмів фінансування і кооперації з місцевою владою і бізнес-спільнотою.

Ми вирішили подивитись, яку форму розвитку інновацій обрали в Німеччині — найбільшій економіці ЄС.

Чемпіони середнього класу

Два відомі терміни щодо підприємництва походять з Німеччини:

• Mittelstand — в перекладі "середній клас" — великий прошарок успішних малих і середніх сімейних фірм, які є скелетом німецької економіки;
• "Hidden champions" або "Приховані чемпіони" — вузькоспеціалізовані компанії, бренди яких маловідомі широкому загалу, але які займають перші місця в світі за обсягами виробництва певної інноваційної продукції.

На що Україні треба звернути увагу вже зараз, щоб допомогти нашому інноваційному бізнесу стати середнім класом і вирости до рівня "hidden champions"?

З досвіду Німеччини — одним з основних чинників є створення кластерів. Це майданчики для співпраці місцевих гравців — університетів, бізнес-ангелів, стартапів, місцевої влади тощо. Локалізація є важливим принципом кластеру, але головнішим є наявність горизонтальних зв'язків між всіма зацікавленими сторонами.

Втіленням кластеризації є так звані "технопарки", які діють при великих університетах. Завдяки цьому економіка Німеччини є інклюзивною та інноваційною.

Як формуються кластери при університетах в Німеччині?

0 етап. Формування потенціалу. Для цього у студентів має бути усвідомлення, що створити власний продукт — реально. Тому співпраця між бізнесом і університетами як науковими центрами — важлива. Зазвичай у Німеччині воно має форму "студентського консалтингу": місцева компанія приходить до вишу з певною конкретною проблемою; далі група з 5-6 студентів досліджує цю проблему і за декілька місяців намагається її вирішити. Таким чином відбувається колаборація з бізнесом як на рівні університет-підприємство, так і на рівні студент-відділ.

1 етап. Створення інновацій. Типовий "технопарк" при німецькому університеті — це будівля з великою кількістю приміщень, які можуть орендувати студентські команди — як під час, так і після закінчення навчання. Перші півроку оренда є безкоштовною. На цьому етапі розробляється продукт, а технопарк допомагає залучити венчурне фінансування.

2 етап. Формалізація і масштабування. Цей етап може тривати 5-7 років. Орендна плата становить певну частку від ринкової ставки — 50-60%. Стартап починає отримувати визнання і укладає перші комерційні контракти. В цей час "технопарк" надає безкоштовну правову, податкову і організаційну підтримку новоствореній компанії. Додатковою перевагою є зв'язок з університетом. Це підтримує креативну атмосферу, що позитивно впливає на розвиток проекту.

3 етап. Після восьми років пільгової оренди і підтримки з боку "технопарку" бізнес переходить на загальні умови. Орендна плата стає ринковою, і стартап або продовжує співробітництво з "технопарком" — що вигідно обом, або полишає його. Якщо продукт успішний — його або купує велика корпорація, або компанія розвиває його самостійно і стає повноцінним гравцем на ринку.

Яким чином це фінансується? В Німеччині підтримка технопарків відбувається як на національному, так і на федеральному рівні. Кожен технопарк при університеті має групу радників, в яку входять представники вишу, місцеві урядовці і представники бізнесу. Вони і вирішують, хто орендуватиме приміщення за пільговими умовами, і як розподіляти фінансування. Крім того, університети також залучають приватне фінансування.

Крім того, Німеччина саме через "технопарки" заохочує створення нових інноваційних бізнесів.

Ми не говоримо, що створення індустріальних парків в Україні — це погано. Навпаки, вони можуть стати ще однією формою ведення бізнесу і допомагати залучати інвестиції. Але їх основною функцією має стати надання зручного виробничого майданчика для розміщення компаній, які вже вийшли на ринок і не потребують митних і податкових пільг.

Відповідно, ефективніше направляти ресурси держави на створення нових інноваційних компаній і інфраструктури для них. Для запуску цього процесу треба "оживити" теперішні техно- і наукові парки і поєднати їх у вигляді академічно-бізнесових кластерів. Зі свого боку, індустріальні парки, як окрема організаційно-правова форма, мають керуватись бізнес-логікою, обираючи форму співпраці з такими кластерами.

Першими кроками можуть стати лібералізація існуючого законодавства щодо наукових і технопарків: надання кластерам при університетах автономності у прийнятті рішень, розробка прозорих механізмів розподілу державного фінансування і залучення приватного, а також надання консультативної підтримки з боку МЕРТ і МОН всім зацікавленим сторонам: місцевому самоврядуванню, вишам, бізнесу, індустріальним паркам, іноземним інвесторам тощо. Адже основою будь-якого "парку" мають стати горизонтальні зв'язки між місцевими зацікавленими сторонами, а не отримання пільг від держави.