Мнения 18 января, 10:01

Що заважає здешевити іпотеку і до чого тут Українська фінансова житлова компанія?

В країнах Європейського Союзу іпотечними програмами охоплено 80-100 % населення. І якщо в Україні співвідношення іпотеки до ВВП нині суто символічне — менше 1 %, то в державах ЄС — в середньому 30 %

Фото: Unsplash.com/Soroush Karimi Фото: Unsplash.com/Soroush Karimi
Фото: Unsplash.com/Soroush Karimi

Навесні минулого року Президент України Володимир Зеленський пообіцяв українцям найближчим часом доступну іпотеку під 10 і менше відсотків. Багато хто очікував комплексну програму уряду і Нацбанку, спрямовану на здешевлення іпотечних кредитів. Адже проблема є комплексною, і залежить не лише від стану вітчизняної банківської системи, а й від багатьох макроекономічних факторів. Та, схоже, влада обрала в цьому контексті традиційний шлях популізму — на кшталт передвиборчої обіцянки здешевити на 40-50 % комунальні тарифи.

Дешеві обіцянки "під 10 відсотків"

Ситуація з іпотечними кредитами в Україні є вкрай незадовільною. За даними Національного банку України, у жовтні минулого року середньозважена ефективна процентна ставка становила  на вторинному ринку 14,3%, а на первинному — 17,2%. Всього за 10 місяців 2020 року було видано 4 300 іпотечних кредитів на загальну суму 2,75 млрд грн. І це — на країну з населенням у 40 мільйонів громадян! Природно, що більшість українців через карколомні відсотки сприймає іпотечні кредити, як небезпечну авантюру, що може призвести до боргової "ями".

Щоправда, іпотечне кредитування за ставкою 10% пропонують п’ять банків (із 73 існуючих в Україні). Хоча на практиці це — лише декларації. Фахівці нашої Асоціації підрахували: якщо споживачу дуже пощастить, то він зможе отримати іпотечний кредит в кращому разі під 13-14%. А з усіма додатковими платежами (страховка, оцінка, премія за ризик тощо) вартість позики переважно досягає 18-19%. Тож, у контексті доступної іпотеки влада сьогодні займається банальним окозамилюванням!

Саме тому, геть не дивно, що станом на кінець 2020 року (тобто за півроку з моменту президентського анонсу щодо дешевої іпотеки) такими умовами скористалися "аж" 500 сімей, отримавши в цілому півмільярда гривень. Проте, за даними Асоціації будівельників України, власного житла потребують понад 6 мільйонів українців (умовно, близько 2 млн сімей). Отже, 500 виданих кредитів — це всього 0,01% від реальної потреби, "краплина в морі"! За таких темпів (навіть враховуючи 4,3 тисячі виданих у 2020 році іпотечних кредитів), щоб вирішити житлову проблему в нашій державі, потрібно більше 400 років!

Водночас, в країнах Європейського Союзу іпотечними програмами охоплено 80-100% населення. І якщо в Україні співвідношення іпотеки до ВВП нині суто символічне — менше 1%, то в державах ЄС — в середньому 30%! Назагал, у розвинутій Європі іпотека є масовим інструментом з річною ставкою 1-5%. Наприклад, у Данії відсоток за іпотечними кредитами становить 0,65%, у Франції — 1,7%, у Німеччині — 1,9% річних. Та й не треба далеко ходити: скажімо, в сусідній Польщі, де 40% загальної кількості угод з придбання житла припадає саме на іпотеку, попит на такі кредити постійно зростає. Ще б пак: нинішня відсоткова ставка на польському ринку становить 3,7%. А ми мріємо про 10 відсотків!

Вочевидь, країни ЄС досягли дешевої і доступної іпотеки завдяки притомній та системній макро- і мікроекономічній політиці, створенню суспільств "загального добробуту", використанню ефективних регуляторних стимулів для банків і для позичальників. При цьому, в країнах ЄС для досягнення низьких іпотечних ставок не починали зі створення якогось спеціалізованого міністерства, відомства, чи квазідержавної структури — достатньо було солідарних зусиль уряду, парламенту й банківського регулятора.

 Чергові "роги й копита" від уряду

 Натомість, українська влада "пішла своїм шляхом", заснувавши Українську фінансову житлову компанію у формі публічного акціонерного товариства. Виявляється, першим кроком до дешевої іпотеки необхідна ще одна бюрократична структура, яка, вочевидь,  потребуватиме додаткових чиновницьких кадрів і фінансування з традиційно "дірявого" держбюджету. Окрім того, за воістину "геніальним" задумом уряду, Українська фінансова житлова компанія ще й "отримуватиме прибуток від здійснення господарської діяльності"! Тобто стане таким собі посередником, який стягуватиме комісійні за достоту сумнівні й "розмиті" послуги — увага! — із "забезпечення функціонування ринку іпотечного кредитування, сприяння і впровадження фінансово-кредитних механізмів забезпечення громадян України житлом". Такий-собі черговий елемент українського "економічного дива"!

