Ризики для української науки: фальшиві дисертації та жалюгідна технічна база

Українське суспільство ще не усвідомило, що в нього має бути запит на якісну інформацію — на експертизу в усіх галузях, не тільки в науці. Адже дати насправді обґрунтовані відповіді на актуальні питання, як от чи потрібно їсти "страшне" ГМО, чи варто робити щеплення проти певних хвороб або можливі ризики видобування сланцевого газу для довкілля, може лише профільний науковець або експерт з технологічного середовища. Все інше — лише суб"єктивні оцінки або інформація без належного підкріплення фактажем.

Порівнюючи з іншими державами та суспільствами, варто зазначити, що цивілізовані країни вже давно переконалися: наука — це найбільш об"єктивне знання про світ, тому експертів у цьому знанні і треба питати про той аспект світу, в якому вони компетентні.

Якщо ми говоримо про природоохоронну сферу: коли ми будуємо гідроелектростанцію чи зорюємо ліс під поле — ми мусимо знати про наслідки цих дій. У європейців існує ціла мережа фахівців, які знаються на таких питаннях — геологів, ботаніків тощо. Українські експерти так само вписані в цей контекст, але наше суспільство, влада та бізнес не потребують такої інформації. Краще не знати, скільки червонокнижних видів потолочать під час забудови, правда? На це немає запиту: це невігластво світоглядне і невігластво на користь комерційних інтересів.

На ринку фальшивих дисертацій

У наукової спільноти фактично немає лобі у так званому парламенті нового зразку, відсутні дієві соціальні ліфти. Єдине лобі, яке є — це лобі ректорів університетів, їх власників, які культивують у себе нібито експертне псевдонаукове середовище. Адже державний апарат платить за науковий ступінь та наукові звання, але сама система присвоєння цих звань і ступенів, визнання експертності — недієва: їх дають кому завгодно, включно з невігласами і злочинцями, які займаються підробкою, плагіатом, імітацією та фальсифікацією наукових досліджень.

І такі люди сьогодні в пошані: Катерина Кириленко, дружина віце-прем"єра, продовжує завідувати кафедрою Київського національного університету культури і мистецтв.

Колишній прем"єр-міністр Арсеній Яценюк також залишається зі своєю сплагіаченою дисертацією без жодних пояснень. Нещодавно в Національному медичному університеті професор Волосовець, пійманий на фальсифікаціях, був переобраний завідувачем кафедри і надалі тіньовим способом керує департаментом науки та освіти в Міністерстві охорони здоров'я.

Єдине, що можна зробити, — це роздмухувати скандал на світовій арені, звертатися до авторитетної міжнародної спільноти, де є відомі українські вчені. Для справжніх вчених, дослідження яких чогось варті, довго це співіснування продовжуватись не зможе: всі експерти зазнають тих чи інших втрат у таких ситуаціях, навіть за поодиноких випадків. А в Україні це вже не поодинокі випадки — тенденція.

У травні вийшла стаття американського дослідника Арарата Осипяна, який оцінює ринок фальшивих дисертацій в Україні у 30% від всіх дисертацій, що захистилися. Приблизно, за часи незалежності в нас було захищено 180 тисяч дисертацій, отже, 60 тисяч з них — фальшивки. Проте, ці люди все одно отримують надбавки за ступінь, кандидатські, докторські, за наукові знання.

Виходить, за фальшиві дисертації держава платить величезні гроші додатково — за деякими оцінками, витрати можуть досягати 4 млрд. грн. За даними відкритого дослідження, кандидатську в деяких галузях можна зараз "придбати" за $500, але загалом ціни можуть бути й значно вище.

Важко підшукати прецедентів настільки запущеної наукової системи, як наша. У світі, звісно, є аналоги, але це переважно африканські та азійські країни — вони не знаходяться у центрі уваги. В європейської країни такої ситуації ніколи ще не було, адже наукові та науково-адміністративні спільноти пильно за цим слідкують. Якщо говорити про плагіат, то голосний випадок трапився в Німеччині — за плагіат у докторській дисертації був відправлений у відставку Карл-Теодор цу Ґуттенберґ, міністр оборони. Плагіат було знайдено й в дисертації міністра освіти Аннетте Шаван, якій теж довелося залишити свою посаду. Взагалі в Німеччині існує публічна анонімна ініціатива ВроніПлаг Вікі, яка викриває плагіат у дисертаціях посадовців. Їхніми зусиллями й було викрито міністра Шаван, а також позбавлено політичних перспектив депутата Європарламенту Сильвану Кох-Мерін.

Проблема не обмежується плагіатом: є фальсифікації досліджень та ілюстрацій.

Відомий випадок трирічної давнини: в Японії дослідниця Харуко Обоката опублікувала статтю в журналі "Nature", де показала принципово новий метод отримання стовбурових клітин з клітин шкіри — простий та дешевий.

