10 ноября 2015 в 21:22

Скоро ми навчимося лагодити організм людини ще до того, як він зіпсується, — Юрій Мончак

Юрій Мончак, професор, науковий директор Центру молекулярної патології Університету Маꥳлла (Монреаль, Канада) про особливості розвитку української ідентичності в "чужій" країні

Скоро ми навчимося лагодити організм людини ще до того, як він зіпсується, — Юрій Мончак

Давайте почнемо з генетики не наукової, а Вашої, особистої. Ви канадієць, але з української родини. Ким Ви себе відчуваєте більше?

На таке питання мені не раз доводилося відповідати собі самому, а також і приятелям-чужинцям. Хоча я роджений в Канаді, мені рідніші українці — в першу чергу українці-"іміґранти", такі самі, як я. Хоча ми майже всі роджені в Канаді, проте вони мені набагато ближчі, ніж канадійці інших національностей. Ми себе "відчуваємо", розуміємо, в нас подібні цінності, психіка. Діаспорні українці витворили свій власний світ, який не розуміють чужинці. І я в такім світі виріс. Чужинці абсолютно цього не розуміють, для них це якесь дивне явище. Тому нам і дивно, коли в Україні нас називають "канадійцями", чи "американцями". Ми не звикли так себе називати; ми — українці.

Як Ваша родина навчала дітей українським традиціям, культурі, мові?

Щоби зберегти свою українську ідентичність, треба було себе дещо відмежовувати від
"чужого" світу. Між собою ми говорили виключно по-українськи, як вдома, так і поза домом. Треба себе до того силувати, щоби перебороти психологічний бар'єр. Те саме відноситься до батьків чи інших членів родини. Ми не святкували неукраїнські свята, як наприклад Галовін, чи "латинське Різдво" (Chrismas, 25-го грудня). Навіть новорічні "Маланки" в нас завжди біля 13-го січня. Ми ходили до суботньої української школи, до нашої церкви, дуже часто в неділі пообіді були українські "імпрези": свято УПА, Шевченківський концерт, виступ хорів, чи доповіді міського відділу НТШ.

Крім того, культурне і суспільне життя українців за кордоном досить тісно пов"язане з церквою, там звичайно можна про все довідатися. Тому українці, які не відвідують церкву, невдовзі опиняються трішки за межами українського громадського життя. Це і є проблема з багатьма імігрантами з України — вони не увійшли у церковне життя і так відстали від громади.

Знаю багато родин, які вже третє чи четверте покоління в Канаді, і вони часто є найбільшими патріотами України.

Але це "українське життя" мусить бути автентичним, щирим, та виповнювати всі куточки життя у хаті, як і поза домом. В противному випадку діти швидко відчують, що це все українське лише на показ, і в таких випадках швидко відійдуть від українства.

юриій мончак

Мені дуже прикро стверджувати, що багато українців заради успіху своїй дітей в чужому світі не докладають досить зусиль, щоби плекати українські традиції та передавати їх своїм дітям. Плекання рідної спадщини вимагає великого зусилля, і не всі готові на таку жертвенність. Я завжди дуже заохочую нових іміґрантів не занедбувати своєї мови, бо набагато легше дітям вивчити англійську чи французьку мову, ніж задержати свою українську.

Що таке бути українцем, але народженим в іншій країні? Як поєднуються Ваше коріння з особливостями країни, в якій Ви народились та виросли?

Бути українцем, народженим в чужій державі — це частинно роздвоєння характеру. Є до того два підходи: перший, вигідніший, підхід — це бути "косметичним" українцем. Це означає уділятися в життю української діяспорної громади, анґажуватися у працю для добра України, але переважно тоді, коли це не вимагає великої жертви. Дуже добрий приклад — суботня українська школа. "Косметичні" українські батьки висилатимуть дітей до такої школи, але коли настає нагода ходити на курси хокею замість суботньої школи, тоді жертвують українськими зайняттями і перестають туди посилати своїх дітей. Те саме з молодіжними організаціями як "Пласт" чи СУМ — вони стають низькими пріоритетами. Такі люди вболівають за Україною та українські цінності, але тільки поверхово. Я абсолютно їх не звинувачую, бо кожна людина може сама визначати свій життєвий шлях. В додатку, таких людей потребує наша громада, бо вони все ж таки підтримують Україну і свою громаду, але не є рушійною силою.