А що, ті ж самі банки хіба не здатні самостійно реалізувати ці механізми — створіть лише нормальне законодавство й адекватні економічні умови для доступної іпотеки і хоча би мінімальну державну підтримку?! І яким чином публічне акціонерне товариство — по суті бізнес-структура — допоможе знизити ставку за іпотечними кредитами, якщо її метою є, по суті, отримання доходів? Хіба сама видаватиме гроші з цих "гешефтів" банкам, чи позичальникам?

 Та й з іншого боку: хіба в Україні замало державних компаній, які фактично є вкрай неефективними пережитками соціалістичного минулого, і які уряд постійно обіцяє виставити на приватизацію? Ще можна було би зрозуміти, якби влада ініціювала державний фонд для компенсації позичальникам відсотків за іпотечними кредитами — натомість же, створюється чергова ідеальна "годівниця" для профільних топ-чиновників. Та й хіба замало тієї ж таки Державної іпотечної установи, чи Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву, які фінансуються за рахунок платників податків і від яких для громадян майже ніякого зиску?

Скоріше за все, подібний пустопорожній ефект отримаємо і від Української фінансової житлової компанії — владного "ноу-хау", яке має всі шанси стати черговим "пилососом" для відмивання топ-функціонерами бюджетних коштів. Та й, до слова, який сенс плодити зайві публічні структури, що дублюють функції одна одної? Тим паче, що в Україні, на жаль, існує парадоксальна практика: якщо влада хоче "заговорити" якусь проблему, то під це неодмінно створюється якийсь новонароджений орган з вельми сумнівними повноваженнями, що не лише "успішно" зводить всю справу нанівець, а ще й завдає державі й громадянам фінансових збитків.

 Що потрібно замість "фіктивних" анонсів і держкомпанії?

 Насправді ж, для впровадження доступної іпотеки, влада, насамперед, повинна уникати піар-прожектів і популістських кроків, натомість має усвідомити, що в нинішніх економічних умовах "дешева іпотека за один рік" — не що інше, як утопія. Саме тому, потрібен комплексний реформаторський "пакет" і послідовна робота всіх органів влади, щоб усунути наріжні фактори, які перешкоджають доступному іпотечному кредитуванню:

 — надвисокі ризики для банків, через значну турбулентність української економіки внаслідок COVID-19,  девальваційних та інфляційних загроз, що посилюються значним борговим навантаженням на держбюджет (близько 60% до ВВП), карколомним дефіцитом публічних фінансів у 247 млрд грн в 2021 році, негативним сальдо зовнішньої торгівлі (4,9 млрд доларів у 2020 році) тощо. Ці ризики банкам ніхто не компенсує, тому цінове навантаження повністю перекладається на клієнтів.

Тож, для запуску доступної іпотеки на стартовому етапі критично необхідна державна програма, яка передбачає урядові гарантії за іпотечними кредитами, компенсацію за рахунок бюджетних коштів відсотків за іпотекою (наприклад, 100-відсоткову — протягом перших двох років і далі — 50–відсоткове відшкодування), а також — пакет податкових пільг для банків, котрі залучені до іпотечної програми;

— незахищеність прав іпотечних кредиторів. Так, сьогодні для банків здебільшого відсутні надійні законодавчі й інституційні гарантії щодо повернення кредитних коштів в разі дефолту позичальника і стягнення предмету застави в розумні строки. Ці процеси є довготривалими, дорогими та часто неефективними для банківських установ, переважно через неефективну роботу органів виконавчої служби. Водночас, у країнах ЄС, де іпотечні кредити під низькі відсотки є широко доступними для громадян, — в разі "хронічного" невиконання позичальником своїх зобов’язань — окрім надійного судового захисту, діють ефективні позасудові й виконавчі процедури врегулювання боргових конфліктів. Тож, ризики банків в контексті іпотеки є мінімальними.

Подібні моделі, що діють в розвинутих європейських країнах, потрібно запозичити Україні. Як на мене, слід впровадити альтернативні механізми вирішення боргових конфліктів, наприклад інститут медіації, аби судові позови банки розглядали як крайню й екстраординарну опцію. Водночас, потрібно твердо гарантувати достатній мотиваційний пакет для державних виконавців, аби вони могли вчасно й у повному обсязі отримувати належну їм винагороду за виконане судове рішення;  

— відсутність де-факто будь-якого державного захисту позичальників, котрі, із-за незалежних від них причин, втратили можливість платити за іпотечними кредитами. Ризики громадян у цьому контексті — просто-таки непомірні! Наприклад, хіба винні були боржники за валютною іпотекою в стрімкій інфляції 2008 і 2015 роках, що спричинила багаточисленні дефолти за такими позиками?

