Що Путін та його посіпаки змінили в українських бізнесменах і чому це добре

«Цінності — як відбитки пальців, — говорив Елвіс Преслі. — У всіх вони різні, але кожен залишає їх на всьому, що робить». 

Я не фанат чорно-білих оцінок подіям — усе залежить від точки зору та часу, в розрізі якого аналізую. Але не можу розглядати повномасштабну війну росії проти України та всього цивілізованого світу як щось позитивне в будь-якій перспективі. За одним лише виключенням: вона стала гігантською ультрафіолетовою лампою, яка підсвітила «відбитки цінностей» країн, компаній і людей. 

Якби путін не почав вторгнення, бізнесмени України та всього світу доходили б до нових прозрінь десятиріччями. Навіть 2014-й рік не став чітким водорозділом через гібридність агресії рф. Нині ж ми складаємо ціннісні іспити екстерном. Ось за які я готовий подякувати вже тепер.

Підписуйтесь на Telegram-канал delo.ua

Ми переусвідомлюємо важливість філантропії

З перших днів вторгнення українські бізнесмени тримають економічний фронт і віддають усе можливе на підтримку захисників і мирного населення. Це той прекрасний випадок, коли моральний поклик міцно дружить з логікою: якщо сьогодні не підтримати свою країну, завтра не буде з ким і для чого працювати. 

Підтримка країни збігається з принципами стратегічної філантропії, які цивілізований бізнес сповідує вже давно. Сучасні підприємці не вимірюють здобутки тільки прибутком і створеними компаніями. Вони розглядають своїх споживачів як учасників бізнес-процесу. Успіх неможливий без платоспроможної аудиторії. Відповідно, суспільство має жити достатньо добре, щоб споживати продукти та послуги. 

Що в такому разі має робити бізнес? Реалізовувати стратегічні соціальні проєкти на територіях присутності. Суспільство підвищує рівень життя та рано чи пізно (швидше, пізно) генерує більше споживачів для бізнесу. До стратегічних можна віднести освітні ініціативи або допомогу системі охорони здоров’я. Рішення можуть бути швидкі або довгострокові, залежно від того, на скільки років чи десятиліть уперед дивиться бізнес. 

Умовно, один і той самий бюджет можна витратити на те, щоб відправити на операцію в Німеччину чи Ізраїль 20 дітей — або облаштувати сучасну хірургію в регіоні, щоб допомогти талановитим лікарям оперувати дітей прямо тут. Аналогічно з освітою — можна «вимити» мізки шляхом відряджання студентів деінде або збудувати в Україні навчальні програми або цілі заклади сучасного формату. 

Ключове — у соціальних ініціативах не працює звичний маркетинговий підхід «внесок — вигода». Бізнес вкладається в добробут часто наосліп й через власні цінності, не розуміючи, коли та як йому відгукнеться добра справа. Та чи відгукнеться взагалі. Просто робить, бо це соціальна норма, форма подяки місцям і людям, з якими компанія виросла і в чиїй громаді розвивається. 

На жаль, лише через війну ми настільки глибоко зрозуміли важливість системної підтримки армії та суспільства. Водночас війна виступає ідеальним мотиватором напрацювання звички допомагати, яка після перемоги нікуди не дінеться. 

Ми отримали чіткий критерій вибору бізнес-партнерів

Вторгнення рф дало простий критерій вибору партнера: ти або допомагаєш Україні захистити свободу, або ні. Якщо перше, значить, ми базово на одному боці, маємо щонайменше одну величезну спільну опору, завдяки якій порозуміємось. Якщо ні — вибач, поговоримо не раніше нашої перемоги. 

Цікаво, що цей принцип працює не тільки в Україні. Пам’ятаю з перемовин, як у січні та лютому бізнесмени Центральної та Північної Європи були збентежені, але сумнівалися, що путін нападе. Європейці сильно залежать від рф, і не лише через вуглеводні — для багатьох компаній росія була цікавим ринком збуту. Тому вони знаходили багато виправдань путіну, хоча, здавалось би, Друга світова мала навчити всіх, що після певної неадекватної межі політика замирення не працює. 

