Про що? — Наприкінці січня на Сцені 6 в Довженко-Центрі зустрілися театральні діячі близько 30 незалежних театральних інституцій Києва і одностайно вирішити утворити Гільдію незалежних театрів України.
Гільдія почалася не сьогодні. ЇЇ заснуванню передувала робота протягом року: зустрічі, воркшопи, стратегічні сесії і знову зустрічі. Кожен з учасників висловлював свої проблеми і болі, говорив про сьогодення і майбутнє і, звісно, про свої сподівання. Разом склали Маніфест Незалежної Сцени, який став програмним документом спілки. Гільдію вирішили утворити у формі громадянського об'єднання. Обрали Раду спілки із семи членів у складі: Павло Юров, Катаріна Сінчілло, Олена Салата, Неда Неждана, Олексанр Фоменко, Інна Гончарова і голову Ради — Ярославу Кравченко. Інституалізувалися.
Для чого? — Чого хочуть незалежні театри? Чверть сторіччя існування незалежного (недержавного) театру відбувається в умовах жорсткого виживання. Театральних колективів, які вже сформувалися і виробляють конкурентний театральний продукт, мають власну аудиторію, за даними приватного аудиту, проведеного влітку 2017 року Ярославою Кравченко, лише в Києві близько 80. Також близько 80 театрів існує в Харкові, а це вже 160. І ми навіть не знаємо, скільки по всій Україні.
Ці колективи мають різні формати існування, від театрального проекту, як от 33 Hypnotheatre & Technocircus , театру-студії, як Театральна Лабораторія, найпровокативнішого театру останніх 2х років — Дикого Театру - до досить дорослого театру КХАТ. Але всі театри стикаються із одними і тими ж проблемами. І це в першу чергу проблеми матеріально-технічного забезпечення — відсутність репетиційних та театральних майданчиків, сценічного театрального обладнання, рекламної підтримки, а також соціального захисту театральних працівників. А головне — відсутністю будь-якої культурної політики держави чи органів місцевого самоврядування щодо незалежної сцени.
Подписывайтесь на Telegram-канал delo.uaЩо це значить для незалежних театрів? Театральні колективи, які працюють у форматі незалежного театру, сьогодні не мають статусу театральних або культурних установ, або, як краще було б іменувати за європейським стандартом, — культурних інституцій. Усі наші незалежні театри на цей час є ФОПами, приватними підприємствами, громадськими організаціями і всім чим завгодно, тільки не культурними інституціями. Це, в свою чергу, веде до дискрімінації акторів, режисерів, сценаристів, як діячів культур, в реалізації їх права на творчість та на відповідну підтримку з боку держави. В тому числі недержавні театри залишаються без права участі в державних програмах, які розповсюджуються на систему закладів культури у національних та муніципальних творчих конкурсах, без бюджетного фінансування гастрольної діяльності, пенсійного та соціального забезпечення членів незалежних театральних колективів, в тому числі працівників таких вразливих професій, як танцівники, хореографи, співаки. Здається, держава діє за старим "совєтським" принципом: немає явища — немає проблеми.
Навіщо? — Можливо, державна та комунальна влада не чують про наведені проблеми, тому що їх транслюють тихі голоси окремих театрів чи театральних діячів. Тільки за останній час ми дізналися про виселення із Могилянки Театрального центру "Пасіка" та про припинення видання єдиного друкованого часопису театральної критики "Український Театр". Ці події відбуваються поряд, театрали говорять про нищення театральних інституцій, але суспільство і влада їх майже не чують. Щоб посилити свій голос, щоб він став гучним і ефективним, щоб разом вирішувати проблеми і відстоювати свої права на творчу реалізацію, театри вирішили згуртуватися в Гільдію.
Важливо додати, що держава, забезпечивши людям творчих професій конституційне право на вільний розвиток особистості у театральної сфері через надання відповідної освіти, не може забезпечити підтримку реалізації творчості, як це робиться у розвинутих країнах, до яких ми прагнемо. Це створює велику напругу в культурному середовищі та збільшує протистояння між державним і недержавним культурними секторами через несправедливий розподіл ресурсів, вироблених, власне, всім суспільством. Гільдія має за мету виправити ситуацію, вимагаючи урівняння у правах на рівний доступ до ресурсів державних і комунальних театрів та незалежних театральних інституцій.
Для кого? — За попередніх часів, які ми зараз іронічно іменуємо совком, функції професійного об'єднання і захисту прав своїх членів виконували національні творчі спілки. Ось і в театральному секторі існує Національна спілка театральних діячів України (НСТДУ), яка нещодавно оновилась новою командою, новим керівним складом і новою стратегією розвитку і на яку театральні діячі покладають великі надії. Ви спитаєте, чому ж ми не в НСТДУ? Мабуть, тому, що ми прагнемо побудувати спілку на нових засадах, відійти від радянських сценаріїв і почати реальну роботу по імплементації незалежної сцени до культурного поля країни, не чекаючи, поки НСТДУ пройде шлях трансформації і співпрацюючи із нею задля вирішення наших загальних задач.
Зараз Гільдія скликає представників незалежної сцени приєднатися до новоутвореної спілки. Для цього ми робимо аудит, який має першочергово порахувати, скільки незалежних театрів в Україні, які вони за категоріями, яка аудиторія, хоча б кількісно.
Нещодавно до мене звернувся колега з проханням допомогти знайти аналітичний матеріал по театральній справі за часів незалежності. Так його немає. Зовсім. Мабуть, це теж є наступним завданням Гільдії — дізнатися, хто ми є насправді.