260 дедлайнів

Це приблизно така історія з 20-річчям виходу газети "Діло". Здавалося, що це вчора, от буквально ось-ось, а то вже цілих 20 років. То були унікальні часи, коли Україна переживала економічний бум. Економіка перла як на дріжджах, українці кинулися заробляти. А щоб зорієнтуватися на ринку, необхідна була інформація. Цілком очевидно, що в такій ситуації в країні з'явилося три ділові щоденні газети, на додачу до десятка тижневиків. Необхідні були люди, які в змозі наповнити всі ці журнали статтями, новинами, аналітикою, ну і, звісно, розслідуваннями. І журналістика тоді годувала. 

Хто вмів складати слова в речення, розказувати цікаві історії, той заробляв. 10 доларів за 1000 знаків були нормальним гонораром, який дозволяв не безталанним людям, які хоч трошки щось розуміли в економіці чи, принаймні, вміли створити таку ілюзію, впевнено дивитися в майбутнє. Коли мене вперше покликали в газету "Діло", а це було до виходу першого номеру, то, відверто кажучи, я не дуже хотів йти. У той час мене цілком влаштовувала перша ділова щоденна українська газета "Економічні відомості". 

Проте невтомний Сергій Леонідович Тігіпко, який був акціонером цього чудового видання, затіяв перебудову, привів нового головного редактора, з яким у нас дещо розійшлися погляди на світ. Йому здавалося, що коли я став менше писати, то газета точно втратила, а чи виграла вона від мого редакторства у відділі, того він не знає. Зараз це можна розцінити як доволі своєрідний комплімент, а в ті часи нестерпно обурило. Як наслідок, щойно вдруге покликали в "Діло", хряснув дверима і пішов. 

Проєкт виглядав спокусливо. Європейські інвестори, толковий головний редактор Галина Панченко, нормальна зарплата, хороший колектив, у перспективі мав бути ще й офіс у самісінькому центрі навпроти Оперного театру. Ми вдарили по руках і взялися до діла. Роботи виявилось багато, ресурсів трохи менше. Але, як кажуть, крутитися треба. Ну і вигадувати, як заповнити шпальти п'ять разів на тиждень цікавими і корисними для українців матеріалами, все це заверстати, проілюструвати і до 20:00 відправити в типографію. 

Щоденна газета – це унікальний досвід роботи під тиском і в постійному стресі, коли над тобою висить дедлайн (а також головний редактор і цілих два заступники), і треба не просто написати щось цікаве і корисне, але зробити це вчасно. І тут важливі люди. Щоденна газета – це командна гра. Важливо мінімізувати кількість помилок, ну і не зіпсувати все в кінці. Друкована преса — не інтернет: після друкарні виправити помилку вже неможливо. Треба вибачатися, писати спростування, що, звісно, малоприємна і нервова штука. 

Надзвичайно корисною річчю для роботи стала редакційна система для верстки. З її появою ми вже не просто в старозавітному стилі планували номер газети на листочках, можна було побачити увесь номер на екрані монітора. Як водиться, спочатку система мені не дуже зайшла, на листочках здавалося краще, але несподівано спіймав себе на думці, що починаєш "мислити шпальтами", а річ надзвичайно корисна і головне – розучитися вже неможливо.

Особлива історія в газеті "Діло" – це наші європейські партнери. Прекрасні люди, які вирішили інвестувати гроші в Україну, принести високі стандарти європейської журналістики. Показати нам, як працюють наші колеги в Празі, видаючи газету Hospodářské noviny. Редакторський корпус "Діла" навіть побував у давній чеській столиці, подивився на роботу редакції. Старші німецькі партнери розказали про стандарти Handelsblatt. Це все було цікаво, пізнавально і захоплююче. 

Єдине, що була невеличка різниця. І чехи, і німці працювали в умовах, коли в них матеріалів більше, ніж шпальт у газеті, і редактор вибирав, керуючись високими стандартами, що він на шпальту поставить, а що ні. У нас було трішки навпаки. Треба було заповнити 16 шпальт "Діла" чудовими і корисними матеріалами. З чим, до речі, ми успішно справлялися, з порожніми шпальтами газета не виходила ніколи. Можна сказати, стандарти працювали.

До речі, українці доволі часто люблять поміркувати, чи вони справжні європейці, якщо дивитися на читацькі вподобання і долю паперової преси, то прикро констатувати, але, на жаль, ні. Якось так сталося, що саме після другого майдану друкована преса в Україні дуже швидко закінчилася. І нині українці куди більше нагадують мешканців південно-східної Азії і Китаю, для яких смартфон – це головний засіб для читання. Звісно, в Європі газети переживають не найкращі часи, але якось дають собі раду.

Якби сталося таке чудо, що якось відродилася друкована преса в Україні, а українці ще й почали активніше читати, то це було б просто чудово. Зараз це виглядає як неможливе. З іншого боку, коли згадуєш, як ми робили газету "Діло", то з позиції нинішнього часу, це теж за гранню фантастики. Тим не менше, газета виходила і приносила задоволення читачам. 

Проте після року роботи в щоденці, я вирішив спробувати пошукати щастя в тижневику, розраховуючи, що дедлайнів там менше. Щодо дедлайнів, то була правда, а от задоволення це не принесло, але то вже інша історія.