Україна входить у глобальну конкуренцію за людей

У розмовах про відбудову країни, які дедалі частіше чути у бізнес-середовищі, акцентують увагу переважно на майбутніх інвестиціях, нових виробництвах, інфраструктурних проєктах, міжнародній підтримці та джерелах фінансування. Усе це, безумовно, має значення. Але що довше я спостерігаю за дискусіями про майбутнє України, то частіше помічаю одну спільну рису: майже всі вони точаться навколо ресурсів і значно рідше навколо людей.

Однак саме людський капітал дедалі більше визначає межі можливого як для окремих компаній, так і для країни загалом. Капітал можна залучити, технології можна придбати, а досвід можна запозичити. Натомість людей неможливо швидко створити, імпортувати чи замінити.

Ми вже бачимо це на рівні бізнесу. Для багатьох компаній питання розвитку сьогодні упирається не у відсутність ринків чи фінансування, а у здатність знаходити й утримувати людей. Під час однієї з дискусій у CEO Club представник великого українського бізнесу навів показовий приклад: дефіцит кадрів у його компанії становить приблизно 25-28% як на рівні робітничих спеціальностей, так і на рівні інженерних посад. Це вже не проблема окремих професій чи галузей. Ми поступово входимо у нову реальність, де за людський капітал конкурують не роботодавці, а цілі країни.

Людський капітал стає головним ресурсом конкуренції 

Подобається нам це чи ні, але демографія, міграція, освіта, професійна підготовка та якість життя перестають бути окремими темами. Насправді це різні прояви одного великого питання: чи буде в Україні достатньо людей, які захочуть пов’язати з нею своє майбутнє?

Україна дедалі більше конкурує не лише за капітал, а й за людський потенціал. І ця конкуренція давно вийшла за межі внутрішнього ринку праці. Українські роботодавці дедалі частіше змагаються за людей не між собою, а з Польщею, Німеччиною, Іспанією, Нідерландами та іншими країнами, які також потребують молодих, освічених і мотивованих фахівців.

Було б помилкою зводити цю розмову лише до повернення громадян, які виїхали під час війни. Насправді йдеться про значно ширший процес: у центрі цієї конкуренції перебувають молоді люди, які сьогодні обирають країну для навчання, професійного розвитку та майбутнього життя.

Люди обирають не країну, а майбутнє 

Завдяки чому можна виграти цю конкуренцію? Ще зовсім недавно здавалося, що рішення про переїзд або повернення визначається насамперед рівнем доходу. Логіка була зрозумілою: люди обирають країни, де можуть більше заробляти, мати вищий рівень життя та більше можливостей для себе й своїх родин. Сьогодні цього пояснення вже недостатньо.

Мільйони українців, які виїхали за кордон під час війни, встигли стати частиною іншого середовища. Вони побачили, як працюють школи та університети, як організовані громади, як функціонують державні сервіси, медицина, ринок праці. Тому рішення про повернення дедалі рідше зводиться до простого порівняння зарплат чи вартості життя.

Під час дискусії у CEO Club неодноразово звучала думка, яка, на мій погляд, є принципово важливою. Люди повертаються не туди, де їм було добре у минулому, а туди, де бачать для себе майбутнє. Саме тому сьогодні так багато залежить від того, якою є перспектива країни на кілька років уперед. Чи створюватиме вона можливості для професійного розвитку? Чи буде безпечним середовищем для життя? Чи дозволятиме будувати довгострокові плани? Чи дасть відчуття впевненості у завтрашньому дні?

Особливе місце у цих рішеннях посідають діти, оскільки для багатьох родин майбутнє дітей є більш пріоритетним за кар’єру, доходи чи власний комфорт. Значно більш актуальними для них є питання: яке майбутнє чекає на моїх дітей? Яку освіту вони отримають? Наскільки конкурентними будуть у світі, який стрімко змінюється? Чи матимуть доступ до знань, технологій і можливостей, потрібних для реалізації власного потенціалу?

Не менш важливим чинником залишається безпека, і йдеться не лише про фізичний захист. Не меншого значення набуває відчуття стабільності, зрозумілі правила, які працюють однаково для всіх, довіра до інституцій та можливість планувати життя не на кілька місяців, а на роки вперед.

Чому HR-стратегії вже недостатньо 

Ще одне цікаве спостереження. Коли йдеться про дефіцит кадрів, природною реакцією бізнесу стає пошук рішень всередині компанії. Переглянути систему мотивації, посилити рекрутинг, інвестувати у навчання, розширити соціальний пакет — усе це необхідно. Проте дедалі частіше стає очевидно, що можливостей навіть найкращого HR-департаменту вже недостатньо.

Людський капітал не створюється всередині компаній. Він формується значно раніше — у школах та університетах, у громадах, у міському середовищі, у сім’ях, у культурі взаємодії між людьми. Саме тому рішення людини залишитися в країні, повернутися або переїхати кудись далі майже ніколи не залежить від одного роботодавця.

Під час дискусії у CEO Club звучало багато прикладів, які підтверджують цю думку. Один із них стосувався проєктів, де об’єднуються місцева влада, бізнес та міжнародні партнери для створення простого, але критично важливого поєднання — житла та роботи. Для людини, яка втратила дім або змушена була починати життя заново, саме така комбінація часто стає вирішальною. Не окрема вакансія і не окрема квартира, а цілісне середовище, яке дозволяє знову відчути опору під ногами.

Подібна логіка працює і в освіті. Сьогодні дедалі більше роботодавців говорять не про пошук готових спеціалістів, а про необхідність брати участь у їхній підготовці. Саме тому зростає увага до професійної та технічної освіти, програм перекваліфікації та тіснішої співпраці між навчальними закладами й бізнесом. У світі, де професії змінюються швидше, ніж навчальні програми, розвиток людського капіталу стає спільною відповідальністю. Не менш важливим викликом є інтеграція тих груп людей, які раніше часто залишалися поза увагою роботодавців: ветеранів, людей старшого віку, внутрішньо переміщених осіб, а з часом, ймовірно, іноземних фахівців.

Для більшості розвинених країн залучення талановитих людей з-за кордону давно стало частиною стратегії розвитку. З огляду на демографічні тенденції та масштаби майбутньої відбудови Україні також доведеться навчитися конкурувати не лише за своїх громадян, а й за тих, хто потенційно може приїхати сюди працювати, викладати, створювати бізнеси та інвестувати свій професійний досвід у розвиток країни.

Перемагають країни, де люди бачать можливості для розвитку, тому що людський капітал завжди рухається туди, де бачить перспективу. І зрештою саме це визначатиме довгострокову конкурентоспроможність країни значно більше, ніж статистичні показники.