Чорнобильська Зона — це фронтир. Порубіжжя, в якому починаються пригоди. Вестерна фабула з неодмінно хорошим кінцем — письменник Маркіян Камиш

Побудуйте ефективну HR-стратегію вашого бізнесу HR Wisdom Summit від Delo.ua та Ekonomika+

17 липня HR-лідери OLX Робота, Shell, ArcelorMittal та ще понад 30 великих компаній поділяться найкращими практиками адаптації ветеранів у робоче середовище, підтримання ментального здоров’я команди, наймання в умовах кадрового голоду та використання інновацій в HR

Забронировать участие

Маркіян Камиш — письменник, сталкер, дослідник Чорнобильської зони. Його роман "Оформляндія, або Прогулянка в Зону" назвали найцікавішим літературним дебютом 2015-го року в Україні. У 2016 року він виданий у Франції, у видавництві Flammarion, де набув неабиякого розголосу. Нещодавно було оголошено про майбутній переклад та видання "Оформляндії" італійським видавництвом Keller Editore.

Delo.UA вирішило поцікавитись, як він відкрив для себе Зону і став письменником.

Маркіяне, коли ти вирішив, що будеш письменником?

Я не вирішував. І ніколи не думав про такі речі. Я просто створював те, що мені дійсно цікаво, і не шукав для себе виправдань, якими можна покрити те, що обставини знову сильніші і доводиться йди на роботу, відкладаючи те, що хочеш, у довгий ящик. Ні.

Звісно, заради такого стилю життя доводиться багато чим жертвувати. У мене були голодні роки, я часто жив як відлюдник. Та і зараз живу. Не кажучи вже, що я по суті років п'ять не виходив із запою.

Я не читаю біографії письменників, мене не цікавлять письменники. Хіба письменниці. Я сконцентрований на власному результаті. В мене немає почуття цеху.

Чому саме Чорнобиль?

А чому ні? Зараз це Зона. Потім — якісь мародери, нелегальні вирубки лісу або бурштиновий клондайк. Чому б не запах пороху і сірки, чому не драйв і м'ясо життя? Це набагато цікавіше, ніж бюргерська проза.

Як ти дійшов до Чорнобиля?

Дивно, якби не дійшов. Чорнобиль близько. Та і він цікавіший за Київ. Київ — це місто, яке так і не стало мегаполісом. Як коричневий карлик, який не став зіркою.

Вічна провінція, яка не до кінця позбулася малоросійських комплексів. Провінція, яка аж надто переживає за свою сіру булгаківщину на Андріївському та без кінця перебирає старі фотки з альбомів сімдесятих. Мабуть, я тікав у Прип'ять саме від цього. Від заторів, брудного снігу і суцільних пластикових кіосків. Київ — чудова декорація для антиутопічного роману, до речі.

В Зоні всього цього нема. Тобто, там ви завжди можете звести всі свої проблеми до однієї. Ну або кількох, базових. Там все спрощується: ось є ви, ваше вечірнє багаття, ваша тушкована свинина, ваша міліцейська засідка і ваші хованки в болоті. Ось кинуті міста і села, ось захід сонця, а ось його схід. Ось ваше життя. Від "А" і до "Я", від початку і до кінця. Ваш спокій, ваша смертельна втома і ваші розхитані нерви. Розумієте?

Звісно, мова йде про нелегальний (так званий "сталкерський") формат відвідин. Автобусна екскурсія не дасть відчути і однієї тисячної того. Це як безалкогольне пиво, гумові жінки, ну і всі ці банальні порівняння, коли ми хочемо вказати на нікчемний сурогат, який і поруч не стояв.

Як потрапити в Зону?

Цю атмосферу я детально описав у книжці "Оформляндія, або Прогулянка в Зону", тому не хочу повторюватися. Ну або у романі "Київ-86", хоча і дуже гіперболізовано. Обидві можна знайти у книгарнях.

"Оформляндія" — особлива книжка. Спочатку її видали у Франції. Тепер підписали угоду на видання в Італії. Розкажи про неї детальніше.

Менеджер з французького видавництва якось розказав мені історію. Якраз коли вони надрукували "Оформляндію", на вечерю до видавців прийшов їхній знайомий, якийсь маститий літературний критик чи щось таке, вечеряв з ними, і вони всунули йому мою книжку. Тоді він фиркнув і сказав щось типу "пф, ще одна книжка про Чорнобиль". Але коли прочитав, вибачився, визнав свою неправоту і сказав, що це дійсно факт літератури. Я вже не пам'ятаю деталей, але якось так.

В Зоні тебе колись ловили?

Останній раз два роки тому, прямо на Новий рік. Стара і дурна традиція — зустрічати свята не у сімейному колі, а на радіоактивній помийці. Тоді у мене в рюкзаку не було жодної туристичної споряги, ніяких спальників та карематів. Тільки апельсини, олів'є, чотири пляшки шампанського і велетенський новорічний салют. Привіт, Прип'ять — на вулиці мінус п'ять.

Ми доповзли до старого мародерського лігвиська з буржуйкою, аби хоч якось зігрітись. Мій друг пішов попити кави на вулицю, а я миттєво заснув біля грубки. Розбудив мене сержант міліції. Він би нас і не помітив, але говорить: їду собі на велосипеді, бачу — біля під"їзду чувак сидить, каву п'є, курить. Думаю, чого б не зайти?

Коли наступного разу плануєш піти?

Я не планую. Я щиро зненавидів це місце, бо за останній рік був там разів тридцять, і лише двічі — за власним бажанням. Все інше — візити іноземних журналістів, які писали рецензії на мій текст і хотіли відчути все на власній шкурі.

Що їм цікаво передусім?

Ми для них — фронтир. Порубіжжя, в якому починаються пригоди. Вестерна фабула з неодмінно хорошим кінцем.

Там є відчуття свободи?

Якщо можливість вибрати будь-яку квартиру для ночівлі — це свобода, то звісно. Якщо місто, в якому ніхто не заважає вилізти на кожен дах і квасити там перед сном — це свобода, то так.

Але здебільшого нелегальні мандрівки — це система обмежень (маскування, хованки з міліцією, оптимальний вибір маршруту і т.п.) аби не бути впійманим. А посиденьки з друзями у нічній прип'ятській квартирі — це чисте відчуття свободи. Так.

А було там страшно?

Звісно: від усвідомлення того, що до найближчого горілчаного відділу п'ятдесят кілометрів ходу.