Кадровий голодомор: стадії прийняття

Ми маємо справу навіть не з кадровим голодом, а зі справжнім кадровим голодомором, коли дефіцит людського капіталу вимірюється мільйонами. Чи можливо з цим працювати? Можливо, але часто перешкодою стає психологічний бар’єр роботодавців, які живуть у щасливому минулому пошуку кандидатів з годящими очима та давайте, подивимось ще. Але, реальність наступає невпинно та ми можемо спостерігати такі стадії її прийняття:

Заперечення – коли рекрутери падають з ніг, але вакансії ще більш менш закриваються, можна ще повередувати. Першими очевидними кроками для HR є - залучення на вакансії, кандидатів, які раніше були менш представлені на ринку праці: ВПО та ветеранів, яких в Україні 4,6 млн та 357 тис. осіб, відповідно. Навчання студентів та людей, без досвіду роботи. Опанування жінками чоловічих професій, наприклад, водіння вантажівок, і, навіть, робота в шахтах. Залучення іноземних працівників з країн Африки, Бангладеш, Пакистану. Але, з боку роботодавців ми зустрічаємо наступні реакції: ВПО з Херсону?! Коли, там все налагодиться, вона ж звільниться та поїде додому. Ветерани?! Вони – всі з ПТСР та агресивні, зброю можуть мати… Студенти?! Вони не готові на наше 24/7. Жінки-водії - смішно! Зробимо рожевеньку вантажівку. Працівники з Африки - наркомани та мають сифіліс (всі).

Гнів – до першої стадії додаємо аргументи, що краще (та дешевше) утримувати своїх та бути гнучкими в умовах праці. На ринку тривають перегони заробітних плат. Попереджаємо, що першими заберуть кращих. Плюс, посилюється мобілізація. Але, роботодавці все ще не тримають свої позиції: Та яке підвищення зарплат?! Може, ще до людей відноситись, як до людей?! Дистанційно люди не працюють, всіх - до офісу (і, байдуже, що немає бомбосховища та це – буде братська могила, раптом що). HR, зроби бронь всім, а ми будемо працювати, як раніше (але, це не точно).

Торг – вакансії все ще закриваються, але не всі та набагато довше. Роботодавці, за старою звичкою, іноді дають зворотний зв'язок понад два дні. Кандидати знаходять роботу протягом двох годин. Трапляються рецидиви, у вигляді: HR нам не закриває вакансії, але без колишнього вогника та особливої впевненості. З’являються «свіжі» пропозиції: Може пошукаємо серед ВПО, людей старшого віку, ветеранів, студентів? А, вже шукали?! І, що? А, дорого везти з Африки?!

Депресія - вакансії не закриваються 4-6 місяців та довше. У ЗМІ кожного дня з’являються статті про кадровий голод та жахливі перспективи. Керівники пересилають їх в загальні групи з сумними сомалійками. 30% компаній намагались залучити жінок-водійок, але таких водійок працюють одиниці. На ринку є лише один успішний досвід привезення іноземних працівників. Плинність підвищується і ми не можемо вже знайти комірників на склади. Настає усвідомлення: Моїм кращім членам команди пропонують х 2 доходу. Втрачаю ключових…. Працюємо понаднормово, люди не витримують….

Прийняття - ми активно конкуруємо за кандидатів, від яких раніше відмовлялись одразу. Водимо екскурсії жінок на нашу автобазу та обіцяємо рожеві авто та все, що душа забажає. Розглядаємо пропозиції аутстафінгу та викупу (так!) працівників. Роботодавці починають закладати в бюджети альтернативні варіанти: Рахуймо, скільки коштує привезти 10 комірників з Африки. А програми підготовки жінок до чоловічих професій в нас є? Все, це – на тлі відсутності розуміння стелі заробітних плат, бо фаховим працівникам оплата, як домовимось.

Тут, я мала б сказати, що згущую фарби, просто схаменіться та замислиться. На жаль, ні. Це – реальність, в який ми вже певний час живимо. Ситуація буде тільки погіршуватись. Швиденько проходьте всі ці стадії та починайте діяти. Без людей не буде ані зростання економіки, ані відновлення країни. Я вже це казала, ні?