Для споживача ця різниця поки непомітна. Через мораторій населення платить за старими тарифами, а реальна собівартість нікуди не зникає. Якщо тариф її не покриває, різниця накопичується у боргах підприємств або компенсується з місцевих бюджетів.

Напряму порівнювати тарифи різних міст, звісно, некоректно: відрізняються щільність забудови, стан мереж, джерела тепла, кількість споживачів і наслідки від війни. Але коли в системах схожого масштабу вартість різниться в рази, варто розібратися, що пояснюється об'єктивними умовами, а що – рішеннями щодо управління та модернізації.

Схожий масштаб – різна собівартість

Черкаси та Кропивницький – обласні центри середнього розміру, а протяжність їхніх теплових мереж майже однакова. За інвестиційним паспортом Черкас, «Черкаситеплокомуненерго» є оператором 166 км теплових мереж. У схемі теплопостачання Кропивницького зазначено 163 км. Проте економічно обґрунтований тариф для населення в Черкасах становить близько 2,64–2,73 тис. грн/Гкал, а в Кропивницькому – 6,92 тис. грн/Гкал.

Довжина мереж сама по собі цього не пояснює. У Кропивницькому 99% теплових мереж експлуатуються понад 30 років, а втрати тепла становлять близько 27%. Водночас система розрахована на значно більше навантаження, ніж має сьогодні: її встановлена потужність – 996 МВт, тоді як середнє фактичне навантаження становить лише 74 МВт.

Особливо показова ситуація у 314 із 838 багатоквартирних будинків. У них від централізованого опалення відмовилися понад 80% квартир. В інших будинках рівень відключень нижчий.

Тобто проблема не в тому, що більшість будинків повністю втратила центральне теплопостачання, а в тому, що значна частина системи працює з різко зменшеним навантаженням. При цьому мережі та обладнання все одно потрібно утримувати, хоча обсяг проданого тепла суттєво скоротився.

Кропивницький уже перебудовує систему. Нова схема передбачає модульні котельні ближче до споживачів і менші діаметри труб. Але надлишкові потужності, старі мережі та масові відключення – наслідок змін, на які система не зреагувала вчасно.

Черкаси показують інший сценарій: у 2008–2014 роках за підтримки ЄБРР місто встановило ІТП у 103 житлових будинках, модернізувало котельні та замінило 10,3 км мереж, що дозволило зменшити споживання тепла на 18%.

Це не означає, що різницю можна пояснити лише якістю менеджменту – факторів десятки. Але однакова довжина мереж не означає однакової економіки. Важливо, наскільки потужності відповідають реальному попиту і що робилося для модернізації системи.

Хто за що відповідає

За тарифом стоять рішення на трьох рівнях: держава задає правила, місто часто є і регулятором, і власником підприємства, а менеджмент щодня вирішує, як працюватиме система.

Для значної частини теплопостачальників базовим залишається постанова Кабміну №869. Вона дозволяє включати до тарифу планові економічно обґрунтовані витрати і прибуток.

Витрати треба підтвердити, але підтверджена витрата не обов'язково мінімально можлива. Високі втрати, недозавантажені котельні чи завелике споживання електроенергії теж можуть потрапити в тариф. Тому НКРЕКП говорить про стимулююче регулювання: підприємству має бути вигідно економити, а не лише добре обґрунтовувати витрати.

Місто може ставити питання до окремих статей витрат і порівнювати підприємство зі схожими системами, а якщо теплопостачальник комунальний – впливати на керівництво та інвестиції. Тут легко виникає конфлікт ролей: місто і власник, і той, хто затверджує тариф, і той, хто підтримує підприємство з бюджету. Сама модель не є проблемою. Проблема починається, коли бюджетна підтримка роками замінює неприємні рішення.

А щоденна економіка – це вже відповідальність менеджменту: яке обладнання купувати, яку котельню модернізувати першою, чи варто утримувати недозавантажене джерело, як організувати ремонти, закупівлі, штат і залучення інвестицій.

Саме тут виникає важливе розмежування: економічно обґрунтований тариф показує, які витрати можна включити в ціну, але не відповідає на питання, чи могла б система працювати дешевше.

