Покарання невинних замість персональної відповідальності. Що не так з санкційним законопроєктом №11195

Як забезпечити розвиток і стійкість компаній: досвід TERWIN, NOVUS, Arcelor Mittal, СК ІНГО та 40 інших провідних топменеджерів та державних діячів.

11 квітня на Business Wisdom Summit дізнайтесь, як бізнесу адаптуватися до нових регуляторних вимог, реагувати на зміни та залучати інвестиції у нинішніх умовах. Реальні кейси від лідерів українського бізнесу.

Забронювати участь

Захист української економіки та нейтралізація будь-якого російського впливу – одне з ключових завдань держави в умовах повномасштабної війни та в процесі повоєнного відновлення. Україна втратила велику кількість своїх промислових потужностей, які в певний час були викуплені російськими “бізнесменами”, доведені до банкрутства, зруйновані або ж розграбовані в процесі окупації.

Очевидно, що будь-якому російському капіталу в Україні не місце, а економічна незалежність від країни-агресора має бути повною та безкомпромісною. Водночас окремі ініціативи, начебто покликані ліквідувати економічну залежність від рф і покарати тих, хто підтримує її загарбницьку війну, виходять за ці рамки й починають загрожувати вже українському бізнесу. Зокрема це стосується й законопроєкту №11195.

Починаючи з 2014 року, одним з методів національного протистояння економічному наступу і політичному розхитуванні України з боку рф стали санкції. Передусім їх почали активно застосовувати проти осіб і компаній з країни-агресора. В останні роки до великої війни відбулося “творче” переосмислення давно прописаних в законах механізмів накладання санкцій. Під них все частіше стали потрапляти громадяни України й українські ж бізнеси, що з погляду держави несли загрозу національним інтересам. Передусім ті прокремлівські елементи, які користуючись проріхами в законодавстві та не найкращою роботою судової системи, знаходили шпарини для ведення антидержавної, проросійської політики.

Після початку повномасштабної війни санкційні механізми були розширені й посилені. Зокрема, Закон України «Про санкції» було доповнено процедурою стягнення активів підсанкційних осіб в дохід держави. І це було важливим і правильним рішенням. Підстави були прописані й могли бути застосовані лише в разі активної підтримки країни окупанта та агресії проти України. Це могли бути сплата податків в росії, заклики до агресії чи активна участь в ній тощо. Логічно, що в таких випадках майно розпалювачів війни мало піти на оборону України в цій самій війні.

Санкції, як механізм, безумовно мають одну велику перевагу, яка водночас є і їхньою головною проблемою - це легкість введення. У порівнянні з судовими процесами, на які можуть піти роки й роки, санкції вводяться швидко, рішуче, не потребують значних обґрунтувань та доказів. Рішення про їх прийняття часто будується на підставі узагальнених довідок від різних держорганів. Це скоріше політичний інструмент, а не юридичний, який виправданий лише в періоди гострої загрози національним інтересам.

Рішення, що були прийняті швидко, виходячи переважно з політичної доцільності, можуть виявитися і не зовсім справедливими при більш детальному розгляді. Але часу, зазвичай, на повне ознайомлення зі справою у відповідних органів просто немає, тому рішення виносяться без урахування повної картини. А от на їх опротестування в судах можуть піти роки. 

Попри всі ризики поле для санкційних механізмів продовжує розширюватися. Так, у квітні 2024 року у Верховну Раду було внесено проєкт Закону №11195 про внесення змін до деяких законів України щодо механізму захисту права власності третіх осіб. Незабаром він був підтриманий народними депутатами в першому читанні. Сам законопроєкт “вдосконалює” певні санкційні механізми. Якщо стисло, то в разі його прийняття держава отримує можливість стягнення 100% пакета акцій або інших цінних паперів юридичної особи, якщо в її структурі власності є особа, до якої застосована санкція у вигляді блокування активів. 

