Виклики великої приватизації на прикладі Миколаївського глиноземного заводу

ФДМУ проголосив початок великої приватизації державних активів. Початок великої приватизації проголошувався при кожному з президентів, окрім Кравчука – Леонід Макарович просто не встиг, каденція виявилася дуже короткою.

Раніше я писав про велику приватизацію енергетики на початку правління Кучми і про долю Донбасенерго як приклад value destruction компанії в державній власності.

Сьогодні я ж хочу написати трохи про виклики, які стоять перед ФДМУ у великій приватизації, на прикладі долі Миколаївського глиноземного заводу.

Два тижні тому один з найбільших виробників алюмінію в світі, компанія Alcoa (що розшифровується як Aluminium Company of America) оголосила про те, що вона повністю поглинає компанію Alumina Limited, найбільшого незалежного виробника глинозему в світі, який до того був публічною компанією, що торгувалася на Австралійській фондовій біржі, і в якій Alcoa вже володіла 19.9% акцій.

Ця транзакція дала можливість порівняти те, якою могла б бути вартість МГЗ, бо, як будь-яка публічна компанія, Alcoa оприлюднила всі більш-менш значимі деталі транзакції. Alumina Limited виробляє приблизно 11 млн тон глинозему на заводах по всьому світу (МГЗ виробляв 1.5 млн тон глинозему на рік, або 1/7 від Alumina Limited) плюс є вертикально-інтегрованою компанією, що до великої міри забезпечує себе сировиною (бо Alumina Limited має в своїй корпоративній структурі також шахти з видобутку бокситів, сировини для виготовлення глинозему, в Гвінеї та Австралії).

Дійсно, це все – округлені цифри, але для картинки високого рівня можна, без великих перебільшень, сказати, що МГЗ на піку своєї завантаженості у 2011 та 2017 році (коли завод виробив близько 1.6 млн тон глинозему) дорівнював приблизно 1/7 Alumina Limited і, якщо б він зараз працював на повну потужність, його повна вартість складала б приблизно 350 млн доларів.Якщо подивитися з іншого боку, то МГЗ є дуже цікавим об’єктом з точки зору його розташування.

Картинка  ілюструє те, що відбувається зі значною частиною бокситів та глинозему зараз. Основним джерелом бокситів в світі є копалини в Гвінеї в Африці та в Австралії (вони разом видобувають приблизно 2/3 світового виробництва бокситів). При цьому велика частина гвінейських бокситів йде морем в Китай, де їх переробляють в глинозем, а після того, знову морем, - на Атлантичне узбережжя Сполучених Штатів та Канади, де розташовані основні виробничі потужності Alcoa та Rio Tinto, що купила Aluminium Company of Canada в 2007 році.

Наявність потужностей виробництва глинозему в басейні Атлантичного океану (а Миколаїв розташований на Чорному морі, що відноситься до басейну Атлантичного океану) дозволяє скоротити цей шлях і знизити витрати на транспортування спочатку бокситів, а потім глинозему на 25-30 доларів на тоні порівняно з довгим маршрутом з Гвінеї до Китаю і потім – до Атлантичного узбережжя США. Для продукції з середньою вартістю в 2023 році близько 340 доларів за тону це – дуже велика економія. З іншого боку, дефіциту потужностей виробництва глинозему в світі немає, тобто ані для кого з грандів світової алюмінієвої промисловості МГЗ не є критичним активом.

Він був критичним з точки зору економіки для Русалу, бо давав можливість отримувати глинозем на заводи Руського Алюмінію в Сибіру найбільш економічно вигідним шляхом, проте після конфіскації МГЗ в Русалу на початку повномасштабної війни Русал замістив продукцію МГЗ китайським глиноземом, що є для Русалу дорожчим, але фізичних об’ємів глинозему в світі дуже і дуже багато.