На жаль, мораторію на стягнення за іпотечними кредитами в доларах, або в євро геть недостатньо, адже рано чи пізно держава його скасує під тиском МВФ, регулятора та банкірів. Відтак, десятки тисяч людей, котрі вже виплатили за іпотекою вартість 50-80 % житла (при власному первинному внеску у 20-30%), фактично можуть опинитися на вулиці — після того, як банки стягнуть заставу. Отже, держава повинна створити ефективні механізми для гарантованого й надійного захисту позичальників, котрі через форс-мажорні причини (глибока економічна криза, гіперінфляція, вимушене безробіття тощо) втрачають права власності на іпотечне житло.

На мій погляд, законодавцю слід встановити правові зобов’язання для банків при стягненні застави, аби ті повертали боржнику суму первинного внеску на придбання нерухомості, або ж забезпечували його більш дешевим житлом зі своїх проблемних активів. Водночас, можновладцям не слід забувати норму Житлового кодексу, згідно з якою громадянам, котрих виселяють із заставного житла, повинно надаватися інше постійне житлове приміщення. Для цього потрібно передати розрізнені іпотечні програми міністерств та відомств в адміністрування Державної іпотечної установи, створивши спеціальний фонд із будівництва й утримання житла для тимчасового проживання. А надто — потрібно ліквідувати решту зайвих публічних структур, які так само "чомусь" причетні до іпотеки;

— надмірний регуляторний тиск на банки так само перешкоджає доступності й поширенню іпотечних кредитів в Україні. Йдеться про жорсткі вимоги НБУ щодо резервування банківського капіталу під такі позики, до оцінки кредитних ризиків і платоспроможності позичальників. Тож, Нацбанк має пом’якшити резервні вимоги щодо іпотеки та встановити більш гнучкі й ліберальні правила щодо оцінки фінансового стану потенційних клієнтів. Адже, за високої частки тіньової економіки в Україні, обов’язковість довідки про офіційні доходи громадянина при видачі іпотечного кредиту є навряд чи виправданою. Регулятору слід унормувати те, що оцінка кредитних ризиків може бути здійснена також із врахуванням обсягів витрат за певний період, їхньої динаміки, поведінкового аналізу позичальника тощо; 

— ставки за депозитами в Україні сьогодні становлять в середньому 8-9%, водночас, вартість іпотеки прив’язується, передовсім, до індексу депозитних ставок. Плюс — банки закладають в ціну іпотечних кредитів ще 3-5% маржі. Саме тому для іпотеки під 10% потрібні депозити під 4-5%, як визначають деякі банкіри. При цьому, й облікова ставка НБУ повинна бути нижчою на кілька пунктів від нинішніх 6%.

Натомість Нацбанк, скоріше за все, буде вимушений в поточному році, навпаки, піднімати облікову ставку — зокрема, з огляду на прогноз зростання індексу споживчих цін на 6,5 % й на ймовірне прискорення інфляції. Та й навряд чи українці у найближчій перспективі готові розміщувати свої "кревні" на банківських депозитах під критично низькі, як для України, відсотки. До того ж, сьогодні банківським установам набагато вигідніше вкладати гроші в державні облігації, або в сертифікати НБУ, аніж у кредитування бізнесу, чи іпотечні позики. Адже на облігаціях банки заробляють 8 % річних чистими і водночас не несуть жодних ризиків. Саме тому, низькі іпотечні ставки неможливо розглядати поза комплексним реформуванням економіки — зі стабільною гривнею, з переважанням вітчизняної продукції з високою доданою вартістю і зменшеною в рази часткою сировинного експорту, зі зниженням податкового тиску на бізнес та інвесторів й підвищенням платоспроможності населення.

Для доступної іпотеки потрібні профіцитний держбюджет, стабільність індексу споживчих цін і низький рівень інфляції, ефективні стимули для банків — кредитувати бізнес й надавати іпотечні позики населенню з мінімальними ризиками, щоб саме з цих фінансових продуктів отримувати левову частку доходів, а не зі спекуляцій цінними паперами.

 І взагалі, не слід забувати, що доступне житло — не лише першочергова необхідність для мільйонів українців, а й -- надважливий драйвер економічного розвитку держави. Окрім цього, дешева іпотека може стати потужним стимулом для легалізації доходів громадян (адже сьогодні значні обсяги готівку буквально ховають в мішках та під матрацами) і до офіційного працевлаштування. Паралельно, для активізації іпотеки, держава повинна нарешті впровадити давно обіцяне "нульове" декларування доходів, а надто — знизити податкове навантаження на зарплатний фонд, частково компенсувати підприємцям єдиний соціальний внесок, аби заохотити роботодавців до офіційного оформлення працівників та "білих" зарплат.   

Олег Тітамир, президент ГО "Українська організація захисту споживачів послуг"

Загрузка...
Новое видео
Чи потрібен вам касовий апарат? РРО для підприємців в 2021 році — Ірина Нараєвська
Загрузка...