Росія готує нову хвилю антиукраїнської агітації у ЄС, купуючи та залякуючи політиків — Сергій Даниленко, група Geostrategy

Питання інформаційної війни (а точніше — інформаційно-психологічних операцій проти української незалежності), ніколи не стояло перед Україною настільки гостро, як за останній рік. Країна опинилась у скрутних обставинах не тільки у політичній, економічній та оборонній площині. Спеціалісти вітчизняної медіасфери, здається, не були готові до такої запеклої, агресивної та безпринципної інформаційної війни, що її вже у відкритій формі провадить Росія проти України в цілому світі. Перші етапи цієї війни продемонстрували, наскільки українські медійники не підготовлені до подібних атак, і скільки інструментів протидії ми маємо створювати нашвидкуруч.

Доктор політичних наук, доцент Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка, модератор аналітичної групи Geostrategy Сергій Даниленко погодився пояснити Delo.UA, яка ситуація насправді склалася з інформаційною протидією України в нинішній гібридній війні, яку аудиторію ми втратили остаточно, а яку ще можемо повернути, і якими інструментами маємо послуговуватись, з яких існуючих моделей брати приклад для ефективної роботи в глобальній агресивній інформаційній сфері.

Друга Частина. Початок інтерв " ю ви можете прочитати тут.

Українська держава не дуже підтримувала нашу діаспору в Росії, чи не так?

В самому центрі Москви, на легендарному Арбаті є український культурний центр, там постійно відбуваються певні заходи, туди колись вкладалися фінанси, а також у російській столиці за підтримки московського уряду функціонує українська бібліотека. Однак Велика Україна більше була зайнята собою, внутрішні проблеми "заїдали". Спілкуючись з частиною російських українців, зустрічаючись із керівниками їхніх громадських організацій, я можу сказати наступне: будь-яка робота з діаспорою потребує величезних інвестицій, людських, організаційних і фінансових інвестицій у канали комунікацій, медіа, що ведуть мовлення за кордон. Навіть за тих невтішних обставин можна достукатися до частини з російських українців, і вони проснуться, але мені здається, наше іномовлення має рівнозначно працювати як на етнічних українців в Росії, так і на місцеве російське населення. Тоді ми будемо мати результат. Однак, стовідсотково ми їх (етнічних українців) уже не повернемо.

Російська держава проводила дуже далекоглядну політику, не розвиваючи на своїй території національні культурні автономії. Якщо б у Росії було хоч півтора десятки українських шкіл, як у нас — російських (адекватно по кількості), у Росії була б та українська молодь, на яку ми могли опертися. Але цього не відбулося. Українська держава у кращі часи двосторонніх відносин не добилася від Росії такого подарунку, що вже тоді свідчило про істинність намірів цієї держави. Національна асиміляція, а не інтеграція, залишилася основою національної політики російської держави, коли плекали "совєтского человека", а тепер, схоже, "громадянина руского міра". У роботі із діаспорою згаяли десятиліття. Ми не підготували основу: втратили батьків, не здобувши дітей.

Тарас Шевченко у "Кавказі" звертається до інших народів, а у вірші "І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм, в Україні і не в Україні, моє дружнє посланіє" ніби зазирає у майбутнє і відповідає на наше питання. Він застерігає і підказує, чи то з надією чи без, написавши на зразок: "Раби, підніжки, грязь Москви // Варшавське сміття — ваші пани…". Часто він звертався до поневолених народів Кавказу, в яких бачив підтримку у справі відродження ідентичності. Ми зараз говоримо про те саме. На своїх у Росії ми вже не можемо опертися, тому що вони голосують за введення військ до України, одначе там є представники корінних народів, а корінні народи в Росії — один із суб"єктів, з яким ми повинні працювати. Бо поняття корінні народи для Росії, у тому числі й російський, — це інструмент або стабільності, або руйнування країни. Для Росії корінний народ — дуже принципова річ, з якою згодом ми повинні будемо працювати, зокрема й інформаційно.

Якщо повернутись до питання аудиторії, давайте підсумуємо, з якою аудиторією і яким чином ми маємо справу в нинішній інформаційній війні.

Добре, давайте визначимо територіально: Крим — ситуацію краще вивести за дужки, оскільки на міжнародно-правовому рівні, за участі наших дипломатів вже готується відповідна база для започаткування цивілізованого процесу щодо півострова. Після реформування ОБСЄ, ООН та інших міжнародних структур, цей процес матиме інший зміст для тих, хто анексував чужу територію.

Далі, як я говорив раніше, ментально людей на незначній ділянці південного сходу ми втратили. До того ж, на великій Україні мереживом розсипані люди, які для нас також втрачені, і частково втрачені українці в Росії (нажаль, у кількох поколіннях).