Вчена опубліковала статтю, захистила дисертацію, після цього дослідники кинулись перевіряти цей метод, адже до її роботи ця процедура була дуже складною та вартісною, і...нічого не вийшло. Почалися підозри, була сформована комісія — це комерційний гігант, японська хімічна корпорація "Riken", де вона працювала. Дослідниця зізналась у фальсифікації — її звільнили, забрали ступінь, вона не допущена до наукової діяльності, а її науковий керівник Йошикі Сасаї, який, імовірно, навіть не знав про ці деталі, не витерпів ганьби — і покінчив життя самогубством.

У світі це дуже жорстоко переслідується, адже наукова спільнота побудована на репутації та довірі. У світовій науковій літературі вже з"явилися перші негативні статті про стан науки в Україні — вони з"являтимуться і далі. Звісно, це критично загрозливо для нашої спільноти.

В українських науковців де-факто немає важелів впливу: у ситуації з Катериною Кириленко був отриманий максимальний розголос — і в ЗМІ, були і заяви до президента та прем"єра від найвищих очільників науки. Остання експертиза, проведена Українським мовно-інформаційним фондом НАН України в квітні, довела, що в роботі більше 26% плагіату та 700 різноманітних помилок, які несумісні із статусом дисертації доктора наук. Ці висновки проігноровані.

Навіть навпаки — Міносвіти намагається провести норму у закон "Про вищу освіту", щоб експертизу, вартісну процедуру, могли проводити тільки юристи і щоб вона була обов"язково платною та проводилася за рахунок того, хто звинувачує. Це означає поставити чесного вченого у ситуацію, коли він, звісно, не зможе зібрати 30-40 тисяч гривень на таку експертизу, яка ще й не буде науковою, а виключно юридичною. Ця норма пропонується зараз у комітеті освіти і науки, за великою ймовірністю її протиснуть. Такі дії, в комплексі, підтримують усі ці фабрики дисертацій.

Історичний зріз української науки

На мою думку, проблеми української науки почалися саме в 20-30-х роках ХХ століття.

Вільного університету, які були в Європі чи в Америці, в Україні не було ніколи. За Російської імперії українські університети, Київський, Одеський, Харківський, вважалися найбільш консервативними.

Потім трапилось невелике послаблення, пов"язане з українською революцією, і за три-чотири голодних роки була сформована спільнота. З"явилася Академія наук, де Грушевський, Вернадський та Єфремов деякий час, із мізерним фінансуванням, добивалися, щоб велася принаймні якась наукова діяльність. В німецьких журналах публікувалися статті з біології, фізики, хімії, щоб світ бачив, що тут відбувається.

А потім настали тридцяті роки — закручення гайок, ув"язнення, розстріли. Поворотний момент стався у 1930 році — тоді Компартія почала вимагати, щоб в академіки приймали лише тих, хто мав комуністичні заслуги. В університетах це відбулося ще раніше: Микола Зинов'єв-Іконніков, один із науковців того часу, чию діяльність я досліджую, у 1922 році, після трьох років навчання у Київському університеті, вступив на третій курс медичного, де ректором був Леонід Левицький, його колишній однокурсник. Він, студент третього курсу, опинився на посаді ректора університету тільки за те, що був "молодий та революційний". Тоді регулювання відбувалося саме в такий спосіб: людей просували не за науковість, а за повагу до ієрархії, відданість, палкі промови. Апогеєм такого підходу можна вважати період, коли академік АН УРСР Трофим Денисович Лисенко, будучи слабким вченим, очолив усю сільськогосподарську науку СРСР та задавив генетику. Це спричинило як наукове, так і експертне відставання на 20-30 років. Ми досі не можемо його наздогнати: поступово воно лише накопичувалось.

В галузях, важливих для держави (розробка атомної бомби, наприклад), науковцям вдавалося інтригувати та рятувати справжніх вчених. Певних конкретних людей це повертало до нормального життя, але водночас і вчило правилу: політичними інтригами ти досягнеш більшого, аніж науковою працею. Це "знання" передавали і своїм учням. Надалі такий підхід призвів до появи пристосуванців, які були впевнені, що треба лавірувати, домовлятися з корупціонерами у владі, "забивати" хороших вчених, давати звання академіка Володимиру Литвину, або члена-кореспондента — Миколі Азарову.

В умовах дев"яностих, коли не було жодних грошей, такі люди всі ходили на поклон в Кабінет Міністрів: почесні звання давалися для того, щоб потім в Парламенті, ті, хто їх отримував, не дали Інституту пропасти. В ті часи це сприймалося як норма, але для багатьох науковців така процедура і досі звична.

Зрушення почали відбуватися у 2011, за часи Табачника. Але тоді просто копіювався досвід Росії: там Академія наук перетворилася просто на клуб академіків, які є носіями почесних звань та пенсій, але які не мають права визначати, куди розвиватися науці. Власне, сама структура інститутів РАН тепер науковцям не підзвітна: академіки існують як окрема традиція, в іншому їх просто ігнорують. Табачник реалізувати це в Україні не встиг — почалась революція.

Перший реформаторський уряд, який прийшов після Євромайдану, почав зі скорочення, адже в них немає довіри до академіків через попередній досвід і це не дивно: хто і чому давав всі ці звання?