Другий підхід — це корінні українці. Це люди, які, можливо, вже з другого, третього чи й подальшого покоління роджені в Канаді, проте вважають себе українцями скоріше, ніж канадійцями. Вони уділяються не лише в українському громадському житті, але й заради України в чужомовному світі. Вони стараються пропагувати українську візію серед неукраїнського населення в політичній, науковій сфері. Можливо, у них є роздвоєння почуття вірности до одної чи другої країни. Дуже часто мене питали: а по якій стороні ти б став, якби Канада мала війну з Україною? Це питання складне, бо треба брати до уваги контекст такої гіпотетичної війни. Якщо України була б агресором, тоді, напевно, ми б стали на стороні Канади. Але якщо б Канада поступила агресивно супроти України, тоді наша вірність була б де інше.

Я гордий бути канадійцем і вдячний, що Канада дала мені можливість розвивати свій потенціал. Коли подорожую, горджуся канадійським паспортом, на запитання про національність кажу, що я канадієць. Але також кажу, що я українець, бо мої батьки були українцями. Недавно я почав замислюватись над тим, як би поводився, якби Україна була такою, як Канада. Мені наразі важко знайти відповідь, але думаю, що я б хотів бути громадянином України. Можливо, в тому є частинка еґоїзму, проте думаю, що прийдуть часи, коли багато людей схочуть бути українцями, бо Україна стане провідною державою.

мончак юриій

Як часто Ви буваєте в Україні, які в цілому у Вас зв'язки з Україною?

Вперше я був в Україні ще за "старих добрих" часів — 1975 року. Тоді ми з братом і мамою вибралися відвідати батьківщину. Для мене це була подорож-відкриття, бо про Україну я знав лише з розповідей родини чи з книжок суботньої української школи. Це була моя Україна. І коли я вперше 14-літнім хлопцем побачив Львів, стрілецькі могили, пам"ятник Шевченка в Каневі, чи собор св. Софії в Києві — для мене це була зовсім інша Україна, інакша від тої, про яку я вчив у школі. Мені треба було це все "пережувати" понад десять років, щоби поєднати дві України в одну.

Другий раз я поїхав в Україну аж 1990 року, коли вона пробуджувалася. Мушу признатися, що був дещо розчарований, бо побачив цю страшну катастрофу, яку комуністична система і русифікація завдала Україні. Проте я захопився новим подихом, який зароджувався в різних кутках, головно серед молоді.

За останніх десять років я в Україну їжджу принаймні раз на рік. Це в першу чергу пов"язане з моїм викладанням в Школі Біоетики Українського Католицького Університету у Львові, хоча починаю чимраз більше любити саму поїздку.

Почуваюся у Львові, як в себе вдома, і навіть вже відчуваю, що міг би там проживати довший час. Не можу ще сказати, що готовий туди перебратися назавжди — я звик до "нормалізованого" життя в Канаді і до певної вигоди, яку відчуваю в Канаді. Проте Львів настільки змінився і розвинувся, що припускаю, невдовзі зможу туди переїхати, принаймні на кілька тижнів на рік.

В Україні починаю знайомитися з чимраз ширшим колом людей, які є дуже розумні, ідейні, працьовиті, доброї гадки. Стрічаю їх головно серед молоді, але також серед людей старшого віку. Вони мене захоплюють і надихають. Думаю, моє українське виховання дає мені унікальну нагоду почуватися в Україні дуже вільно, і та країна стає мені рідною. Це дуже глибокий психологічний процес і мені його приємно переживати.

