Канада — це Україна з капітальним ремонтом — скрипаль Василь Попадюк

Вас часто називають "українським Паганіні". Такі порівняння лестять чи, навпаки, вкрай дратують?

Часом, дійсно, дратує. Бо я не вважаю, що володію такою майстерністю, яка була у світового генія Ніколо Паганіні. Хіба що погані звички у нас з ним однакові.

З цього місця детальніше…

Паганіні був великим шоуменом і дуже веселою людиною. І в цьому з ним ми повністю співпадаємо. Є також ще багато різних схожостей, але мені б не хотілося їх оприлюднювати… Проте, відмічу, що у нас з ним багато спільного у стилі життя.

Чимало відомих сучасних скрипалів хоча б раз грали на скрипці знаменитого Паганіні. Вам, випадала така честь?

На жаль, мені ще так не пощастило, і я не мав змогу заграти на такій скрипці. Я грав на багатьох скрипках роботи італійця Антоніо Страдиварі. Але, якщо чесно, невідомо чи вони оригінальні. Наприклад, в Україні немає жодної скрипки Страдиварі. Що стосується Паганіні, то сам він грав на інструменті роботи італійського майстра Бартоломео Гварнері ("дель Джезу"). Вона зберігається в Генуї, де щорічно проходить міжнародний конкурс скрипалів імені Паганіні. До речі, наш співвітчизник Олег Криса в 1963 році був лауреатом першої премії цього конкурсу. Зараз він живе у Рочестері (США).

А у Вашій кар'єрі, яка скрипка була найдорожчою, найціннішою?

Зі скрипками у мене були різні ситуації. Два інструменти в мене вкрали: одну — в Оттаві, іншу — в Москві. Зараз у мене скрипка ХVIII ст. — роботи італійця Джованні Гваданіні (учня Страдиварі). Такі скрипки відомі у вузьких професійних колах. Можливо це копія, а можливо — ні. Проте, звучить вона не погано. Її подарували мені друзі або, точніше сказати, дали у безстрокове користування.

Для роботи скрипку потрібно самому вибирати чи може підійти і подарована?

По-різному. Наприклад, скрипка Гваданіні мені підійшла, хоча й вона дещо жіноча. Але, звичайно, робочий інструмент треба підбирати самому. Адже скрипка, як жива істота. Це як у стосунках з людьми: або вони одразу складаються, або контакту немає. Буває так, що скрипка роботи відомого майстра і чудово звучить, але не підходить виконавцю. А трапляється навпаки: інструмент дешевий, але в результаті виходить яскраве поєднання звучання скрипки і гри скрипаля.

На думку музичних експертів, найзнаменитішим скрипалем 2 половини ХХ ст. був Давид Ойстрах. Ви згодні?

Я погоджуюсь з думкою музичних фахівців, але мені більше імпонує Леонід Коган. Якщо ви бачили радянський фільм про Паганіні, то там він виконував всі скрипічні партії. Коган був геніальним скрипалем! Проте, Ойстрах і Коган різні, їх не можна порівнювати. Взагалі, не люблю, коли порівнюють скрипалів. Тому що кожен має свій "почерк".

І все ж, кого Ви можете назвати сьогодні найзнаменитішим скрипалем? Чи хто з сучасників може наблизитися до такого високого рівня майстерності?

Зараз дуже талановита молодь в Україні, Росії. І багато хто з них наблизився до того високого рівня. Назвати окремі прізвища важко, тому що вибір чималий. Але я помічаю багато цікавих, самобутніх і технічних скрипалів. Наприклад, є 17-річний скрипаль з Харкова — Дмитро Удовиченко, який зайняв цього року ІІ місце на престижному конкурсі скрипалів імені Яші Хейфейца у Вільнюсі.

Також сьогодні активно себе проявляють у грі на скрипці китайці. Вони дуже трудолюбиві, працездатні. Але їм, на мою думку, не вистачає душі під час виконання музичних творів. Проте, технічно вони грають надпотужно. Взагалі, зараз багато здібної молоді та дітей. Можливо, тому що нині у світі важкі часи. А завжди в таку епоху народжуються талановиті й неординарні особистості.

Ви з 7 років почали навчатися у спеціалізованій музичній школі. Це було Ваше бажання чи батьки наполягли?

З чотирьох років я вже опановував ази гри на фортепіано, а з шести — почав пробувати грати на скрипці і через рік вступив до музичної школи. Звісно, в 4 роки я слідував за бажанням своїх батьків. А от в 6 років я підійшов до тата і сказав, що хочу грати на скрипці.

