Історії на експорт: з чого починати розповідь про Україну за кордоном

Але дванадцять місяців тому після мого звичайного "я з України" водій запитав: "А що у вас відбувається? У вас війна? А хто ви взагалі? Чим відрізняєтесь від сусідів? А в реальності як ви себе відчуваєте? Хто такі українці? Бо ми не знаємо Україну, раніше ми навіть не знали, де вона на карті знаходиться".

У багатьох із нас відповідей на такі запитання немає. Я зрозуміла, що тепер мені, окрім валізи й ґаджетів, потрібно ще "брати" з собою одну-дві-три, а краще декілька історій.

Якими мають бути ці історії? Мені здається, вони мають будуватися на фактах про людей. Розповім на прикладі історій, які особисто я "вожу" з собою.

Напевно, ви всі знаєте про Юлю Марушевську. Юля була звичайною студенткою, але стала відомою завдяки своєму відео "I Am а Ukrainian", яке набрало вісім з половиною мільйонів переглядів. Якщо ви розкажете її історію емоційно, ви вже покажете, хто такі українці.

І таких цікавих історій досить багато. Думаю, багато хто знає, хто такий Сікорський. Перший гвинтокрил, перший електричний трамвай створили українці. Але, мабуть, не всі знають про Любомира Романківа. Це співробітник ІВМ, який і досі там працює у свої 84 роки. 44 роки назад він винайшов магнітну голівку для запису на жорсткий диск, і це уможливило появу персональних комп'ютерів. Він українець, народився поблизу Львова, а наразі живе у США.

Ще одна людина, яку я хочу навести у приклад, — Ян Кум. Ви, напевно, користуєтесь таким додатком, як WhatsApp. Його творець, Ян Кум, родом з України. Після студентської лави (на той момент батьки вже перевезли його до США) він схотів працювати у Facebook, і намагався потрапити туди на роботу більше десяти разів. Йому відмовляли. Потім він вирішив: а чого довго йти десь по кар'єрних сходинках, якщо можна створити щось своє? У лютому Ян Кум продав свій WhatsApp за $16 млрд тому ж Facebook.

Хочу навести приклад міжнародного конкурсу Imagine Cup. Цей конкурс щорічно збирає кращі команди студентів, які можуть показати свої розробки. Чотири студенти Донецького університету два роки тому вибороли перше місце серед 180 країн за Enable Talk. Це така рукавичка, яка транслює мову глухонімих у комп'ютерний текст.

Є ще одна історія, про Microsoft BizSpark — програму з підтримки стартапів. Три роки назад ми підтримували компанію Аdmixer. Це три людини, які прийшли без копійки грошей і сказали: "Слухайте, ми нічого не розуміємо в ІТ, але досить добре розуміємося на рекламі і відчуваємо, що в YouTube щось можна заробити". І зараз Аdmixer входить до Топ-10 компаній у США за обсягом реклами в YouTube.

У нас в Україні поширена думка, що наші вчителі викладають по-старому. Ні, це не так. Є такий щорічний конкурс "Вчителі-новатори". 2013-го року два вчителя з України, Ганна Дудич і Ярослав Кірічков, отримали друге місце серед команд зі 182 країн. Ганна — вчитель англійської мови, Ярослав — вчитель інформатики. Ганна отримала приз за те, що у мультиплікаційному вигляді показала, як можна викладати англійську мову. Ярослав виборов нагороду за те, як в інформатиці він стимулює гендерну рівність, як розробляє проекти і підтримує цікавість дівчат у кодуванні.

Чи потрібно розповідати про те, чим ми не задоволені і як усе погано? Давайте порівняємо з сім'єю. Якщо у нас щось не так у сім'ї — чи розповідаємо ми про це колегам, не кажучи вже про незнайомців? Ні, зазвичай ми ділимося позитивними моментами, тому що позитив дозволяє й надалі вибудовувати позитив, отримувати його у відповідь. Тому я для себе взяла за правило бути агентом позитивних новин.

Згадаймо старий анекдот про чоловіка, який їде в трамваї з поганим настроєм і думає: "Діти не вчаться, жінка невдоволена, батьки хворіють", а позаду нього стоїть ангел і каже: "Не знаю, навіщо йому це все, але я записую".

У мене в щоденнику є така маленька позначка у вигляді сонечка. Я щодня відзначаю нею щось позитивне, що цього дня трапилося. Потім аналізую тиждень і вибираю щось найкраще, потім за місяць, потім за рік. За рік мені треба набрати три історії, які потім я зможу розповідати в інших країнах. Мені здається, нам просто треба чіплятись за такі "сонечка", треба мати можливість переконувати насамперед себе, що не так у нас все погано.

Іноді здається, що немає можливості розказати щось хороше. Якось я була в Празі на конференції, якраз того дня, коли в нас сталася трагедія під парламентом. Колеги спитали: "Ой, що у вас там відбулося? Що там Україна?". Я почала щось казати емоційно, але одразу ж зупинилася і подумала, що мабуть краще згадати тих людей, які в Україні в той же самий час щось створили. І розповіла про хлопців, які створили спеціальний пристрій для взаємодії з тваринами.

До речі, як ми спілкуємось з інвесторами, з бізнесами, з великими партнерами? Хочу навести приклад Черчилля, який, коли була Велика Депресія, на першому етапі дійсно не знав, що робити. Але він щодня виходив на радіо (ТБ тоді ще не було) і просто розповідав, що було зроблено за цей день. Потрібно бути відкритими, чесно розповідати, що відбулося, але не жалітися, а робити наголос на діях, до яких ми вдаємося для виправлення ситуації.

Коли мені інвестори або мій менеджмент кажуть: "Надія, ну все ж погано, і ще три-п'ять років все буде погано", я відповідаю приблизно так: "Я не можу на 100% гарантувати, що все буде добре. І я не можу сказати, коли буде добре. Але у мене є факти, які говорять про те, що дно ми вже пройшли". При цьому я прозоро розповідаю, що відбувається, і наголошую, що краху немає, тому що ми знаємо, кому продавати і що продавати. Я кажу, що вірю в цю країну, вірю у співробітників, за яких відповідаю.

Ми зараз у центрі вибуху, і на нас усі дивляться. Це складно, але це створює можливості. Старі правила не працюють. У нас є можливість створити зовсім інший політичний устрій, зовсім інший бізнес, зовсім інші бізнес-моделі.

Подивіться на волонтерів, які возять нашим військовим одяг, гарячу їжу тощо. Ми до цього явища вже звикли, але замисліться: ці люди мають керувати своїм бізнесом, утримувати свої сім'ї, і при цьому їздити щотижня туди, ризикувати своїм життям, і для них це норма. І вони змогли організувати і налагодити такий складний процес.

Українці вміють об'єднуватись, вони гідні і незалежні, і нам потрібно використовувати це в нашому бізнесі і в розповідях світу про нашу країну.