Азовський велетень вогняного металу

Євген ГУЖВА

На 27-му сертифікатному аукціоні запропоновано 166 353 800 шт.акцій, що складає 5,37% від статутного фонду

Маріупольський металургійний комбінат ім.Ілліча — одне з найбільших в Україні підприємств з повним металургійним циклом. Його продукція — товстолистова та тонколистова гарячокатана і холоднокатана сталь з монометалу, товстолистова біметалічна сталь для різних агресивних середовищ, безшовні гарячокатані труби нафтового сортаменту, зварювальні прямошовні водо- та газопроводні труби, шитрипси, а також балони для різних робочих середовищ та тисків.

Підприємство засноване рівно століття тому "Нікополь-Маріупольським гірничо-металургійним товариством". Розміщенню виробництва в м.Маріуполь сприяли близкість сировинних та паливних ресурсів, наявність морського порту та можливість організації дешевих морських перевезень, робоча сила селян, що мешкали поблизу.

Сьогодні комбінат є основним постачальником стального листа для суднобудування, який сертифіковано класифікаційними товариствами. Корпуси багатьох кораблів торговельного, криголамного та військового флоту України і Росії виготовлено з металу іллічівців. Підприємство є єдиним в країні виробником оцинкованого холоднокатаного листу і автомобільних балонів для стисненого газу.

Про сьогоднішній стан на підприємстві розповідає голова правління ВАТ "Маріупольський металургійний комбінат ім.Ілліча" генеральний директор Володимир Бойко.

— Почну з невеличкого екскурсу в історію нашого комбінату,— говорить Володимир Семенович. — Коли підприємство підпорядковувалось Міністерству суднобудівної промисловості, воно було своєрідним полігоном з виробництва і випробовування різних марок сталі для суднобудування. Крім того, тут вироблялися різноманітні типи особливих сортаментів сталі, у тому числі, і для танків Т-34.

У 50-ті роки завод переведено в підпорядкування Мінчермету. І відтоді почалося друге народження виробництва. У складі підприємства були і потужності нинішнього "Азовмашу". Тому ми мали 3 мартенівських цехи, цілу серію листопрокатних цехів, дрібносортні стани. На початку 60-х років закінчено капітальну реконструкцію. До ладу стали стан "1700", слябінг, цех холодного прокату, ще один мартенівський цех, конверторний цех, доменні печі №3 та №4, аглофабрика — найбільша в Європі.

Наша гордість — стан "3000". Це найсучасніший у світі стан. Таких більше немає ніде. Його збудовано у 1985 році і розраховано на забезпечення металом по балансу з "Азовсталі" та з Новолипецького металургійного комбінату. Стан "3000" виробляв товстий лист для Харцизького трубного заводу. Коли розпався Радянський Союз, почалося самостійне життя. Перед нами постало питання: як же врятувати цей унікальний агрегат? Бо лише з ним ми можемо вижити в такому економічному хаосі, в якому опинилися.

Природньо, всі сили зосередили на стані "3000". Виникла необхідність закрити деякі цехи. Ліквідували стан "2540", на місці якого збудували трубозварювальний цех, для того, щоб зберегти робочі місця, щоб забезпечити виробничими обсягами і більше завантажити стан. Запустили в дію машину безперервного розливу сталі в конверторному цеху. Окрім цього, ввели в експлуатацію низку об"єктів для удосконалення марок сталі. Тобто, ми не розгубилися. Знайшли вихід у розширенні виробничих потужностей. Ми зростали. Так, якщо у 1990 році на комбінаті працювало 26 тис.осіб, то зараз — 39.

— Це все робилося тоді, коли ви були на оренді?

— Так, 5 років наше підприємство було орендним. З 30 грудня 1996 р. стали відкритим АТ "Маріупольський металургійний комбінат ім.Ілліча". На першій же оперативці в 1997 р., яка відбулася у січні, я особливо підкреслив, що значний процент від отриманих дивідендів направлятиметься на технічне переозброєння. Але тут важливо розуміти, що, безумовно, рік-два буде боротьба за наші акції, за те, хто стане хазяїном заводу. Багато залежатиме від нас самих: як ми налагодимо свою роботу, так і житимемо в відповідних умовах. Задача принципіальна — ми повинні зберегти колектив, не розгубити кадри, максимально зібрати у свої руки власність і зробити все, щоб дійсно залучити інвесторів.

— Так що Ви, Володимире Семеновичу, маю на увазі, ваше підприємство, рівно через 100 років знову перетворилися на акціонерне товариство, повернулися "на круги своя".