А чому саме на скрипці? Ваш батько був сопілкар, працював у хорі ім. Г. Верьовки і керував "Троїстими музиками"…

Я так захотів. Можливо, тому що наш сусід на 3 поверсі грав на скрипці… Коли сім'я переїхала до Києва, у наших сусідів зверху син вчився грати на скрипці (він був трохи старший за мене), і потім ми разом навчалися у спеціалізованій музичній школі. До речі, сусід зараз став відомим скрипалем — це Герман Сафонов. Він багато гастролює і одружений з моєю однокласницею Оленою Строган, піаністкою.

Першим музичним інструментом у Вашому житті було фортепіано. Чому воно відійшло на другий план?

Мені захотілося грати на скрипці. Хоча є одна сімейна легенда. Моя мати — хореограф і колись виконувала народні танці у колективі "Ятрань", де також працював і тато. Коли вони поїхали на щорічний Міжнародний фестиваль у місто Свидник (Словаччина), де ансамбль "Ятрань" представляв УРСР, мама була вже на 3 місяці вагітності. І там, українка з Канади, подарувала мамі залізну скрипку і сказала: "У Вас народиться син і стане скрипалем". Проте у 6 років я ще не знав цієї містичної історії.

Ваша мама все життя займалася танцями. А у вас в цьому напрямку якісь таланти?

На жаль. Єдині мої "танцювальні здібності" це, коли я працював в Канаді у Національному балеті піаністом, на перших порах, як переїхав до цієї країни.

До речі, чому в 1997 році Ви виїхали саме до Канади?

В цій країні вперше я побував у 1988 році на Олімпійських іграх в Калгарі і одразу закохався в Канаду. У ті часи ще ніхто не мав ніяких зв'язків з українською діаспорою, а я під час своєї поїздки познайомився з багатьма її представниками. До того ж у Канаді я побачив те, про що мріяв: жовто-блакитні прапори, тризуби. Потім я вдруге приїхав з тримісячними гастролями до США й Канади. І більше не повернувся. Бо остаточно вирішив, що Канада — це те місце, де я хотів би провести своє життя. Як я люблю говорити: Канада — це Україна з капітальним ремонтом.

Знаю, що Ваші армійські роки пройшли незвично: у воєнному ансамблі пісні і танцю. Пам'ятаєте "золоту пору"?

Авжеж! Ансамбль "пісні і п'янки"! Проте, це так здається, що ми там лише танцювали й співали. Можливо, у нинішній українській армії, так. А коли я проходив службу, то це була, дійсно, армія. За радянських часів, бойове завдання ансамблю передбачало бути на передовій з військовими. Тому, наш ансамбль побував у багатьох "гарячих точках" того часу: Афганістані, Тунісі і т. д.

Ви були у Афганістані?

Ні, я тоді як раз прийшов на службу, а ансамбль повернувся з Афганістану. Проте, я був у Тунісі, Африці. Павло Зібров їздив тоді у Афганістан разом з ансамблем. До речі, ми разом вчилися з ним у музичній школі ім. М. Лисенка.

У своїх музичних програмах Ви використовуєте безліч стилів: латино, циганська музика, джаз, український фольклор. А що особисто Вам, найбільше до душі?

Я дуже полюбляю фанк. Бо навчаючись у школі ім. Лисенка, ми всі слухали такі відомі музичні групи як Chiсago і т. д. Вже тоді намагалися їх наслідувати. Взагалі тогочасна школа ім. Лисенка була пронизана панком, джаз-роком.

А мені здається, що Вам близька циганська музика — вона тотожна темпераменту Василя Попадюка. Чи не так?

Згоден. Коли ще юнаком я працював у Москві, у Театрі музики народів світу під керівництвом Володимира Назарова, там познайомився з різними музичними стилями багатьох країн. І мені дуже подобалася справжня циганська музика. У ній багато джазових мотивів. Я люблю музику українських і східноєвропейських циган. Але найбільше мені до вподоби музика саме румунських та мадярських циган.

До речі, циганську музику у своєму репертуарі активно використовує сербський музикант Горан Брегович.

Так, але він використовує музику сербських, балканських циган і підходить до цього з гумором: його виконання, деякою мірою, схоже на кітч. До речі, ми з ним знайомі і у мене є чимало друзів-сербів. Познайомився я з Гораном у Львові під час виступу на музичному фестивалі, але ми не співпрацювали. У мене навіть залишилася на пам'ять фотографія з ним.

