Покарання невинних замість персональної відповідальності. Що не так з санкційним законопроєктом №11195

Побудуйте ефективну HR-стратегію вашого бізнесу HR Wisdom Summit від Delo.ua та Ekonomika+

17 липня HR-лідери OLX Робота, Shell, ArcelorMittal та ще понад 30 великих компаній поділяться найкращими практиками адаптації ветеранів у робоче середовище, підтримання ментального здоров’я команди, наймання в умовах кадрового голоду та використання інновацій в HR

Забронювати участь

Захист української економіки та нейтралізація будь-якого російського впливу – одне з ключових завдань держави в умовах повномасштабної війни та в процесі повоєнного відновлення. Україна втратила велику кількість своїх промислових потужностей, які в певний час були викуплені російськими “бізнесменами”, доведені до банкрутства, зруйновані або ж розграбовані в процесі окупації.

Очевидно, що будь-якому російському капіталу в Україні не місце, а економічна незалежність від країни-агресора має бути повною та безкомпромісною. Водночас окремі ініціативи, начебто покликані ліквідувати економічну залежність від рф і покарати тих, хто підтримує її загарбницьку війну, виходять за ці рамки й починають загрожувати вже українському бізнесу. Зокрема це стосується й законопроєкту №11195.

Починаючи з 2014 року, одним з методів національного протистояння економічному наступу і політичному розхитуванні України з боку рф стали санкції. Передусім їх почали активно застосовувати проти осіб і компаній з країни-агресора. В останні роки до великої війни відбулося “творче” переосмислення давно прописаних в законах механізмів накладання санкцій. Під них все частіше стали потрапляти громадяни України й українські ж бізнеси, що з погляду держави несли загрозу національним інтересам. Передусім ті прокремлівські елементи, які користуючись проріхами в законодавстві та не найкращою роботою судової системи, знаходили шпарини для ведення антидержавної, проросійської політики.

Після початку повномасштабної війни санкційні механізми були розширені й посилені. Зокрема, Закон України «Про санкції» було доповнено процедурою стягнення активів підсанкційних осіб в дохід держави. І це було важливим і правильним рішенням. Підстави були прописані й могли бути застосовані лише в разі активної підтримки країни окупанта та агресії проти України. Це могли бути сплата податків в росії, заклики до агресії чи активна участь в ній тощо. Логічно, що в таких випадках майно розпалювачів війни мало піти на оборону України в цій самій війні.

Санкції, як механізм, безумовно мають одну велику перевагу, яка водночас є і їхньою головною проблемою - це легкість введення. У порівнянні з судовими процесами, на які можуть піти роки й роки, санкції вводяться швидко, рішуче, не потребують значних обґрунтувань та доказів. Рішення про їх прийняття часто будується на підставі узагальнених довідок від різних держорганів. Це скоріше політичний інструмент, а не юридичний, який виправданий лише в періоди гострої загрози національним інтересам.

Рішення, що були прийняті швидко, виходячи переважно з політичної доцільності, можуть виявитися і не зовсім справедливими при більш детальному розгляді. Але часу, зазвичай, на повне ознайомлення зі справою у відповідних органів просто немає, тому рішення виносяться без урахування повної картини. А от на їх опротестування в судах можуть піти роки. 

Попри всі ризики поле для санкційних механізмів продовжує розширюватися. Так, у квітні 2024 року у Верховну Раду було внесено проєкт Закону №11195 про внесення змін до деяких законів України щодо механізму захисту права власності третіх осіб. Незабаром він був підтриманий народними депутатами в першому читанні. Сам законопроєкт “вдосконалює” певні санкційні механізми. Якщо стисло, то в разі його прийняття держава отримує можливість стягнення 100% пакета акцій або інших цінних паперів юридичної особи, якщо в її структурі власності є особа, до якої застосована санкція у вигляді блокування активів. 