Проте вторгнення почало розставляти все на місця. Перші тижні після 24 лютого я відклав бізнесові справи та з головою занурився в налаштування системи гуманітарної допомоги. Левова частка часу і досі йде на переговори з закордонними партнерами. На щастя, більшість із них всіляко підтримала Україну. І це логічно: якби ми розходилися за цінностями, то партнери відсіялися б раніше. 

Звісно, не обійшлося без сюрпризів. Один інвестор, який неодноразово розглядав спільні проєкти з нашим холдингом і бажав Україні добра, у перші дні вторгнення зателефонував і скасував усі плани. Мовляв, ризики високі, вибачай, нічого особистого. І пропав зі зв’язку. Тоді я зрозумів, що його попередня підтримка була тільки на словах. Та зараз такий підхід більше не працює. Якщо іноземець бажає вести бізнес в Україні, треба максимально підтримати нас бодай якось — інакше цей ринок може перестати існувати. 

Досвід у бізнесі навчив мене, що від людей можна очікувати чого завгодно. Але якщо ти збираєш навколо себе людей з подібним ціннісним фундаментом, не так важливо, якщо хтось із них не витримає іспит кризою. Переважна більшість залишиться. 

Ми отримуємо шанс на докорінні зміни

Я завжди любив Україну за людей, але не любив як державу. Нарешті з 2014-го року війна повільно, але змінює світогляд чиновників. Вони чимдалі бачать, як висмоктування грошей з підприємств призводить до краху державності. Покоління олігархів йде в минуле, а у владі з’являються люди, з якими можна вести діалог щодо здорової розбудови бізнес-середовища. 

Як результат, ми, підприємці, відчуваємо більше впливу та відповідальності. Якщо говорити про TECHIIA, раніше ми думали, як зробити більше американських бізнесів, а тепер — як збільшити обсяг інвестицій в український сегмент. Схожі речі я чую від інших великих українських підприємців. 

Причин декілька. По-перше, якщо покинути країну та людей, розуміючи, що міг суттєво покращити їхнє життя, це не дає почуття самоповаги. Що таке для нашого холдингу збільшення інвестицій в Україну? Час і гроші. Невелика плата за те, щоб бути людиною.

Друга причина виключно бізнесова. Досвід із залучення допомоги Україні, який напрацював український бізнес, не має зникнути дарма. Ми маємо вже зараз думати про те, що буде після перемоги. Не тільки вигадувати нові способи просити гроші, а й створювати інфраструктуру, піднімати економіку, заводити в країну партнерів. 

Розуміючи це, ми в холдингу додаємо нові напрями — наприклад, фінансові та будівельні технології. Також наша команда розробила кілька бізнес-процесів, які серйозно збільшать надходження в бюджет. Спочатку це будуть сотні мільйонів доларів на рік, потім мільярди. Але для цього потрібні зміни в податковій системі, в механізмах ведення бізнесу, щоб в Україну (знову) прийшли іноземні компанії та сплачували тут податки. 

Слабка, бідна та корупційна країна нікому не потрібна. Нам ніхто нічим не зобов’язаний, а тиснути на почуття морального боргу буде то складніше, що більше війна буде сходити з екранів і перших шпальт світових ЗМІ. Давати повагу та допомогу будуть тільки сильному партнеру. Але тому, хто краде сам у себе, не допомагатиме ніхто. 

Майбутнє країни залежить від того, наскільки ефективно українська влада зможе взаємодіяти з бізнесом — рідним та іноземним. Для цього чиновникам доведеться змінюватися, створювати умови чесної конкуренції та прозорості. Я не маю ілюзій: війна не виправить наші «особливості» повністю. Але вона суттєво вплине на покращення бізнес-клімату. 

Також я не дуже вірю, що чиновники різко стануть носіями надцінностей. Ні, з ними доведеться працювати методами пояснень і тиску, вимагати, щоб зникли крадії, які заважають працювати. Мені здається, зараз саме той момент, коли цього можна досягти. Я не знаю, чи вистачить таких змін, щоб стати квітучою державою. Але ми віримо та працюємо.