Більше не платники податків: як бізнесу та державі поділити відповідальність за людей

Довгі роки відносини між українським бізнесом та державою будувалися навколо однієї примітивної формули: одні контролюють та збирають, інші — оптимізують і платять. Підприємець у цій парадигмі сприймався лише як джерело наповнення бюджету, а чиновник — як наглядач із функцією фіскального тиску. Війна вщент зруйнувала цю застарілу конструкцію. Вона наочно довела, що у критичні моменти історії приватний сектор стає не просто платником податків, а архітектором життєстійкості країни, її логістичним, волонтерським та безпековим фундаментом.

Проте сьогодні ми підходимо до межі, де найбільшим викликом для нашого спільного майбутнього стає не брак фінансування чи затримка зовнішньої допомоги. Найбільший виклик — це катастрофічний дефіцит людського капіталу. Мобілізація, демографічна криза, вимушена міграція мільйонів працездатних громадян за кордон — усе це створило кадровий голод, якого Україна не знала за всю історію незалежності. І це сфера, де старі інструменти менеджменту більше не працюють. Самотужки бізнес не зможе втримати чи повернути людей лише підвищенням зарплат, а держава не вирішить проблему виключно адміністративними наказами. Нам потрібен принципово новий суспільний договір, у центрі якого стоятиме спільна інвестиція у людину.

Ми маємо нарешті усвідомити: люди не повертаються під політичні гасла чи патріотичні маніфести. Вони повертаються під інституції та середовище. Людина шукає безпеку, прогнозованість і справедливість. Якщо правила гри в країні прозорі, зрозумілі й не змінюються тричі на рік під впливом чергових кулуарних рішень, бізнес отримує простір для планування та масштабування.

Автоматично створюються нові робочі місця, з’являються європейські умови праці, і саме це стає найпотужнішим магнітом для повернення талановитих українців з-за кордонy. Але щоб створити таке сервісне й передбачуване середовище, державі критично потрібна нова якість управлінців. І саме тут егоїзм бізнесу та обов’язок держави мають перетнутися. Сучасному чиновнику мало просто знати закони, він повинен володіти навичками стратегічного планування, розуміти принципи поведінкової економіки, уміти оперувати великими даними (Data Science) та прораховувати наслідки своїх рішень на десятиліття вперед. Керувати процесами в епоху тотальної невизначеності — це мистецтво управління складністю, якому потрібно системно вчитися.

Коли ми у Київській школі державного управління (КШДУ) розробляємо освітні програми для майбутніх міністрів, мерів чи керівників департаментів, ми бачимо, як поступово змінюється мислення студентів. Вони вчаться розмовляти з бізнесом однією мовою — мовою ефективності, KPI та доданої вартості, а не мовою заборон та перевірок. Ми у КШДУ відчуваємо цей кадровий тиск не лише теоретично, а й на власному оперативному досвіді. Наприклад, розвиваючи наш диджитал-проєкт "КШДУ-медіа", ми зіткнулися з гострим дефіцитом молодих кадрів під час війни. Креативна індустрія, аналітика, медіавиробництво — сфери, які завжди трималися на молодій енергії, сьогодні знекровлені. І це найкращий доказ того, що проблема системна: неважливо, будуєш ти логістичний хаб, запускаєш медіаплатформу чи керуєш державним відомством, ми всі змагаємося за одних і тих самих людей, яких стає дедалі менше.

Саме тому інвестиції приватного сектору в якісну освіту державних службовців — це не благодійність і не корпоративна соціальна відповідальність. Це пряме прагматичне страхування власних кадрових та фінансових ризиків у майбутньому. Купуючи нове обладнання чи будуючи заводи, бізнес страхує майно; фінансуючи підготовку якісних управлінців для держави, він страхує саме середовище, в якому ці заводи працюватимуть.

Як керівник освітньої інституції та як мама, яка щодня думає про майбутнє своїх дітей, я глибоко переконана: державне управління та взаємодія з суспільством мають повернути собі людяність. Ефективність не має бути бездушною. Яскравий приклад такого підходу — наш проєкт "Дружина ветерана". Це кейс, коли ми у КШДУ допомагаємо жінкам наших героїв знайти себе у нових професійних ролях, даємо їм інструменти для самореалізації, адаптації та психологічної стійкості, поки їхні чоловіки захищають країну. Це не просто освітній курс, це інвестиція у соціальну тканину нації. Адже якщо ми не підтримаємо жінку сьогодні, ми втратимо цілу родину для економіки майбутнього. Великі зміни починаються не з ухвалення чергового пакета законів, а з уміння слухати, чути й будувати довіру. Якщо лідер не здатний збудувати прозорі довірливі стосунки всередині своєї команди чи власної родини, він ніколи не побудує їх у масштабах міністерства чи країни.

Людський капітал України — це вичерпний ресурс, який неможливо замінити жодними міжнародними грантами чи кредитами. Ми виграємо битву за майбутнє лише тоді, коли сервісна, ефективна держава та далекоглядний бізнес об’єднаються навколо однієї спільної мети — створити умови, за яких кожна талановита людина захоче залишитися тут, вчитися тут і творити майбутнє саме в Україні. Час ділити сфери впливу минув. Настав час спільно інвестувати у тих, хто завтра відбудовуватиме цю країну.