Лише масові протести за участю молодих вчених допомогли протиснути новий закон про науку, написаний не політиками, а співробітниками Інституту теоретичної фізики та інших інстутитів НАН. Цей закон є надією, що, нарешті, держава і наука почнуть спілкуватися.

Була створена Національна рада з науки і техніки — перший майданчик, де є 24 науковці, відібрані науковою спільнотою, та представники Міністерства, академій, університетів. Таким чином, Кабмін може задавати питання, а науковці зі свого боку будуть говорити, що їм для цього треба і яка взагалі має бути академічна культура в країні. Багато вчених скептично поставились до "ще одного комітету" через колективний негативний досвід, якому не 25, а 80 років — як мінімум.

Як обривається нитка досвіду

Фактично, у молодих вчених немає ніяких важелів, окрім публічності та паралельних проектів, які зазвичай йдуть на шкоду їхній науковій діяльності.

З молодими науковцями є й інша проблема — все менше людей іде до науки, бо стан речей у лабораторіях та інститутах викликає депресію. А студенти, крім цього, ще і бачать, що насправді відбувається у вищій освіті: їм часто не можуть навіть пояснити теорію з підручника, тож студент краще відкриє Coursera чи Prometheus. А скандали з плагіатом та хабарництвом спонукають все більшу кількість абітурієнтів дивитись на іноземні університети та вступати туди. Ці люди для українських установ, хоч наукових, хоч академічних, хоч бізнес, скоріше за все, втрачені.

Після іноземних лабораторій в Україну повертається дуже і дуже мало спеціалістів. Для них потрібно створювати мінімальні умови, адже зазвичай це люди, націлені на свою роботу. Часто кажуть, що корінь проблеми у "не вистачає грошей", але це лише видима частина айсбергу. Насправді, є купа інших обмежень, серед яких і марудна паперова робота: наприклад, супровідні документи, завірення, підписи для кандидатської дисертації в 400 сторінок. Наступне — неможливість купити певні реактиви. Через умови ввезення чи законодавчі обмеження, деякі реактиви, які потрібно провозити при -20 градусів, або генетично модифікованих мишей неможливо ввести відповідно до норм Митного кодексу.
Розвиток гальмують і такі побутові "дрібниці", як інфраструктурний тягар — соцзабезпечення, на кшалт гуртожитків, відсутність опалення в наукових інститутах.

Ризик цих процесів очевидний: на сьогодні, як на мене, є всі сигнали того, що науці залишилося недовго — gap між старими вченими, які ще щось мізкують, та молодими фахівцями постійно збільшується. В наш інститут, наприклад, все менше приходить аспірантів, їх рівень підготовки падає, бо найкращі їдуть з країни після бакалаврату або магістратури, чи взагалі кидають навчання. А кудись і не вступають зовсім — цей зв"язок рветься.

Вчених стає просто фізично менше — наразі в Україні найменший відсоток вчених відносно населення серед усієї Європи. Албанія вже випередила нашу країну за цим показником. Коли ми втратимо цю ланку, постане питання, як використовувати нові технології: коли десь у світі винайдуть щось нове, ми не зможемо це осягнути та використати. Вчений — це людина, що не просто робить передову науку та відкриття, а потім отримує Нобелівську премію. Вчений здатен зрозуміти те, що знаходиться за межами "звичного". Тому в якийсь момент зупиниться процес передачі базових технологічних знань, розірветься ниточка передачі досвіду, причому не оспіваного у мантрах "традицій наукових шкіл", а справжнього наукового знання. А це шлях до центральноафриканської ситуації.

Наукова істина має повернутися в університети. Там, де наука є зараз, вона є не метою, а чимось побічним. Університет потрібен для дискусії про світ і для пошуку істини, адже студенти вчаться не стільки фізиці чи менеджменту, вони вчаться світогляду. Можливо, нам потрібне перезаснування: навіщо сімсот університетів — нам потрібно десять нових, але якісних, що серйозно б змінило ситуацію. В організаційному плані варто покладатись на іноземних спеціалістів: зовнішній аудит — від світової спільноти.

Нам потрібно чесно вирішити, навіщо нам ця освіта, а також суспільству необхідно дати відповідь: чи потрібна наука в Україні? Для неї необхідно створювати умови, незважаючи на війну, або навіть завдячуючи їй: за прикладом часто згадуваного Ізраїлю чи Південної Кореї, які знаходяться в постійному стані мобілізації.

Водночас, ми маємо розуміти, що наука — це не про користь "тут і зараз". Це — надія на майбутнє. Якщо ця надія нам потрібна, ми маємо створити умови для вчених, в яких вони зможуть працювати за тими правилами, які прийняті в світі.

А не за нашими, вигаданими ще у 30-ті роки, які ми підживлюємо і досі.

Алексей Болдырев — член экспертной группы первой научно-популярной конференции Brain&Ukraine, которая состоится в Киеве 2 сентября. Ключевые темы мероприятия — точные науки, изобретения и инновации, авторское право, современное образование, сотрудничество науки, бизнеса и государства. Формат события — 13 интерактивных выступлений в формате всемирной конференции TED и выставка изобретений.