— Воно справді так, бо ця форма власності найбільше підходить для нас, для збереження трудового колективу, фахівців, керівників виробничих ланок. Акціонерним товариством став повністю склад працівників. Сьогодні ми працюємо над програмою удосконалення структури управління нашим ВАТ. Є вже конкретні пропозиції від головних спеціалістів, начальників відділів, моїх заступників. Однак, ми чітко визначились — не будемо ламати структуру управління.

— І яка ж головна мета у підприємства з колективною власністю?

—Найголовніше питання — заробляти кошти, щоб нормально працювати й нормально проводити політику технічного переозброєння, покращувати якість продукції. Бо це сьогодні — питання збуту, питання конкурентоздатності на ринку нашої металопродукції. Треба шукати шляхи технічного переозброєння, й кошти для впровадження нових прогресивних технологій.

— Що можна сказати про результати минулого року?

— Ми прожили дуже складний рік. Якщо говорити в цілому, то за 1996 рік по відношенню до 1995 р. у нас кредитове сальдо збільшилося майже на 100 млн.грн. Тобто, кажучи відверто, ми банкрути. А якщо брати різницю між дебітовим і кредитовим сальдо 14 підприємств, котрі складають основу металургійного комплексу нашої держави, то вона зросла у 2,5 рази, тобто ніде не стабілізувалося фінансове становище, а навпаки, ще посилилося. Не важко здогадатися, що це справжній зашморг.

— Мабуть, це вже занадто — таке порівняння. Час скрутний. Піднімати економіку — справа нелегка…

— Однак, не треба штовхати її у прірву. А зашморг ми відчуваємо на собі — від податкового тиску. Ще рік тому на з"їзді УСПП Президент України обіцяв замінити податкову систему, допомогти виробникам і підприємцям вирішити проблеми виробничої діяльності. До цього часу нічого з такого важливого питання не змінилося.

— І все ж таки, Володимире Семеновичу, які конкретні підсумки року?

— Вони непогані. Працюємо. Стараємось. Якщо порівнювати з 1995 роком, то виробництво агломерату склало 109,3%, у тому числі, товарного 44 193,6%, чавуну — 108,2%, товарного — 86,5% (добре, що ми не відвантажували товарний чавун, бо він у нас збитковий); сталі — 103,5% (мартенівський цех — 96,7%, конверторний — 112,5%). Ми різко підняли виробництво на машині безперервного лиття заготовок — 154,8%, що дозволило завантажити стан "3000". Гарячий прокат в цілому по комбінату — 107,7%, відвантаження — 104,7%, готовий прокат — 107,9%. Однак по цехах велика диспропорція: слябінг "1500" — 86,4%, тобто слябінг минулого року виробив 2,732 млн.тонн при його проектній потужності 6,2 млн.тонн. Відвантаження — 63%. Це для нас нормально, тому що слябами ми намагаємося не торгувати — вони теж збиткові. Листопрокатний цех "1700" — 88,1%. Якщо зважати на проектну потужність, то стан "1700" недодав 1 400 тис.тонн . І зрозуміло, відвантаження — 89,5%. Листопрокатний "3000" — гарячий прокат — 150,9%, але це лише 52-53% від його проектної потужності. Листопрокатний "4500" у 1995 році зовсім не працював, а в минулому році виробив 21 тис.тонн. Трубозварювальний цех випустив всього 33 тис.тонн при проектній потужності 200 тис.тонн. Балонний цех — 95,1%.

— Якщо порівнювати роботу нашого комбінату з підприємствами чорної металургії України, то з виробництва агломерату, чавуну, сталі і прокату ми займаємо перше місце. Далі йдуть "Азовсталь" і "Криворіжсталь", а також "Запоріжсталь".

— Так ви ж працюєте, як бачимо, краще за всіх.

— На тлі інших, безумовно, кращі з гірших. Бо до справжньої ефективної праці,ой як далеко! Ви ж знаєте, як завантажені наші металургіні агрегати. Нема ж можливостей розгорнутися. До загальнодержавних проблем додаються й суто наші, заводські. Відверто кажучи, є прорахунки і керівництва комбінату, в тому числі і мої особисті. Вони полягають у тому, що ми пізно зайнялися питаннями освоєння нових марок сталі, завантаження Харцизького та Новомосковського трубних заводів. В цьому ми програли порівняно з "Азовсталлю".

На помилках, як кажуть, вчаться. Але ці помилки мають високу вагу. Вони примусили нас швидко шукати вихід із становища. Своїми силами ми оперативно зробили ділянку протифлокенової обробки, ввели в дію нову правильну машину на стані "3000", ділянку зачистки. Це дало змогу вирівняти становище, правда, лише до кінця минулого року. Однак вже в листопаді колектив практично перестав жити в борг, а у грудні орієнтовно погасили понад 20 млн.грн. боргів.