Інше питання в тому, чи втрачені для нас росіяни як аудиторія. У Росії формуються соціальні групи, з якими можна працювати, одначе в нас немає для цього інструментів. Зв"язки між нами зруйновані в багатьох аспектах. Навіть у академічній сфері зв"язки доведеться поновлювати. Наприклад, наш інститут працював із російськими науковцями й освітянами в Москві та Петербурзі. Але всі листування, академічні обміни, студентські програми припинились. З їхнього боку це було щось на кшталт "пасивної ініціативи", і розпочалось іще взимку. Скажімо, наш підрозділ намагався попри напругу підтримувати хоча б листування із пітерськими державними ВНЗ, але вони категорично відмовилися підтримувати зв"язки.

Загалом, якщо брати до уваги світову аудиторію, ми не програли інформаційну війну. Але ж у глобальному форматі ми користуємося світовими ресурсами. Точніше — частина світових медіа опинилася на нашому боці, бо збіглися цінності їхні та Євромайдану.

Проте й тут не все так однозначно. Тут маємо також виділити кілька категорій аудиторії. Перша — категорія, яка сприймає російську інформацію, послуговується нею, але не є переконаною, хоча контекст для неї прийнятний. Друга — категорія, що пригадує період інформаційного протистояння холодної війни, вона завжди сприймає Росію і нас у тому числі (і тут є негатив) як щось агресивно комуністичне. Третя — абсолютно нейтральна категорія, з якою необхідно працювати. Ще існує аудиторія, якій все це взагалі нецікаво, вона живе своїм життям. І з точки зору впливу на них, у нас з росіянами паритет.

Росіяни багато вклали в пропаганду своїх інтересів. Ми таких грошей не вкладемо ніколи. Однак, послуговуючись тим, що серед світової аудиторії є люди, які до Росії ставляться специфічно — друга й третя аудиторія, ми в цілому маємо з росіянами певний паритет.

Але існують так звані "фанати Росії на Заході". Часто це маргінали, що вважають Росію чимось надромантичним. Ці фанати дуже інформаційно активні.

Це питання технологічної протидії, в якому нам могла б допомогти дипломатія. Потрібно формувати (тому що переконувати таку аудиторію безнадійно) коло друзів України не лише в політичному середовищі, але поза межами відомих загальноєвропейських структур. Скажімо, формувати фан-клуб України. У Раді Європи є друзі України, в ОБСЄ, але це тільки політичні структури. Крім них існує середовище інтелектуальне, мистецьке, медійне, — в нас завдання саме там формувати такий фан-клуб. Знаю, що в МЗС така робота вже проводиться. У нас є потужне мистецьке та медійне середовище, є інтелектуали, їх просто потрібно спонукати. Більше того, велику роль у цьому процесі можуть зіграти університети.

Наприклад, у нас в Інституті міжнародних відносин є програми подвійних дипломів і академічного обміну з європейськими ВНЗ. Академічне середовище може сформувати серед академічного середовища свій клуб, фан-клуб українців, лідерів думки, не держслужбовців, а тих людей, що дотичні до інформаційної сфери. Це справа кожного свідомого українця. Він має розуміти, якщо працює в сфері, дотичній до інформаційної, його волонтерська робота полягає в формуванні навколо себе невеликого клубу прихильників України. Наприклад, представники нашої кафедри міжнародних медіакомунікацій і комунікативних технологій Інституту міжнародних відносин разом зі студією "Вавилон 13" підготували фільм про українських поранених, людей, що потребують протезування. Перебуваючи в Оксфорді з академічною метою, я поінформував про нього українських студентів університету, а також активістів місцевої громади, британців, що займаються гуманітарною допомогою постраждалим. Серед них — журналісти, лікарі, інженери. Тепер ми створимо сайт навколо фільму, спонукаємо дискусію і через це вплинемо на формування громадської думки, а значить, отримаємо вихід на західні медіа, і через медіа почнемо діяти на британський уряд, що послідовно говорить про підтримку української позиції, однак робить для нас мало. І це приклад роботи, яку може провести кожен. Так, ми сподіваємося, після перегляду нашого фільму в Україну приїде відомий британський нейрохірург, котрий допоможе нашим тяжкопораненим військовим. Такий інформаційний і практичний результат може бути від добровольчих зусиль кожного на своїй професійній ділянці.

І які в нас інформаційні позиції в ЄС?

Тут, я хотів би зробити застереження. Росія активізувала роботу з формування свого лоббі в Європейському Союзі, і через урядові, а також неурядові контакти російські представники виходитимуть на громадян європейських держав, урядовців, єврочиновників і формуватимуть широкий антиукраїнський фронт в Європі. Цей процес вже розпочався; точніше, він відбувався й раніше, а зараз активізувався і на нього потрібно реагувати негайно.

Хтось з них колись потрапив до поля зору КДБ, хтось по бізнесу колись мав справи із росіянами, хтось навчався в СРСР. Тобто Росія підняла напрацювання КДБ кількадесятирічної давнини. Тепер вона у різний спосіб "спонсорує" людей, які можуть впливати на прийняття європейських рішень. Подивіться заяви Австрії, позицію Угорщини, Румунії, Чехії. Акселератор в Росії натиснули, і коли європейські лідери думки почнуть говорити, їхні закиди підхопить медіа, а також частина радикалізованого населення, партії крайнього лівого чи правого спектру.

