Мой Киев: костел цвета мудрого сердца

О своих любимых киевских местах мы попросили рассказать киевлян (коренных и не очень) и тех, кто приезжает в Киев в гости. Причем наши рассказчики не просто влюблены в этот город — со своими творческими проектами они участвуют в бурной жизни украинской столицы.

Лариса Денисенко, письменниця:

 Костел Святого Миколая. Велика Васильківська, 77. Київ. Навіть в адресі відчувається ангельський захист. Тільки за цей витвір мистецтва можна бути вдячним мандрівнику, авантюристу, жагожитному талановитому архітектору Владиславу Городецькому. Трохи менше, ніж я пам’ятаю себе, я пам’ятаю костел. Він наче птах-фенікс, горів під час війни, але відновився, розправив свої крила, прямує в небо свої гордовиті дзьоби, час від часу підштовхуючи хмаринки. В 1980 році в костелі відкрили концертний зал…

З восьми років мене було закатовано-замиловано фугами та прелюдіями Баха. Він мені навіть снився, наче я ходжу осіннім лісом, тихо крокую скинутим деревами листям, аж потім розумію, що це не листя, а ноти. І я сама пишу ногами музику. Потім я побачила обличчя в дереві. Це був Йоганн Себастьян Бах. І він тоді сказав мені: «Я завжди пишу музику — як осінню ходу дітей. Я йду слід у слід і записую». І зі мною щось трапляється, я починаю інакше грати його твори. І ще я упізнаю цю музику в Будинку органної та камерної музики. Мене туди привела моя викладачка фортепіано Регіна Лопата. Поряд моя бабуся. Вона шепоче щось невідомою мені мовою. Це латина. Тоді я не знала, що для бабусі костел був не тільки місцем звучання, а місцем, де вона відчувала промені сонця, що йшли від Бога. Лишень про це тоді ніхто в родині не казав. Адже іноді це так важливо відчути! Зрозуміло, що Бог — він усюди, але чомусь для дітей та для старих важливіше, ніж для інших, розуміти, що в кожного є свій дім. Я вперше зайшла туди як до костелу в 90-х.

 Костел був для мене справжнім замком. Тільки там могли жити дракони, тільки там могла жити таємниці, привиди, голоси янголів та померлих дів. Іноді здавалося, що ти їх чуєш. Але від того не ставало моторошно, просто розпалювалася цікавість, хотілося віднайти, поговорити, побачити,торкнутися.

Колись один перехожий запитав мене, якого костел кольору? Я сказала, що в ньому є колір мудрого серця. Перехожий здивувався, як це? Мені важко було тоді пояснити, як це, важко і зараз. Це колір – кармінно-теракотовий, наче серце Святого Миколая, яке стільки дарувало любові, стільки витримало, що зблідло від сили різноманітних пережитих випробувань та роздарованих почуттів.

Орган для мене – священна істота.  Навіть не музичний інструмент, ні, це жива істота, велична та сильна. Котра тільки силою свого голосу здатна на багато чого. Часто орган був мені схожим на Фараона. Або на велетенського птаха, що вміє літати, але вирішив, що буде тут, на землі, з нами, людьми та нашими гріхами. Втім, коли він почуватиметься нестерпно, я переконана, що злетить.  

Зараз, коли серцю хочеться спокою, душі — відпочинку та гармонії, а радість ви­стрибує, як скажене насіння з перестиглого плоду, я прямую туди. Я можу не заходити всередину, мені достатньо задерти голову, подивитися на нього, відчути його привітальний, легкий, наче у птаха, рух, котрий заохочує мене до життя.