Досі пригадую момент, коли в мені зародилося сильне бажання зблизитися з Україною — це було при розмові з однією студенткою з УКУ, яка проводила зі мною інтерв"ю. У неї була велика надія, було видно, як сильно вона вірить, що світ можна змінити і що світ належить до тих, які з добром у нього йдуть. Таких людей в Україні стає чимраз більше, і лише такі люди визначують майбутнє народу і країни.

У Вашій сфері багато українців — етнічних чи емігрантів?

На жаль, професія, яку я вибрав (молекулярний біолог), не дуже популярна серед українців. В більшості натиск на студентів від батьків був ставати інженерами, лікарями чи адвокатами — це ті "типові" професії, які в канадійському суспільстві високо оцінюють і запевняють фінансову та кар"єрову стабільність. Тому я ще досі дивуюся, коли стрічаю українців в сфері природничих наук.

Думаю, що велику роль у виборі "типової" професії зіграла потреба швидко стати на ноги після іміграції. Дуже багато молодих людей опинилося в Канаді після Другої світової війни, вони мусили якось проживати. Їхні батьки тяжко працювали, часто виконуючи чорну роботу, аби дати своїм дітям нагоду вийти в люди. Ці люди високо цінили науку, це вже було в їхній крові. Молоді студенти мусили одночасно вивчати чужу мову і закінчувати студії в таких обставинах. Чимало з них ще й до того вечорами працювали, щоби могти заплатити за студії. Тому частинно і вибирали професії, які могли надати їм працю одразу після закінчення студій.

Природничі науки, хоча дуже цікаві, але не мають такого широкого запотребування серед суспільства. Тому коли я вибрав спершу мікробіологію, мій тато не був дуже з цього задоволений.

Він мені надав вільний вибір, навіть якщо платив за мої студії (я не мусив працювати), проте не один раз я чув, як крізь зітхання він казав: "Ну і що ж він буде робити з тою біологією", або "чому ж він не хоче мати нормальної кар"єри".

Розкажіть про Ваші професійні розробки, що Ви зараз вивчаєте, над чим працюєте?

Мої студії до "маґістерки" та докторату були виключно у молекулярно-біологічній сфері. Ще у дев"ятому класі середньої школи я сильно захопився молекулярною біологією. Добре пригадую лекцію біології, коли учитель почав пояснювати, як молекула ДНК себе дуплікує перед поділом клітини. Це був 1975 рік, коли наука молекулярної біології була ще в ембріонному стані. Пригадую, що після того курсу біології я вирішив: буду працювати з ДНК все життя. Правда, я мав інші зацікавлення (дуже любив астрофізику і музику), але молекулярна біологія таки найбільше мене цікавила.

мончак юриій

Отож після закінчення університету почав маґістерські студії, і ще не закінчивши виправляти маґістерську тезу, розпочав докторські студії. Був час двох-трьох місяців, коли я їздив з одної лабораторії до другої, в одній кінчав експерименти до "маґістерки", а в другій вже розпочинав працю над докторатом. Подібна ситуація була з пост-докторатом: 27 лютого пізно ввечорі закінчив останній експеримент і спакував авто зі всіма своїми особистими речами. Наступного дня вибрався автом в 10-годинну подорож до Вашинґтону, де вже день пізніше розпочав свій пост-докторат. Коли тепер дивлюся взад, то це виглядає досить смішним, можливо, й нерозумним, але в той час це було зовсім нормальним.

Докторська праця полягала на тому, що шукали нові ґени, які відіграють роль у хворобі раку, досліди робили з мишами. Це були 80-ті роки, "золотий" вік молекулярної біології. Ми, студенти, з величезним захопленням працювали в лабораторії 10-12 годин денно, приходили також туди майже кожної суботи і неділі. Сама лабораторія була велика, було нас понад 25 студентів, отже була дуже сильна атмосфера наукової співпраці.