Тобто рішення про купівлю МГЗ будь-який з іноземних стратегічних інвесторів приймав би з точки зору того, скільки він зекономить, якщо купить МГЗ і скоротить існуючий маршрут бокситів та глинозему до своїх заводів. І з цієї точки зору навіть якщо допустити всі найбільш сприятливі фактори для продажу МГЗ (покупець заміщує найдальший маршрут транспортування, як-от на картинці, і економить 35 доларів на тоні транспортування; МГЗ працює на повну потужність і виробляє 1.5 млн тон глинозему на рік; в країні немає війни і період окупності інвестиції, яку закладає покупець-стратегічний інвестор складає «мирні» 7 років), для покупця купівля МГЗ економить 1.5 млн тон на 35 доларів за тону в рік = 52.5 млн доларів на рік або, за 7 років, 367.5 млн доларів. Тобто, знов таки, дуже спрощено - вартість 100% МГЗ в ті роки, коли він дійсно працював на повну потужність і виробляв 1.5 млн тон глинозему на рік, складала трохи більше 350 мільйонів доларів (я дуже спрощую, бо і грошовий потік треба дисконтувати, і всі припущення дуже агресивні, але хай буде).

Скільки МГЗ коштує зараз і чи можливо його продати?

Перше, скільки МГЗ коштує. Завод, судячи з повідомлень новин, зараз повністю закритий. З п’яти тисяч робітників, що були на заводі на момент його конфіскації в холдинга російського олігарха Олега Дерипаски, наразі на заводі лишилося 400 осіб, які майже всі зайняті на підтримці в належному стані шламосховищ заводу (це величезні поля червоно-коричневого кольору, які утворилися з відходів виробництва заводу за останні майже 50 років його існування).

Завод не працює з двох причин – по-перше, не працює Миколаївський морський порт, який, на відміну від комплексу портів Одеси, так досі і не відкрився для вантажів у зв’язку з тим, що окупаційні російські війска знаходяться відносно близько до нього, а возити боксіти чи глинозем залізницею до та з Одеси немає ніякого економічного сенсу. По-друге, як велика частина промислових підприємств, які Україна успадкувала від СРСР, це – В2В бізнес.

Тобто він не виробляє продукцію кінцевого споживання, в якої є багато клієнтів (як-от мобільні телефони, печиво або кетчуп). Він виробляє дуже специфічний полуфабрикат, який потрібен тільки семи чи восьми компаніям в світі, з яких одна – російська, дві чи три – китайські (яким в силу розташування завод не потрібен, бо вантажити з нього глинозем вони можуть тільки на ті ж заводи Русалу в Сибіру), ще двом він не потрібен, бо вони володіють збалансованим виробничим циклом, тобто повністю забезпечені своїм глиноземом. Це лишає тільки двох, максимум – трьох міжнародних гравців, яким МГЗ теоретично може бути цікавим, проте, як я вже сказав, для жодного з них завод не є критичним, переплачувати за нього не будуть, а оцінювати його будуть за економічними показниками. Тобто ті самі 350 мільйонів доларів в найкращі часи мінус заборгованість заводу перед кредиторами, мінус витрати на відновлення виробництва (я не певен в тому, який це має бути бюджет, але найбільший в Європі завод з виробництва глинозему, Eurallumina на Сицілії, потужністю трохи меншою, ніж МГЗ, розконсервовували з довгострокового зберігання за 300 мільйонів Євро), мінус дисконт за військові ризики в країні.

Тобто навіть до інших питань, які описані нижче, держава за продаж МГЗ може виручити дуже невелику суму.