У пресі пишуть, що Ви працювали з популярним іспанським співаком Хуліо Іглесіасом. Розкажіть про це.

Я не співпрацював з ним: ми поверхово знайомі. То все преса перекрутила. Просто мій менеджер і кум Марко Журевінскі, часто спілкувався з Хуліо по роботі. До речі, Журевінскі — перший, хто привіз цього іспанського співака в Україну. Натомість, я добре знайомий з Яном Гілланом (солістом групи Deep Purplе) і брав участь у записі його останнього альбому.

Не жалкуєте, що не вдалося створити творчий тандем з таким популярним співаком?

Ні, не зовсім мій стиль. Проте, він хороша людина, хоча й доволі екстравагантна. Я багато знаю про нього: Хуліо завжди літає на концерти на приватному джеті. А одного разу стався цікавий випадок, коли Марко Журевінскі привіз цього гарячого іспанця з гастролями в Україну. Хуліо привіз разом із собою милу кубинку, в якої не виявилося паспорта. Проте співак вимагав, щоб її пропустили через український кордон. На той час прем'єр-міністром був Павло Лазаренко — великий шанувальник Іглесіаса, і тому її під чесне слово, що кубинка не залишиться в Україні, пропустили без документів. Ось такі метаморфози!

У Вас доволі широка географія концертної діяльності. Де найвибагливіша публіка, яку не легко вдовольнити?

У Нідерландах. Тамтешня публіка надто стримана. Звичайно, люди аплодують, але не свистять і не кричать. Тобто, шквалу овацій, якого очікуєш, немає. Тому, спочатку відчуваєш шок. Але потім мені сказали, що така поведінка завжди притаманна нідерландцям — у них своєрідний темперамент.

До якої країни зараз Вас найбільше запрошують з концертами?

В Китай. Мій гурт Papa Duke був там восени з туром і нещодавно я повернувся звідти. На осінь ми теж плануємо велике китайське турне і зараз над цим працюємо.

До речі, китайці — класні шанувальники. Вони як діти і дуже люблять скрипку. Проте надають перевагу китайській музиці. А якщо європеєць грає китайські мелодії — вони у захваті. У моєму репертуарі є декілька китайських творів. Взагалі у китайців є класичні композитори, які спеціально пишуть мелодії для скрипки. Знаю, що в них досить непогана скрипічна школа, бо давав майстер-клас з симфонічним оркестром. Виявляється, китайцям цікавий мій стиль виконання. І це приємно!

А квіти Вам дарують на концертах за кордоном?

Багато квітів дарують, мабуть, лише в Україні. Ще в Канаді буває, і то — це наші емігранти. Окрім квітів, трапляються й подарунки від українських та російських шанувальників. Але до Росії я вже давно не приїжджаю з гастролями.

В Росію зараз не їздите, бо не запрошують чи самі не хочете, у зв'язку з нинішньою складною політичною ситуацією між нашими державами?

Запрошують, але я не бажаю політизувати це питання. Я вже давно був у Росії. І то не по роботі, а на Дні народження друга — художника Нікаса Сафронова.

Росія займає у Вашій творчій біографії чимале місце. Як оцінюєте цей період? Чи будете, як деякі Ваші колеги, відхрещуватися від зв'язків з Москвою?

Не збираюся робити таких заяв, адже багато чому я навчився у Москві, працюючи в Театрі музики народів світу і гастролюючи разом з колективом різними країнами. Я грав там українську, румунську, молдавську, циганську, грузинську, іспанську музику. І це була досить цікава робота. Також я працював у московському театрі ім. Вахтангова, тому у мене є багато друзів-акторів. Останнім часом ми майже не спілкуємося: але не через нинішній українсько-російський конфлікт, а тому, що я давно живу в Канаді і рідко буваю в Москві. А коли людей розділяють десятки тисяч кілометрів, важко підтримувати регулярні тісні стосунки. Раніше я товаришував з Сергієм Маковецьким, коли працював у театрі ім. Вахтангова. Тоді він закінчував Щукінське училище і в театрі був стажером, підміняючи у деяких виставах Олександра Філіпенко. Я теж був знайомий з актором Філіпенко, Володимиром Етушем. Це дуже цікавий період мого життя!

Якщо ж говорити про дружбу, то я підтримую стосунки з відомим кіноактором Григорієм Гладієм, який живе у канадському Монреалі. Він працює у французькому театрі і часто знімається у голлівудських фільмах.

Бесіду вела Тетяна ОМЕЛЬЧЕНКО