Під час пост-докторату досліджував контроль ґенів в час ембріонічного розвитку організму. Складали штучні ґени, вводили їх в яйцеклітини та імплантували їх у мишку. Відтак досліджували ембріони, щоби бачити, коли і де ці штучні ґени виявлялися. Це була надзвичайно цікава праця, а американський Інститут Досліду Раку (National Cancer Institute of the NIH) — можливо, одна з найбагатших лабораторій на світі. Філософія цього інституту була така: "Даємо тобі все, що потрібне, а ти лише працюй і досліджуй". Там я провів майже три роки.

Коли закінчив пост-докторат, повернувся до Монреалю, де відразу почав працювати старшим дослідником в Інституті Клінічних Дослідів. Працював над мишачою моделлю СНІДу, шукав ґени ВІЛ, які вірус уживає під час інфекції. Півтора роки пізніше мені запропонували в одному шпиталі відкрити лабораторію молекулярної діягностики для людських жертв раку, головно лейкемій та лімфом. Я спершу вагався, бо це була для мене зовсім інша ділянка науки, але погодився, кажучи собі, що людське ДНК не так вже й різниться від мишачого. От і вже 20 років працюю в цій діагностичній лабораторії. Також маю велику радість викладати в університетах Маꥳл (англомовний) і в Монреальському Університеті (франкомовний).

Хоча молекулярна діагностика — це вбільшості прикладна наука і не дає мені стільки нагод проводити досліди, до яких я в минулому звик, проте дає змогу шукати і знаходити різні мутації в людських ґенах, які відтак допомагають лікарям лікувати пацієнтів. Отож отримую велике задоволення за кожним разом, коли відкрию якусь мутацію, яка визначає хворобу пацієнта. Це пряма допомога людині. Не раз так і є, що лікар чи патолог не можуть визначити, який вид лімфоми чи лейкемії виник у пацієнта, і нетерпеливо чекає мого аналізу.

мончак юриій

Яким чином Ваші розробки вплинуть на сферу Вашої наукової діяльності взагалі?

Молекулярна діагностика — нова сфера науки, вона постійно змінюється і вдосконалюється. Також технології, які уживаємо, часто модернізуються. Це подібно до того, як в комп"ютерних науках комп"ютер, який уживали 2-3 роки тому, нині застарілий. Тому треба постійно слідкувати за новими винаходами і старатися їх пристосувати в нашій лабораторії. Ми беремо участь у деяких клінічних дослідах, де досліджуємо ефективність нових терапій. В таких випадках треба дуже точно вимірювати активність деяких ґенів-показників. Ми також зауважуємо різні співпадіння між пацієнтами та родами мутацій. Такі висліди можуть мати значення або бути випадковими збігами обставин. Тому треба дуже конкретно аналізувати висліди і старатися в тому знайти правду.

Ще одна сфера, яка тепер активно розвивається — стандартизація вислідів. Важливим для пацієнтів є постійність вислідів — результат, отриманий в одній лабораторії, не буде відрізнятися від результату іншої лабораторії. Тому треба в лабораторії вирівнювати висліди до світових стандартів, а це досить складно, а процес повільний.

Розкажіть про сучасні досягнення у вашій сфері, яким чином вони вплинуть на людство, як змінять майбутнє?

З початком нового тисячоліття, завдяки розвитку саме молекулярної діагностики розвинулася нова галузь, а саме — "персоналізована медицина". Це спосіб лікування, орієнтований на кожну людину і її стан здоров"я як унікальне явище. Кожна людина має унікальний і неповторний склад ґенів, тому буде хворіти унікальною хворобою та буде реагувати на ліки в унікальний спосіб. Вже здавна лікарі зауважили, що двоє людей, маючи ту саму ваду чи хворобу, будуть інакше реагувати на ту саму терапію. Одній буде вистачати 200 міліграмів ліків, а іншій потрібно аж 600 мг. Чому? На це є відповідь в різновидах ґенів. Наприклад, перша людина має клітинну речовину (кодовану відповідним ґеном), яка повільніше розкладає ліки, ніж у другої людини. Тому першій можна дати нижчу дозу ліків, бо вони будуть поволіше розкладатися. Отож бачимо, що не лише треба правильно діагностувати хворобу, але треба досліджувати інші феномени, які посередньо відіграють роль у розвитку хвороби чи в її терапії.