Друге питання – в тому, чи можливо продати МГЗ взагалі. Однією з головних проблем такого рода виробництв (хоч цементу, хоч соди, хоч глинозему, майже будь-чого, що дає промислові відходи в промислових же масштабах) є охорона навколишнього середовища. СРСР не дуже дивився на це, проте для будь-якого західного інвестора потенційні майбутні витрати на приведення в порядок звалищ промислових відходів є витратами, яких не можна уникнути. Перезапуск того ж Eurallumina на Сицілії також включав побудову нового цеху з утилізації відходів, який замість величезних звалищ напіврідких відходів робив тверді відходи, які набагато менш шкідливі для навколишнього середовища.Іншим питанням є ризик судових розборів з компанією Русал Олега Дерипаски. Ризик цей, певне, не дуже високий (бо Русал програв вчисту два останні міжнародних судових процеси – в 2019 році, коли Чорногорія конфіскувала в нього шахту з видобутку бокситів та глиноземний завод, а також в лютому 2024 року, коли Русал програв Rio Tinto позов в федеральному суді Австралії, бо Rio Tinto заморозила будь-яку участь Русалу в їхньому спільному підприємстві в Австралії після введення санкцій відносно компанії Русал урядом Австралії), а структура володіння МГЗ Русалом була дуже незручною для пред’явлення претензій до України (акціонерами МГЗ були компанії, зареєстровані в Карибському офшорі Аруба, який не має угоди з Україною про захист інвестицій).Головною проблемою є те, що обидва ці ризики неможливо оцінити в грошовому еквіваленті. Бо в минулому МГЗ вже була історія того, що суд в Миколаєві постановив, що з заводу треба стягнути 9.2 млрд гривень за той збиток, що завод приніс навколишньому середовищу і населенню Миколаєва. Будь-який інвестор буде дивитися на цей випадок (хоч це рішення і було відмінено судом вищої інстанції) і думати чи він хоче взяти на себе ризик того, що з нього через суд стягнуть в майбутньому 250 мільйонів доларів за щось, що було зроблено за часи, коли заводом володів Русал. А в історії Русалу були успішні позови проти інших компаній і повністю ігнорувати ризик того, що російськом конгломерату вдасться щось відсудити, ніхто не буде.От дописав до цього абзацу і знітився, бо виглядає якось зовсім сумно. Буду трохи додавати оптимізму.

Чи можна приватизувати МГЗ? Можна, але очікування від цього продажу мають бути адекватними. Завод в його нинішньому стані має майже нульову вартість. Чи може він коштувати 350 мільйонів?

Може, але для цього треба:

 а) його запустити,

б) надати йому робочий капітал (приблизно 150-170 мільйонів доларів, якщо проводити паралель з Alumina Limited і їхнім рівнем робочого капіталу),

в) знайти того, з ким можна укласти довгострокову угоду з постачання бокситів з Гвінеї або з Австралії,

г) знайти того, з ким можна укласти довгострокову угоду з постачання глинозему.

Лишаю читачам вирішити наскільки держава спроможна вирішити всі ці задачі, при чому обов’язково всі разом, бо без будь-якої з них вартість заводу не підвищиться. Тому завод можна продавати тільки з надією, що держава позбудеться набору будівель, які не працюють вже майже три роки, і не буде вкладати гроші в майбутньому в те, аби їх підтримувати в мінімально задовільному стані.Єдиним завданням ФДМУ в процесі продажу МГЗ може бути залучення стратегічного інвестора, який після відновлення функціонування заводу буде платити податки з того прибутку, який завод отримає в Україні.

Отримання хоч якось значних грошових надходжень від його приватизації – з області ненаукової фантастики.При цьому для того, аби залучити такого інвестора, державі треба зробити так, аби покупець заводу не ніс зобов’язань з двох питань: проблем з захистом навколишнього середовища, що випливають з діяльності підприємства за його попереднього власника і можливих судових переслідувань від попередніх власників.

Як це можна зробити? Для цього є декілька можливостей: ФДМУ може від імені держави дати гарантії покупцю по обох питаннях або можна використати досвід приватизації в деяких країнах Східної Європи, в яких була процедура приватизації через ліквідацію підприємства, тобто формально прямо перед приватизацією старе підприємство ліквідували, а його майно передавали новоствореній юридичній особі.

Чи можна цього не робити? Можна. Але тоді завод лишиться тягарем на шиї Миколаїва, пам’ятником Держплану СРСР, бюджет міста буде мати проблемою ядучий пил зі шламових полів, податкових надходжень не буде, бо завод ніхто не купить. І мені ця альтернатива здається набагато гіршою.Що можна ще зробити? Можна подати позов на Русал Дерипаски за відновлення всього того, що компанія, яка була частиною його холдингу, накоїла для природи Миколаївщини поки його менеджмент керував заводом.