Тобто будь-який бізнес можна буде націоналізувати лише за умови, якщо підсанкційна особа володіє бодай якоюсь його часткою. Навіть 0,0001% - межа не визначена. Є рішення тільки по верхній межі: якщо частка у 25% і більше – рішення має ухвалити суд, якщо менш як 25% – то Кабмін, навіть без юридичного процесу.

Що ж пропонується законопроєктом робити всім іншим власникам після націоналізації? Чекати на рішення Фонду держмайна, який має поновити їхні права у володінні. Причому якихось реальних строків, коли це має статися, не визначено. Та і сама процедура залишається доволі складною в реалізації, з відкриттям рахунків умовного зберігання. В разі ж якщо за пʼять років з моменту націоналізації власник не відновить свої права на власність, вона остаточно перейде у дохід держави.

Як ми можемо бачити, запропоновані цим законом санкційні механізми прямо посягають на одне з фундаментальних прав західного, ба більше, сучасного світу - право власності. Воно охороняється й нашим Основним Законом - 41 статтею Конституції України. А також багатьма міжнародними деклараціями й договорами, як то Декларацією прав людини. Право власності та його охорона з боку держави - невіддільна складова сучасного цивілізованого світу, одна з головних умов залучення інвестицій в країну та взагалі те, що дозволяє вважати країну правовою. Натомість законопроєкт №11195 прямо загрожує праву власності абсолютно ні в чому не винних навіть з погляду держави осіб. І це не може вважатися в сучасному світі чимось прийнятним.

Законом “Про санкції” визначені умови для стягнення активів у підсанкційних осіб на користь державі. Підставами для цього є завдання істотної шкоди національній безпеці, суверенітету чи територіальній цілісності України. Все. Саме по собі перебування у спільних правах власності з людиною, що порушує закон, не може вважатися порушенням закону. Про які 100% конфіскації активів за таких умов може йти мова? Як це не входить в розбіжність з Конституцією та міжнародними договорами, якими ми взяли на себе зобовʼязання оберігати права власності?

Окремий момент, що це рішення взагалі може прийматись навіть не судом, а Кабміном. Яким чином уряд може виносити такі рішення? Звідки в нього повноваження судової гілки влади, якщо він є органом виконавчої влади? Чому законопроєкт створює процесуальний механізм, який є прямим порушенням прав непідсанкційного суб’єкта на справедливий судовий розгляд? Питання без відповіді. І задавати їх в деталях можна ще багато. Але головне, що цей законопроєкт є несправедливим в самій своїй природі.

Санкції - це потужна, але вкрай специфічна зброя, яка при неправильному застосуванні може стати зброєю масового ураження. Причому в першу чергу для тих, хто їх застосовує. Декілька таких примусових відчужень у середніх чи великих інвесторів - і втрати української економіки від спаду інвестицій цілком можуть почати обчислюватися мільярдами доларів. Адже це буде сприйнято бізнес-спільнотою як тиск на бізнес і ніяк інакше.

І з високою долею ймовірності повертати собі права на майно власники будуть не шляхом діалогу з Фондом держамайна, а через судові позови. Де також будуть і прописані непогані числа компенсацій і штрафів, що має бути сплатити Україна. І більш ніж впевнений, що і далеко не кожен український винесе вирок на користь представників держави. Не кажучи вже про міжнародні інстанції, до яких такі справи рано чи пізно дійдуть, як то Європейський суд з прав людини чи інвестиційні арбітражі. Тому що право і процедура стоять на драбині юриспруденції точно вище, аніж політичний інтерес, нехай і продиктований вищою ціллю. 

Українські санкційні механізми мають попри війну намагатися повертатися до своєї первинної форми - точкової, специфічної зброї. Справедливість в широкому сенсі має відстоюватися в судах, на налагодження ефективної роботи яких держава нарешті повинна звернути увагу. Права ж власників майна, які не підпадають під дію українського санкційного законодавства, жодним чином не мають порушуватися. Тільки так ми зможемо зберегти кошти інвесторів, які нам дуже потрібні й зараз, а особливо знадобляться під час повоєнного відновлення країни, і повагу серед міжнародної спільноти.