Як ми можемо цьому протидіяти, адже в нас із Росією різні фінансові можливості?

По-перше, ми маємо усвідомлювати, що цей процес тривав десятиліття і вирішити його за один рік неможливо. Ми маємо навчитися жити в інформаційному суспільстві, яке є агресивним. Відповідно, маємо міркувати над тим, що сфера освіти не лише для дітей, але й для дорослих, — вона має бути певним чином трансформована під інформаційні потреби. У школі, щонайменше, мають бути запроваджені уроки з медіаосвіти: як читати Інтернет, що таке інформаційна загроза, як тут виглядає образ ворога. Насправді, частиною нинішньої інформаційної війни для України є формування образу ворога. Ми зрозуміли, хто нам загрожує, звідки йде небезпека. Раніше ми були відкритими і необачними. Крім того МЗС має бути більш інформаційно боєздатним. Важко довести, що в ЄС хтось куплений Росією, і це не той шлях. Але ми маємо толерантно виводити це питання в міжнародний дискурс, ставити як загальноєвропейську проблему. Ми повинні про це сміливо говорити і запитувати, наприклад, Австрію, яка через певні дії нами вбачається як пособник Росії.

Маємо не дипломатично замовчувати і обмінюватися нотами, але вкидати в інформаційний простір повідомлення про ці проблеми. На такі дії грошей немає і не буде багато, але маємо активніше співпрацювати з медійниками, давати інформацію off records, робити інформаційні запити, ставити ці питання на своєму рівні. Така роль держави. Звичайно ж, кожен з нас має бути інформаційним волонтером, коли їде за кордон навіть у приватних справах.

А можна взяти за приклад роботу в інформаційному просторі країн, що знаходяться у схожій з нами ситуації, хоча б частково, наприклад, Ізраїль?

Коли склалася нинішня проблемна ситуація в Україні, перше, що почали говорити, — ми повинні стати європейським Ізраїлем. Спочатку мали на увазі військову сферу, і до певної міри це так. Але в безпековій сфері, в оборонній справі Ізраїлю є три складові — військова (одна з найбільш ефективних армій), розвідка (бо розвідка — це інформаційна діяльність) і класична інформаційна сфера.

Взаємодія цих складових відбувається у них доволі специфічно. Вони через розвідку вкидають в медіа інших країн інформацію, яка потім опосередковано сприяє державі Ізраїль. Таким чином, ми до інформаційних зусиль МЗС України могли б долучити можливості СБУ чи зовнішньої розвідки. Цей конгломерат і дасть результат. Такою мені видається ізраїльська модель для України. Вона може діяти навіть через арабські чи російські медіа, але прорахувати і довести, що це саме ізраїльська робота, ніколи не можна. Причому наслідки цієї роботи тривають кілька років. Це системно, це ефективно. Але є й інший, російський приклад. Коли росіяни через свою Russia Today сміливо, відкрито показують все, що хочуть. Це пряма, "лобова" чи фронтальна російська модель.

Якщо брати ці дві специфічні моделі — для України яка підходить більше?

Для російської в нас немає грошей. Крім того, ми повинні виходити з того, яка нам потрібна аудиторія. Якщо ми хочемо працювати по російській аудиторії, нам потрібна ізраїльська модель. Якщо ми хочемо працювати зі своєю аудиторією і близькими сусідами — іншими країнами колишнього соцтабору, колишніми радянськими республіками, тут підходить пряма російська модель. А для заходу ми маємо використовувати обидві моделі одночасно — посередництво через, наприклад, медіа Польщі із виходом на західну пресу через польську медійну аналітику.

До швидкого ефекту від нашого громадського мовлення і Ukraine Today я ставлюся песимістично. В нас ніколи не буде таких грошей, як у росіян, щоб витрачати 200 мільйонів на англомовний канал на міжнародну аудиторію. А ізраїльський метод передбачає роботу саме через клуб друзів країни. Коли ми вибудовуємо такі клуби в різних сферах, він нам допомагає зайти в цільові медіа. Тільки росіяни можуть собі дозволити стільки платити іноземним інтелектуалам і журналістам, щоб ті демонстрували проросійську лояльність. Хоча вони і не платять напряму, вони підтримують проекти, поїздки, книжки, спонсорують діяльність. В нас таких грошей немає.

Окреме питання — самі журналісти, професійне середовище. Чи доживемо ми до того, що російські журналісти визнають і щонайменше заявлять про необхідність спокутувати професійні гріхи? І як вони будуть це робити? У кого першим буде когнітивний дисонанс? Першим він має наступити у самих російських журналістів. Війна починалася саме з медійників, ними вона має і закінчитись. Бо чому говорять, що інформаційна війна близька до ядерної? Після ядерного вибуху вбиває радіація, непомітна і підступна. Так само і в інформаційно-психологічних операціях, ми вимкнули телевізор, а в голові лишилась "інфо-радіація", яка продовжує нас руйнувати.