Якщо у 1995 р. приріст виробництва дорівнював 13%, то в минулому — лише 9,5%. Зауважу, що ціни на метал, головним чином, на зовнішньому ринку, спадали, особливо на гарячокатані рулони, на гарячокатаний лист стану "1700", холодний прокат. А ми своєчасно не перебудувалися. Й, природньо, програвали у фінансових питаннях, не добирали гроші. Термін повернення грошей підвищився майже у 2 рази. І, як наслідок, весь час відчуваємо нестачу фінансових коштів.

Додається й неорганізована праця деяких служб. Наприклад, виробляється зайва, не забезпечена замовленнями продукція, і, таким чином, 9,2% від відвантаженої продукції переведено у другий сорт (це коли немає замовлень на перший сорт, його переводять у другий). На цьому, а також з інших причин минулого року підприємство втратило $12,5 млн.!

— Володимире Семоновичу, Ви наводили цифри збільшення працівників через введення нових потужностей. А скорочення штатів в окремих службах відбувалося?

— Проблема ця дуже хвилює багатьох наших працівників. Кажуть, навіть що прийнято рішення про скорочення всіх, кому за 60 років. Моя позиція однозначна: поки держава не вирішить питання про пенсію, котра б забезпечувала прожитковий мінімум, ми триматимемося, як то кажуть, до останнього, однак на скорочення не підемо. Просто совість не дозволяє вивести за прохідну навіть тих, кому вже за 70. Але у кожному цеху, в кожному відділі програми повинні бути такими, щоб старші, яким вже важко працювати, давали дорогу молодим. А їх підтримувати, поки не стабілізується життя в нашій країні.

Однак, це означає, що не буде впорядкування з питань структури, управління, праці. На жаль, сьогодні у нас ще не мало таких працівників, котрі не розуміють, що кожну копійку треба заробити самому. А давати нам ніхто не давав і давати не збирається.

— Але ж люди всі різні, є й такі, що тримаються за чужий рахунок. Ті часи, коли їм була "лафа", вже минули. А у вас досі тепличні умови?

— Щось подібне, мабуть , є. Перевиховати людей у стислий термін дуже важко. Тому ми намагаємося розвинути почуття труботи за своє робоче місце. І обов"язково звільняємося від непотрібних працівників. Перш за все, від тих, хто приходить на комбінат не працювати, а відбувати лише час, до того ж, красти й пиячити. Від такого контингенту ми звільняємося, ведемо безкомпромісну боротьбу.

— Саме таких рішучих дій вимагають нові ринкові відносини. Кожен працівник підприємства, а він же і акціонер свого ВАТ, повинен якомога більше вкладати в роботу комбінату, у виконання виробничої програми. Які ж у Вас, Володимире Семеновичу, сьогодні головні завдання?

—Завдання №1 — організувати нормальну роботу конверторного цеху, щоб збільшити випуск шитрипсів. І з кожним місяцем його нарощувати. Розширювати ринок збуту в Росії, налагоджувати зв"язки з суднобудівними заводами. Далі — випуск високорентабельної продукції. Перш за все відійти від другого сорту на стані "1700". Якщо раніше ми досягали тут виходу понад 80% придатного на експорт прокату, то нині дійшли до того, що 50% випускаємо другим сортом. А це витрати — $35-40 на тонні. Ось де наші гроші!

Необхідно знайти замовлення і нормально завантажити холоднокатану переробку, оцинковку і шукати шляхи збільшення виробництва труб як в прокатному, так і в трубопрокатному цехах. Ми, як ніхто, завантажені замовленнями, і сьогодні, як ніколи , необхідна сталь. У нас повний портфель замовлень в цеху холодної прокатки на всіх агрегатах, однак, з місяця у місяць не виконуємо свої зобов"язанння з постачання експортних рулонів.

Також треба враховувати, що за газ і електроенергію будемо розраховуватися металом. Тому і завдання — побільше завантажити виробництво, максимально відправляти на експорт, мати валюту, щоб забезпечити стабільні розрахування з державою в бюджет і нормально, своєчасно сплачувати заробітну плату.

— В останній час засвоєно і вже впроваджено в серійне виробництво багато нових марок сталі, в основному трубні, виробництво яких досить вигідне підприємству. Якщо зараз ми продаємо метал в середньому по $220-240 за тонну, то нові марки сталі коштують $500-550 за тонну. Відчутно? Причому ситуація з їх виробництвом в країні така, що, наприклад, Харцизький трубний завод вимушений поки що купувати таку сталь у Німеччині.

— Володимире Семеновичу, за планом розміщення акцій вашого ВАТ 31% від статутного фонду належить організації орендарів, за пільговим продажем, який зараз проходить на підприємстві, планується реалізувати 12,7%, на сертифікатний аукціон за ПМС виставлено 5,3%, а 51% акцій залишається за державою. Чи згодні Ви з таким розкладом?

