Каторга та анонімність. Чому у Києві погано жити?

Над питанням призначення міста розмірковують урбаністи та філософи, намагаючись сформулювати єдину правильну відповідь. Я спробую дійти висновків, оперуючи особистим досвідом девелоперської діяльності та свого світовідчуття.

Існує кілька моделей взаємодії людини із містом. Деструктивна полягає у отриманні життя переважно негативних емоцій. Конструктивна — у позитивному відчутті себе та свого оточення. Міське середовище впливає на ваш настрій, навіть якщо ви намагаєтеся абстрагуватися від навколишнього світу.

Уявімо ситуацію. Ви купили квартиру у висотному будинку, розташованому 30-40 хвилин ходи від метро. Територія навколо будинку оточена запаркованими автомобілями, бетонними та металевими конструкціями, які за задумом автора є дитячими майданчиками, лавочками та торговими точками. У пішій доступності до вашого будинку знаходяться: один супермаркет, кілька безіменних салонів краси, плеяда ломбардів, "наливайок" та подібних атрибутів "районного життя". Можливо є школа та дитячий садок, до яких стоять черги з бажаючих.

Навколо сірість, більшість своїх сусідів ви не знаєте, а до найближчого парку або повноцінного спортивного комплексу необхідно їхати в авто або на маршрутці. Ніщо не сприяє вашому щасливому життю. Сам факт наявності квартири є важливим, але квартира — це лише частина повноцінного життя. Нехай у ній великі вікна (для комфортної інсоляції), високі стелі (які не тиснуть на голову) та зручне планування.

Квартира знаходиться в багатоквартирному будинку, який знаходиться на місцевості, місцевість – у районі, а район – у місті. Це вкладена структура, від гармонійності та злагодженості якої залежить якість життя людини. Уявіть, що ви вийшли зі своєї квартири з гарним інтер'єром, а на сходовій клітці сусіди склали свої пакети зі сміттям. Щоб потрапити до ліфта, потрібно почекати, адже їх у будинку два, а квартир двісті. Вийшовши з будинку на вулицю, ви потрапляєте в квест, метою якого є: переступання через відвали зі снігу та бруду, маневри між припаркованими авто, стрибки через ями-калюжі, опір гнітючій сірості будинків та конструкцій.

Щоб дістатися в метро, вам доводиться їхати в маршрутці або швидко пройти маршрут, що складається з розламаного асфальту, який зайняв собою колишню територію дерев і трави. Разом з вами до метро йдуть такі ж перманентно пригнічені чи озлоблені люди. Адже їх оточує та сама сіра буденність, що й вас. Простими словами — ви мешканець гетто, який не має усталених довірчих стосунків із такими самими людьми.  

Хіба ви станете продуктивним чи щасливим у таких умовах? Ні. Все створено для того, щоб ви відчували дискомфорт. Може не зі злим наміром, а від небажання зробити навколишній світ і людину в цьому світі щасливішим.

У місті збираються представники різних верств суспільства, у ідеалі відносини з-поміж них стабілізуються не так на принципі схожості, але в принципі взаємодоповнення і довіри друг до друга. Довіра виникає в комфортному середовищі, де не потрібно робити зусиль, щоб пройти шлях від будинку до офісу, і навпаки. Йдеться і про проектування міст на макрорівні. Ми, на жаль, досі живемо у радянській парадигмі поділу міста на “виробничі” (тепер офісні) та “спальні” райони. Із цього й випливає геттоізація з її множенням однотипних багатоквартирних будинків. Київ — доцентрове місто, в якому є територія офісів (Печерськ, Палац спорту, Олімпійська і так далі) та безліч спальних районів, у яких концентрується позаробоче життя людини.  

Якщо ваше місце роботи знаходиться далеко від місця життя, ви відчуваєте щоденний стрес у заторах та у процесі ходьби до станцій громадського транспорту. Тобто живете за деструктивним сценарієм. Штучне відокремлення роботи від житла породжує конфлікт у душевному житті людини. Посилюється уявлення, що робота — це каторга, яку потрібно щодня переміщатися крізь депресивний простір.  

У конструктивному сценарії існує кілька фундаментальних істин, які потребують дотримання. По-перше, це розподіл офісних просторів по всьому місту. У випадку Києва — це точно Березняки, Осокорки, Виноградар, Дарниця, Троєщина, Голосієво. Тобто офісні центри потрібні в місцях, де мешкає велика кількість людей. Це дозволить їм витрачати менше часу на логістику, зменшить навантаження на головні транспортні артерії (всі мости, Хрещатик, бульвар Дружби народів, проспект Перемоги). І змінить їхнє ставлення до роботи, як каторги. Звільнений час вони витратить на сім'ю та саморозвиток, а отже — стануть щасливішими та продуктивнішими.

По-друге, це мінімізація трансакційних витрат, тобто збільшення довіри між людьми. Для цього потрібно стимулювати добросусідські стосунки між мешканцями одного будинку. Перебільшено. Якщо у вашого сусіда є ідея, а у вас є гроші, то ви можете створити успішний бізнес. Але вам слід познайомитися один з одним і досягти взаємної довіри. На щастя, є месенджери, в яких створюють чати для обговорення спільних завдань і проблем мешканців. Наступний крок – створення сусідських ком'юнітів. В ідеалі в кожному будинку має бути свій простір дружби — місце, де жителі збираються, щоб пити каву та пиво, грати у приставку чи настільний теніс, обговорювати спільні питання. Коротше – проводити час.

У звичайному багатоквартирному будинку більшість контактів між їхніми мешканцями вторинні. Їм властива анонімність, поверховість, скороминущість та націленість лише на користь. Щоб захистити особистість від втручання незнайомців, люди виховують у собі скритність, байдужість та байдужість.  

Стрес через міську суєту не дає розвинути в людині унікальність, ефективність, винахідливість, оскільки викликає деперсоналізацію. Через неї падає народжуваність, знижується продуктивність праці і бажання зробити навколишній світ комфортнішим і естетично привабливішим, оскільки немає сенсу виробляти інших людей, нові ідеї та бізнес, які будуть так само страждати, або виявляться непотрібними.

Які міста вважаються найкращими для життя? Я спираюсь на дані щорічного дослідження Mercer's "Quality of living survey". Топ-10 міст: Відень, Цюріх, Ванкувер, Мюнхен, Окленд, Дюсельдорф, Франкфурт, Копенгаген, Женева, Базель. У цьому списку немає жодного азіатського мегаполісу (на зразок Пекіна чи Москви), на які, як на мене, хоче бути схожий Київ.