СВІТ ВИЗНАЄ УКРАЇНУ. А НАСКІЛЬКИ УКРАЇНА ВИЗНАЄ СВІТ?

Розширення та полиблення міжнародних контактів України веде за собою виникнення чисельних та різноманітних правовідносин на міждержавному рівні.

Історично правовідносини та міжнародні правові угоди, якими наша держава пов"язана з міжнародною спільнотою поділяються на ті, що були підписані ще за часів існування Радянського Союзу і досі залишаються в силі та на такі, що Україна уклала вже як самостійна держава. До першої категорії належать ряд міждержавних угод про юридичну ваємодопомогу на державному рівні та правову допомогу громадянам у сімейно-шлюбних відносинах, які залишились чинними для України. Таких угод нараховується усього близько двох десятків, укладені вони були головним чином протягом 60-70-х років з країнами колишнього соціалістичного табору. Міждержавні правові угоди, що Україна уклала за роки своєї незалежності, стосуються, головним чином, тієї ж тематики, і укладені вони з тими державами, з якими не було відповідних домовленостей у СРСР. Окрім того, Україна пов"язана окремими правовими угодами з державами-членами СНД.

Юридична прктика показує, що найчастійше юридичні проблеми, що потребують вирішення на рівні міжнародного права, стосуються побутових проблем: юристам доводиться вирішувати питання успадкування майна громадянами інших країн чи наших співвітчизників, яким щастя привалило з-за кордону, проблеми несплати аліментів батьками з країн, що розвиваються, питання усиновлення чи опіки таке інше. Тому міждержавні юридичні угоди, укладені нашою країною стосуються в першу чергу подібних аспектів правовідносин.

Боротьба зі злочинністю, що вже давно стала явищем міжнародним, потребує зусиль як з боку міжнародної спільноти, так і з боку національного законодавства окремих країн, цим і обумовлюється велика кількість міжнародних угод, до яких залучена Україна. Ситуація ускладнюється тим, що правоохоронні органи країн світу не поспішають ділитися необхідною інформацією зі своїми зарубіжними колегами, вважаючи, що конфеденційість — перша запорука успіху.Що ж стосується простих громадян, то тут поблема поінформованості виступає фактично проблемою номер один, адже якщо певна частина жителів України і цікавиться проблемою міжнародного юридичного статусу держави і власними правами у міждержавних маштабах, то навіть при великому бажанні дістати таку інформацію зовсім не легко. Вітчизняні законодавці, особливо останнім часом, активізувалися у справі включення держави до найрізноманітнійших міжнародних юридичних структур та установ. Однак, публікуючи у пресі докумет про приєднання України до тієї чи іншої міжнародної угоди, про прийняття та ратифікацію останньої практично ніколи не публікується сам документ чи хоча б його зміст, а отже здогадатися рядовому громадянинові, чим викликані радість і захоплення диктора телебачення, який оголошує про приєднання України до певної міжнародної конвенції буває дуже важко.

Підрахувати загальну кількість міжнародних конвенцій та угод, підписаних Україною, під силу хіба що Міністерству закордонних справ, але про ряд з них, про які згадують ЗМІ, може, на щастя, і не занадто часто, але завжди гучно, ми маємо нагоду розповісти, підтримавши таким чином добру справу інформування вітчизняного читача.

Європейська конвенція про передачу правопорушників підписана представниками європейських країн — членів Ради Європи ще у 1957 році і практично без змін успішно використовується і до сьогодні. Цією конвенцією члени Ради Європи зобов"язалися видавати одна одній осіб, стосовно яких висувається запит щодо виконання вироку чи затримання. Видача злочинців, злочини яких кваліфікуються як політичні, країною, що офромлює запит, не проводиться, отже політичні біжинці можуть спати спокійно. Варто лише довести, що твоє правопорушення мало політичний характер і вчинене на знак протесту проти існуючого політичного режиму. І, звичайно ж, вчасно втекти за кордон. Бажання уникнути зайвих проблем не зайве і правоохоронцям, тому принаймані у Європі прецеденти, коли якась з країн не бажає видавати іншій злочинця на її запит, трапляються дуже й дуже рідко.