— Про приватизацію на підприємстві я писав дві доповідні Президенту України. Згоден з тим, що такі величезні підприємства, як наш комбінат, як "Азовсталь" та інші, котрі дійсно, мають стратегічне значення в житті країни, не треба випускати з-під контролю держави. Але ж 51% акцій — це багато. Адже ж ми приватизуємося. Це — по-перше. А по-друге, вважаю, що цей пакет держава отримує несправедливо. Ось чому: починаючи з 1989 року централізовані капіталовкладення у підприємства чорної металургіі припинено, в тому числі, і у наш завод. А нині, те, що ми самі за свої кошти будували, робили, належить державі. Ці ж кошти могли б піти на заробітну плату, премії, соціальну сферу, а ми будували красені-цехи.

З тих 51% акцій, які зараз передано нам в управління, державі можна залишити 26%. Решту — продати інвесторам. І не одним пакетом, а 3-4 фірмам по 5-8 акцій.

— А у вас вже є інвестори?

— Поки що немає, але ж робота з ними проводиться. Наприклад, з одним автрійським банком. Правда, умови він пропонує просто кабальні. У зв"язку з цим скажу, що ніхто нам не допомагає — ні автрійці, ні японці, ні французи. Не вони нас, а ми їх інвестуємо. Ось доказ. Машина безперервного розливу сталі №3 коштує $40 млн. Нам дають $25 млн. кредиту, а $15 млн. ми повинні викласти зі своєї кишені. Бо під ці кредити ми зможемо закупити їх обладнання. Ось як хитрують. Арифметика чітка — $15 млн. "живих" грошей плюс $25 млн. кредиту, які треба повернути не через 5-6 років після встановлення обладнання, а через рік-півтора. Так хто ж кого інвестує? За наші ж гроші "інвестори" вирішують свої проблеми, такі ж, які ж за останні роки виникли в Україні — щодо зайнятості, зарорбітній платі, соціальним питанням, щоб покращити життя своїм працівникам. Вони проводять буквально протекціоністську політику проти нас. У Європу ж нас не пускають. Вони знають, що ми їх "задавимо".

— Пробачте, чим же ми їх "задавимо"?

— У нас є чим з ними змагатися. І по якості, і за технологіями. Наш стан "3000", наприклад, по якості може дати фори будь-якому іноземному стані. Подібний і стан "3600" на "Азовсталі". Вони нам не вірять, тому і придумали різні квоти, щоб перекрити шлях до європейських країн.

Ми повинні шукати інвестора у себе на Батьківщині. Давати замовлення вітчизняним підприємствам. У нас чудові машинобудівні заводи в Краматорську, Дніпропетровську, Харкові. Вони відомі на весь світ виготовленням унікальних машин, в тому числі і металургійного обладнання. Я по-справжньому зрадів, коли дізнався, що тендерний конкурс Харцизького трубного заводу виграв Новокраматорський машинобудвіний завод.

— А які у вас відношення з Міністерством промисловості, вони вам чимось допомагають?

— У нас нормальні стосунки. Міністр бував на комбінаті. Просто зараз у міністерства зовсім інші функції, ніж були раніше. Воно нині без влади, без коштів, без нічого. Дуже погано, що немає навіть Комітету з чорної металургії, щоб можна було захищати хоча б корпоративні інтереси. Питання це складне. У Росії, наприклад, все віддано Міністерству економіки. Може воно так і правильно. Мінекономіки, перш за все — "Держплан", який повинен пов"язувати всі баланси, знати все, що діється в промисловості, в усій економіці країни, розробляти перспективні завдання, визначати, що ввозити, що вивозити, кого захищати. У нас, на жаль, цього немає. Кожен вирішує свої проблеми на місцевому рівні. Сам собі "паровоз".

Стара система, пам"ятаєте, у нас була чітко відрегульована у цьому відношенні. Капіталісти перейняли все краще, все позитивне у колишнього СРСР. І нам потрібен орган, який би керував, орієнтував, допомагав індустрії. На останній сесії Донецької обласної Ради народних депутатів затверджено програму соціально-економчного розвитку регіону на 1997 рік. Звучить якось застаріло, але у цієї програми чітко позначено види продукції, обсяги виробництва вугілля, сталі, прокату, зерна, молока, м"яса тощо. Це все пов"язано з даними районів і міст Донецької області. Накреслені й визначені віхи діяльності. І якщо, наприклад, зростання виробництва на Донеччині сягатиме 3-4%, то це вже буде якесь зрушення після тривалого економічного безладдя. З"являться додаткові кошти, можливості вирішення невідкладних проблем. Це вже світлий промінь надії покращання життя українського народу.