На селі

Село Митниця, що на Київщині — типове українське село. В селі бігають собаки, на полях пусто, на фермі також — люди чогось чекають. Місцеві дороги виглядають мов смужки танкодрому після чергових навчань. Селяни вже призвичаїлися до такого стану доріг. Вони їздять здебільшого на тракторах або конях. І лише директор КСП "Митницьке" хвацько місить грязюку своїми червоними "Жигулями".

По дорозі на ферму пасуться двоє коней, які зовсім не справляють враження граціозних тварин. А на самій фермі — майже повна відсутність як людей, так і колгоспної фауни. Щоб отримати повне враження, варто згадати ще про кілька побачених спорожнілих хат, з десяток одиниць техніки в непридатному для роботи стані (серед них два автобуси і одна пожежна машина) і пусту Дошку пошани для вивішення портретів передовиків виробництва.

Якби не заважали лінії електропередач, то була б картина типового українського села кінця минулого століття — над хатами тягнеться дим від димарів, якийсь дядько рубає дрова, діти бавляться, використовуючи дивні предмети — колеса, примудровані до палиці, кермо від трактора "Бєларусь". Росте достойна зміна батькам.

Загалом, якщо умови праці і побуту у селян з кінця минулого століття не набагато змінилися, то в голові відбулися просто разючі зміни. Колись земля була метою життя селянина, а зараз складається враження, що вона вже нікому не потрібна. Праця на землі вже не вважається прибутковою. От торгівля — інша справа. Досить поширеним бізнесом в селах Центральної України став забій худоби, вирощеної іншими селянами, і продаж м"яса та виробів з нього на ринках Києва чи інших великих міст.

В селі Сорокотяги Київської області забій свиней поставлено на професійну основу. До півдня село являє собою милу картину — тихо, лише інколи починають перекукурікуватися півні і перегавкуватися собаки. Після обіду собак і півнів замінюють свині, а зранку вони — вже на численних базарах міста Біла Церква. Не можна сказати, що за збігом обставин це село виявилося населене потомственими забійниками. Просто хтось колись додумався до такого способу виживання і ідея швидко поширилася серед народних мас.

Ось так день за днем селяни займаються виживанням. І яке їм діло, тим селянам, що хтось намагається внести до нового Земельного кодексу право на продаж та купівлю землі.

Головний економіст Митницького КСП Антон Прохацький радикальних змін на селі не помітив:

— Як такого бажання взяти землю і спробувати самому господарювати на ній в односельчан немає. Ми почали видачу пайових сетрифікатів, і можливо хтось виявить бажання вийти з КСП, забравши свій власний пай. Але, думаю, колгоспи, тобто тепер вже КСП, нікуди не подінуться. У людей немає техніки і досвіду. А обробити землю самотужки ніхто не зможе, та й не схоче за це братися. Селян хвилює питання, де взяти техніку. Сподівання покладаються лише на державу, і звинувачення у всіх бідах також покладаються на державу. — Чого нам дають землю, а не дають чим її обробляти? — запитує селянин Іван Корчинський.

Пайові сертифікати звалилися селянам, як сніг на голову, і, до речі, для більшості — разом з першим снігом. Працівники КСП ставляться до сертифікатів з острахом, як і до всіх нововведень держави на ниві цінних паперів. Якихось планів щодо використання своїх пайових сертифікатів селяни також не мають. Ось лише декілька пояснень терміну пайовий сертифікат:

— Ми зрозуміли, що ми учасники цих паїв, — паївщики, та що це змінює?

— Отримала тільки що землю якусь. Що я з нею робитиму, стара така? Сказали — приходьте, беріть, — ось я і прийшла...

— Дали папірець, сказали що тепер це моя частка у колгоспній землі...

Сусіднє з Митницею село Кодаки з першого погляду здається більш благополучним. Деякі хати облицьовані кахелем з квіточками, двоповерхова "контора", біля якої можна розпізнати центр — з магазином, клубом, площею і пам"ятником Леніну в хорошому стані.

Одразу народилася думка, що така охайність Кодаків не випадкова, і без Героя Соцпраці тут не обійшлося. Гіпотеза підтвердилася. Недалеко від центру села стояв пам"ятник колишній працівниці колгоспу ім. Ілліча Двічі Герою Соціалістичної Праці Ользі Диптан. Остання прославилася на весь колишній СРСР ударними темпами збирання буряків. Саме її не вистачає новоствореному КСП, щоб успішно закінчити його цього року. Незважаючи на сніг і холод, селяни на полі продовжували рятувати цінні коренеплоди від морозу.

Незважаючи на "процвітаючу зовнішність" села, кодацьке КСП далеко від своїх сусідів не відірвалося. Буряки досі на полях. Техніки немає, як і бажання працювати. Зарплати малі — платня більша за 100 грн. вважається пристойною. До того ж досить рідко зарплата виплачується в строк. Здається, селяни просто змирилися з думкою про безгрошове існування. Зустрічаються, правда, господарства, де принаймні ці 100 зароблених гривень виплачуються вчасно.

Селяни всі проблеми вбачають у відсутності шарикопідшипників. На питання, що ж призвело до такого стану на селі, головний інженер кодацького КСП відповів:

— Стали дуже дорогі запчастини, техніка. Ми взагалі машиннотракторний стан не обновлювали. Одна запчастина коштує стільки, що й дві корови. А скільки цукру за один шарикоподшіпник треба віддати?

Спроби знайти хоч одного багатія на селі не мали успіху. Селянка Олена Білодід каже, що раніше були багаті.

— Люди працювали в колгоспі, отримували свої 100-200 крб. За рахунок підсобного господарства відкладали більшу частину зароблених грошей на книжку. Зараз же вклади "згоріли", а заробити великі гроші сьогодні в селі чесною працею неможливо.

Колись кожна десятина землі була величезним багатством, за яке брат міг вбити брата. Вічне (поправка — до 1917 року) бажання українського селянина землі і неможливість змінити ситуацію вплинули і на літературу. Більшість творів класичної вітчизняної літератури пронизані таким драматизмом, що вже з середини книжку читати неможливо. Скажімо, якби Нечуй-Левицький написав свою "Кайдашеву сім"ю" сьогодні, то брати б обмінювалися фразами типу: "Навіщо мені та земля! Що я з нею буду робити? Бери її собі".

o o o o