Мораторій приховав різницю, але не прибрав її

Мораторій на підвищення відповідних тарифів для населення не дозволяє підвищувати суму в платіжках під час війни, але приховує реальну вартість тепла. У Кропивницькому населення платить 2005,60 грн/Гкал, тоді як економічно обґрунтований тариф, встановлений у лютому 2026 року, – 6924,64 грн/Гкал. У Хмельницькому – 1480,92 грн проти 2673,66 грн.

Різниця нікуди не дівається. Вона відображається у боргах підприємств і потребі підтримувати їх з бюджету.

Наприклад, у Черкасах за економічно обґрунтованого тарифу близько 2,6–2,7 тис. грн/Гкал борг "Черкаситеплокомуненерго" перед "Нафтогаз Трейдинг" у 2026 році становив 213,4 млн грн, а невідшкодована різниця в тарифах – 368,9 млн грн.

У Кропивницькому за розрахункової вартості тепла майже 6,9 тис. грн/Гкал борг КП "Теплоенергетик" за газ сягнув близько 900 млн грн. На 2026 рік місто передбачило підприємству ще 250 млн грн фінансової підтримки.

Це не дає підстав для формули "вищий тариф – більший борг". На фінансовий стан впливають і мораторій, і розрахунки споживачів, і невідшкодована різниця в тарифах. Але вони показують масштаб проблеми: висока розрахункова собівартість може поєднуватися з великими боргами та бюджетною підтримкою.

Для міста це означає прямі бюджетні витрати. Гроші, які йдуть на підтримку теплопостачальника, не можна витратити на школи, транспорт, укриття чи іншу інфраструктуру. Причому за це платять усі мешканці, незалежно від того, користуються вони централізованим теплом чи ні. Також варто згадати, що газ для населення (а це більша частина) продається по субсидійованій ціні – 7,96 грн/м³ з ПДВ за її фактичної вартості в 24-30 грн. А отже неефективне його споживання також створює додаткове навантаження вже на державний бюджет

Після завершення мораторію проблема може загостритися. Якщо просто перенести накопичену собівартість у платіжку, найдорожчі системи швидше втрачатимуть споживачів – менше проданого тепла, дорожча гігакалорія, більше стимулів відключатися.

Тому соціальна підтримка має захищати людину, яка не може оплатити послугу, а не будь-яку собівартість конкретного способу опалення – для цього існує житлова субсидія.

Що варто змінити

Перше – це системно порівнювати підприємства між собою. Не лише за тарифом, а й за втратами, завантаженням мереж і котелень, споживанням газу та електроенергії на гігакалорію, продуктивністю праці й темпами модернізації. Якщо підприємство помітно відстає від схожих систем, потрібен не набір пояснень, а публічний план: що саме змінюють, у який строк і до якого результату.

Друге – потрібно зробити економію вигідною для самого підприємства. Якщо воно скоротило втрати, оптимізувало потужності чи зменшило споживання електроенергії, частина ефекту має залишатися ресурсом для наступних інвестицій та заохочення працівників підприємства, що дозволить утримувати кваліфіковані кадри. Інакше простіше щоразу принести новий кошторис, ніж ризикувати й економити.

Третє – допустити конкуренцію там, де вона технічно можлива. Теплова мережа справді є природною монополією. Але це не означає, що виробляти тепло обов’язково має лише власник мережі. Якщо незалежний виробник зможе надійно подати дешевшу гігакалорію з когенерації, біомаси чи скидного тепла, система повинна мати можливість її прийняти.

Правова рамка для цього вже є: українське законодавство передбачає рівні права доступу теплогенеруючих організацій до ринку та обов’язок власників мереж забезпечувати доступ інших суб’єктів. Зміни 2025 року також зобов’язали транспортувальників публікувати умови приєднання та інформацію про елементи системи.

І нарешті – ставити керівникам комунальних підприємств конкретні цілі: зменшення втрат, ресурсів на одиницю тепла, аварійності та недовантаження. Якщо підприємство роками лишається серед найдорожчих у групі й не скорочує відставання, це має бути предметом управлінської оцінки.

За неефективність усе одно хтось платить – споживач у платіжці, підприємство боргами або громада з бюджету. Тому після повернення економічних тарифів мало показати людям повну собівартість. Потрібно показати, що зроблено, щоб вона стала нижчою.

І коли з'являється черговий "економічно обґрунтований" тариф, варто питати не лише "чому ми маємо стільки платити?", а й "що було зроблено, щоб ми могли платити менше?".