НАШІЙ ДЕРЖАВІ ДО ВСЬОГО Є ДІЛО

Ігор ЛЯШЕНКО

"… я багато часу приділяю регіонам, областям, підприємствам. І під час поїздок хочу ознайомитися, на власні очі побачити, що собою являє те чи інше підприємство, як там живуть люди, як працюють, як проводиться технічне переоснащення, який рівень виробництва".

Валерій Пустовойтенко зізнався, що в дечому бере приклад з одного з колишніх керівників українського уряду О.Ляшка. Той досконало знав виробництво, всі галузі, майже кожне підприємство. Наслідуючи Ляшкові нинішній прем"єр хоче здобути ті ж знання і тому невтомно колесить Україною.

На мить забудемо, що на носі вибори до парламенту, а Пустовойтенко лідер однієї з партій. Візьмемо на віру те, що Пустовойтенко їздить виключно у прем"єрських справах. Задамося лише одним питанням: навіщо прем"єр-міністру України такі доскональні знання?

Ляшко керував Радою Міністрів УРСР 15 років. Його вотчиною були всі без винятку підприємства. Бо всі вони були державні. І економіка була плановою. На Валерія Пустовойтенка навряд чи чекає така надзвичайна довга прем"єрська кар"єра. Плануванням економіки ніхто давно не займається. А урядовці все такі ж цікаві — хочуть все про всіх знати.

А може іноді надмірне знання шкідливе? Безперечно, Валерію Пустовойтенку як економісту ніяке знання зайвим не буде. А от чи пристало прем"єрові Пустовойтенку виявляти цікавість до роботи конкретних підприємств?

Одна з причин, чому не здійснюються в Україні серйозні економічні реформи й полягає саме в тому, що досі в свідомості людей не закріпилася очевидна й основоположна істина: є справи державні, а є справи приватні. І у приватні справи держава не може й носа сунути. Державна справа — писати закони. Виробництво — це вже справа приватна. Держава, наприклад, повинна створити сприятливий грунт для технічного переоснащення виробничих підприємств. Закупівля ж нових верстатів — справа самого підприємства (його господарів).

Надмірна увага державних посадових осіб до приватної діяльності громадян, власне і не дозволяє Україні переродитися на нормальну гарно облаштовану країну.

Капіталістичні погляди на державному рівні виливаються в розуміння, що, наприклад, голова райдержадміністрації — це ніхто інший як генеральний директор району. А прем"єр-міністр — гендиректор України. Україна ж в цьому контексті сприймається як одна велика корпорація.

Так буде доти, доки основними критеріями призначення або обрання на вищі державні пости буде наявність "державницького мислення" та характеристики "міцного господарника". Таких людей треба тримати подалі від державних постів. Нехай господарники очолюють КСП та заводи. А люди з державницьким мисленням не ідуть далі університетських кафедр. Їхнє місце там, а не на державній службі. Урядовець повинен забути таку граматичну категорію як "ім"я власне" та втратити на час роботи в уряді будь-який інтерес до того, що відбувається за дверима кабінету. Прем"єра, за великим рахунком, повинні турбувати лише макроекономічні показники: зростання чи падіння ВВП, державного боргу, виконання бюджету, інфляція.

Не втручатиметься прем"єр та інші посадові особи в справи конкретного виробництва — ніде буде й компромату братися. Звинувачувати можна буде лише в гріхах на кшталт клінтоновських: не з тією цілувався, або хапався не за ті коліна.

Надмірний інтерес держави до приватних справ, що виявляється навіть на найвищому рівні, на рівні побутовому виливається в свавілля держслужбовців.

Притчею во язицех стала беззахисність водіїв перед співробітниками ДАІ, або підприємців перед податковиками. Тож нічого дивного, що людей з легкістю ув"язнюють, аби знешкодити як політичного супротивника (як Бродського), чи погрожують ув"язненням (як Лазаренку), чи переслідують з якихось економічних мотивів (як свого часу Звягільського). Доки у внутрішній політиці існуватиме поняття "державні інтереси" — інтереси людей не матимуть ніякого значення. Навіть вибори нічого не змінять.