Україна входить в епоху дефіциту людей

Підбиваючи підсумки 2025 року, ми побачили чітку тенденцію: на Єдиному порталі вакансій було понад 230 тис. вакансій, а протягом року роботодавці подали більш ніж 426 тис. заявок на підбір працівників. Водночас на обліку перебували майже 338 тис. безробітних.

У 2026 році цей розрив став ще глибшим. Здавалося б, ринок має сам знайти баланс, але цього не відбувається. Значна частина вакансій залишається незаповненою. Не можна ігнорувати і той факт, що середня заробітна плата, з якої сплачуються страхові внески до Пенсійного фонду України, наприкінці травня 2026 року становила 23,8 тис. грн, тоді як середня зарплата у вакансіях Державної служби зайнятості приблизно 16,7 тис. грн. Це свідчить про зростання розриву між очікуваннями працівників та пропозиціями окремих роботодавців. На ринку праці саме працівник дедалі більше визначає умови наймання, тоді як роботодавці конкурують за людей.

Проблема уже давно не в кількості людей, а у структурній та географічній невідповідності між потребами економіки та наявними трудовими ресурсами й очікуванням працівників і роботодавців. 

Не тільки війна змінила ринок праці

Війна лише загострила процеси, які формувалися роками. Мільйони українців перебувають за кордоном. Сотні тисяч громадян мобілізовані до лав Збройних сил. Частина людей змінила місце проживання, професію або взагалі випала з економічно активного життя. Про тіньовий ринок праці мало хто говорить.

Неможливо ігнорувати і факт стрімкого старіння ринку праці. У 2021 році у віці 16-29 років працювало 1,950 млн людей. У 2025-му їх уже було 1,616 млн, тобто майже на 20% менше. Якщо проаналізувати вікову групу працівників 60-70 років, то у 2021 році їх було 1,167 млн, а у 2025-му вже 1,310 млн, що більше на 10%. І ця тенденція у 2026-му триває.

Галузі під впливом кадрової кризи 

Особливо гостро кадровий дефіцит відчувається у будівництві, транспорті, логістиці, в аграрному секторі та енергетиці. Сьогодні знайти досвідченого зварювальника, електромонтера, механіка, оператора виробництва чи водія вантажного транспорту часто складніше, ніж залучити кредит або закупити обладнання.

У відповідь на це на українських підприємствах уже відбувається кадрова еволюція. Жінки масово опановують традиційно "чоловічі" професії. Бізнес готовий залучати до роботи людей з інвалідністю, пенсіонерів і трудових мігрантів. Відповіддю на нестачу працівників стає автоматизація та цифровізація процесів.

Проте найголовніший іспит для нас попереду. Це виклик масштабної відбудови країни в умовах демографічної кризи. Нам потрібно одночасно піднімати з руїн інфраструктуру, відновлювати міста, будувати нові заводи й житло — і робити це за критичної відсутності людського ресурсу. Ми входили у війну з багаторічним скороченням населення та низькою народжуваністю, а бойові дії та міграція перетворили цей тренд на демографічне піке. За оцінками деяких міжнародних експертів, уже до 2030 року дефіцит робочої сили в Україні може становити від 3 до 4,5 млн осіб. Для розуміння масштабу: це більше, ніж усе працездатне населення кількох великих обласних центрів.

Пастка для економіки та країни 

Ми ризикуємо потрапити у небезпечну пастку. З одного боку, без відбудови житла, шкіл та робочих місць ми не зможемо повернути українців з-за кордону. З іншого — без цих людей ми фізично не здатні реалізувати відбудову.

Сьогодні бізнесу доводиться кардинально переглядати власні підходи до управління персоналом, інвестувати у власні корпоративні центри навчання, швидку перекваліфікацію, адаптацію та довгострокові програми утримання персоналу.

І зусиль одного лише бізнесу вже недостатньо. Держава повинна радикально змінювати підходи до політики зайнятості. Потрібна комплексна агресивна стратегія розвитку людського капіталу. Така стратегія має спиратися щонайменше на чотири ключові напрями:

1. Створення економічних умов для повернення українців з-за кордону. Це не про гасла, а про конкретні стимули: доступне житло, перезапуск малого бізнесу, безпеку та збереження зв’язку з Україною. Є чіткий і вимірюваний результат: скільки повернеться з 7-8 млн, які виїхали.
2. Масштабна перекваліфікація дорослого населення. Система профосвіти має стати складовою ринку праці, насамперед регіонального. І орієнтуватися їм потрібно на доросле населення, ветеранів, людей з інвалідністю та короткі інтенсивні програми під замовлення конкретних підприємств.
3. Безбар’єрність та реальна інтеграція ветеранів, людей старшого віку та осіб з інвалідністю. Бізнесу потрібні економічні стимули — від компенсації витрат на адаптацію робочих місць до податкових та страхових стимулів.
4. Формування сучасної та контрольованої політики щодо іноземної трудової міграції. Ми маємо чесно визнати: лише внутрішніх ресурсів для швидкого відновлення нам не вистачить.

Якщо Україна прагне швидкого економічного відновлення, масштабної відбудови та успішної інтеграції до ЄС, питання людського капіталу має стати абсолютним пріоритетом державної політики.

Якщо у ХХ столітті основним ресурсом держав була територія, у ХХІ столітті це технології, то для України найближчих років таким ресурсом стають люди. Майбутнє України визначатиметься не лише тим, скільки коштів ми залучимо на відбудову, а й тим, чи матимемо достатньо людей, здатних перетворити ці інвестиції на реальні робочі місця, нові підприємства та стале економічне зростання.