Конвенція про передачу засуджених осіб підписана державами-членами Ради Європи та рядом інших країн у 1983 році. Під дію конвенції підпадають громадяни європейських країн, що засуджені за вчинення злочину в одній з країн, що приєднані до конвенції, але переховуються від вироку за кордоном. Підставами для передачі засуджених є запит країни, у якій було винесено вирок. Умовами також є остаточність вироку та серйозність злочину — якщо присуджене покарання обмежується шісьма місяцями ув"язнення, видача злочинця може не проводитись. До того ж, кожен такий випадок розглядається найвищими юридичними інстанціями країни, і тут багато полишено на розсуд юридичної влади країни, куди зроблено запит про видачу: злочинець видається лише за згоди уряду країни, у якій він знаходиться. Дана конвенція передбачає також те, що за бажанням засудженого його можуть передати на батьківщину для відбуття покарання, але вже за законами, що діють на місці відбування покарання. Чим і користуються засуджені за кордоном як останнім шансом на пом"якшення своєї долі: тюрми азіатських країн значно відрізняються за умовами утримання в"язнів від "євротемниць", але такі країни, як Турція не дуже поспішають розлучатися зі своїми підопічними з Європи.

Конвенція про заборону тортур та інших нелюдських заходів поводження з в"язнями прийнята у 1984 році і вступила в дію, у тому числі і для України, з 1987 року. Прийнята на засадах Декларації прав людини від 1975 року, вона покликана захищати перш за все людську гідність, нехай навіть і злочинця, від свавілля з боку правоохоронних органів. Кожна держава-учасник Конвенції повинна забезпечити ефективні заходи щодо недопущення жорстокого поводження з ув"язненими чи затриманими. Конвенція також забороняє видачу правопорушників за кордон на вимогу інших держав, навіть за наявності до того підстав, якщо якщо є хоча б найменший привід важати, що там з ними жорстоко поводитимуться. Для визначення наявності таких обставин беруться до уваги усі обставини справи, у тому числі і існування у даній державі постійних грубих порушень прав людини.

Проте, карному праву України питання видачі злочинців не відомі, а аспекти, що регулюють питання видачі карних злочинців з території України іншим державам у вітчизняному законодавстві відсутні. Відповідно страждає наше законодавство і від недостатньої чіткості у питаннях відповідальності громадян України за злочини, скоєні ними на території інших держав. Отже, якщо хто-небудь з-за кордону і захоче притягти до відповідальності нашого співгромадянина, коли той сидить собі тихенько в неньці-Україні, зробити це буде хоч і принципово можливо (як не як, міжнародні угоди на Україні силу мають), але нетак вже й легко.

Звичайно ж, коли мова йде про міжнародних злочинців, коли до справи залучений Інтерпол, правоохоронці наші, тут слід віддати їм належне, діють швидко і злагоджено і міжнародних терористів викривають.

На Україну, як на державу-учасника Конвенції з безпеки морського судноплавства, покладено обов"язок забезпечити внесення в національне законодавство відповідальності за морське піратство, а також гарантувати видачу зацікавленим країнам піратів, якщо такі знайдуть притулок де-небудь у херсонських степах. У діючому законодавстві України статті за морське, чи навіть річкове піратство поки що нема, й невідомо коли з"явиться, за що нам не раз вже робили зауваження міжнародні організації (конвенція підписана від імені України ще у 1989 році). Парадоксально, але якщо у херсонських степах усе ж знайдуть притулок пірати, то покарати їх за законами України буде неможливо, а значить неможливо буде і видати їх (якщо вони не місцеві) країні, яка заявить на них свої претензії.

У сфері правових стосунків в світі спостерігається інформаційний дефіцит. України ця проблема торкається не в останню чергу. Наша національна проблема — закони прийнято, але їх ніхто не знає і не виконує — проявляється у сфері міжнародного права чи не найяскравійшим способом. Україна відчайдушно бажає, аби світ визнав її сповна як європейську правову державу, забуваючи при цьому про те, що і закони, прийняті в світі, потрібно також визнавати не лише на папері, адже писані вони для європейьких держав.