Тобто будь-який бізнес можна буде націоналізувати лише за умови, якщо підсанкційна особа володіє бодай якоюсь його часткою. Навіть 0,0001% - межа не визначена. Є рішення тільки по верхній межі: якщо частка у 25% і більше – рішення має ухвалити суд, якщо менш як 25% – то Кабмін, навіть без юридичного процесу.

Що ж пропонується законопроєктом робити всім іншим власникам після націоналізації? Чекати на рішення Фонду держмайна, який має поновити їхні права у володінні. Причому якихось реальних строків, коли це має статися, не визначено. Та і сама процедура залишається доволі складною в реалізації, з відкриттям рахунків умовного зберігання. В разі ж якщо за пʼять років з моменту націоналізації власник не відновить свої права на власність, вона остаточно перейде у дохід держави.

Як ми можемо бачити, запропоновані цим законом санкційні механізми прямо посягають на одне з фундаментальних прав західного, ба більше, сучасного світу - право власності. Воно охороняється й нашим Основним Законом - 41 статтею Конституції України. А також багатьма міжнародними деклараціями й договорами, як то Декларацією прав людини. Право власності та його охорона з боку держави - невіддільна складова сучасного цивілізованого світу, одна з головних умов залучення інвестицій в країну та взагалі те, що дозволяє вважати країну правовою. Натомість законопроєкт №11195 прямо загрожує праву власності абсолютно ні в чому не винних навіть з погляду держави осіб. І це не може вважатися в сучасному світі чимось прийнятним.

Законом “Про санкції” визначені умови для стягнення активів у підсанкційних осіб на користь державі. Підставами для цього є завдання істотної шкоди національній безпеці, суверенітету чи територіальній цілісності України. Все. Саме по собі перебування у спільних правах власності з людиною, що порушує закон, не може вважатися порушенням закону. Про які 100% конфіскації активів за таких умов може йти мова? Як це не входить в розбіжність з Конституцією та міжнародними договорами, якими ми взяли на себе зобовʼязання оберігати права власності?

Окремий момент, що це рішення взагалі може прийматись навіть не судом, а Кабміном. Яким чином уряд може виносити такі рішення? Звідки в нього повноваження судової гілки влади, якщо він є органом виконавчої влади? Чому законопроєкт створює процесуальний механізм, який є прямим порушенням прав непідсанкційного суб’єкта на справедливий судовий розгляд? Питання без відповіді. І задавати їх в деталях можна ще багато. Але головне, що цей законопроєкт є несправедливим в самій своїй природі.

Санкції - це потужна, але вкрай специфічна зброя, яка при неправильному застосуванні може стати зброєю масового ураження. Причому в першу чергу для тих, хто їх застосовує. Декілька таких примусових відчужень у середніх чи великих інвесторів - і втрати української економіки від спаду інвестицій цілком можуть почати обчислюватися мільярдами доларів. Адже це буде сприйнято бізнес-спільнотою як тиск на бізнес і ніяк інакше.

І з високою долею ймовірності повертати собі права на майно власники будуть не шляхом діалогу з Фондом держамайна, а через судові позови. Де також будуть і прописані непогані числа компенсацій і штрафів, що має бути сплатити Україна. І більш ніж впевнений, що і далеко не кожен український винесе вирок на користь представників держави. Не кажучи вже про міжнародні інстанції, до яких такі справи рано чи пізно дійдуть, як то Європейський суд з прав людини чи інвестиційні арбітражі. Тому що право і процедура стоять на драбині юриспруденції точно вище, аніж політичний інтерес, нехай і продиктований вищою ціллю. 

Українські санкційні механізми мають попри війну намагатися повертатися до своєї первинної форми - точкової, специфічної зброї. Справедливість в широкому сенсі має відстоюватися в судах, на налагодження ефективної роботи яких держава нарешті повинна звернути увагу. Права ж власників майна, які не підпадають під дію українського санкційного законодавства, жодним чином не мають порушуватися. Тільки так ми зможемо зберегти кошти інвесторів, які нам дуже потрібні й зараз, а особливо знадобляться під час повоєнного відновлення країни, і повагу серед міжнародної спільноти.