Така форма терапії називається "медициною прицизности" (по-анг. precisionmedicine). Ця форма діагностики зазнала величезного успіху відколи дослідники відчитали весь людський ґеном, тобто відчитали ґенетичний код кожного хромосому, кожного ґену. За останні 10 років надзвичайно швидко розвинулося знання про склад ґенів та їх співпрацю в клітинах. Фармацевтичні компанії кинулися шукати ліки, які специфічно реагуватимуть проти хворих (мутованих) ґенів, не порушуючи нормальні біологічні процеси клітин чи тканин. Деякі види раку, які колись були смертельними, тепер надзвичайно успішно лікуються завдяки цим винаходам. Хронічна мієлогенна лейкемія (ХМЛ) тепер вже не загрожує людям так, як ще 10 років тому. Люди, які страждають на ХМЛ, можуть тепер вживати ліки, які специфічно блокують діяльність мутованого ґена (транслокація двох ґенів, BCR і ABL), і жити довгі роки у відносному здоров"ї. Деякі з них навіть після кількох років перестають вживати ліки, і лейкемія не повертається. Подібні успіхи можна побачити в терапіях проти однієї форми раку легенів, чи метастатичних меланом (рак шкіри).

Остаточною ціллю таких дослідів є повне розуміння, як усі ґени працюють в людському тілі, щоби могти постійно досліджувати стан здоров"я кожної людини, передбачати хвороби і вживати лікувальні заходи ще перед тим, як з"явиться хвороба. Одним словом — направляти організм ще доки він зіпсується.

Я завжди жартую і кажу, що авто ми регулярно провіряємо перед тим, як воно зовсім стане чи серйозно зіпсується. Так треба поводитися й з нашим тілом. Тому що кожний з нас має відмінний ґенетичний код, кожний з нас повинен мати особистий підхід медицини. В близькій майбутності кожний з нас буде знати свій точний ґенетичний код, а складні біоматематичні алґоритми будуть постійно моніторувати цей код і передбачати, що і коли починає псуватися. Тоді можна вжити запобіжні заходи, щоби змінити стан здоров"я ще до того, як з"явиться хвороба.

Наша лабораторія розпочинає таку форму медицини прицизності — спочатку лише на експериментальній базі, де хворі добровольці дозволять нам відчитати ґенетичний код здорових і хворих тканин, порівняти його і дослідити, в чому полягає хвороба. Тоді можна буде пристосувати особисті ліки для цих пацієнтів. Це знання дозволить нам передбачити можливий розвиток якоїсь хвороби в іншій людині з подібним ґенетичним складом (ґенетичним "підписом"). Тому що такі подібні досліди відбуваються в багатьох передових шпиталях, обмін дослідженими інформаціями відбувається швидко (наукові журнали видаються тепер щотижнево), можна припустити, що відносно скоро така "медицина прицизності" пошириться до більшості шпиталів.

Интервью подготовлено в рамках проекта "Украина — миру" при партнерстве компании Nemiroff.

автор:
по материалам:
"Дело"
раздел:
теги:

По теме:

Украинцы научились объединяться "против", надо научиться объединяться "за" — Влад Троицкий
Украина миру 03 ноября 2015 в 18:51

Украинцы научились объединяться "против", надо научиться объединяться "за" — Влад Троицкий

Влад Троицкий о том, чего не хватает украинским городам, чтобы они перестали отличаться от европейских, планах на ближайшие полтора года и сильных и слабых сторонах украинцев

Богдан Гаврилишин: Україну зможуть трансформувати тільки молоді — патріотичні та освічені
Украина миру 28 ноября 2015 в 16:44

Богдан Гаврилишин: Україну зможуть трансформувати тільки молоді — патріотичні та освічені

Єкономіст Богдан Гаврилишин про те, чи реально трансформувати Україну, кому це під силу і яку роль у цьому готуються зіграти учасники фінансованої ним програми "Молодь змінить Україну"