Війна загострила застарілі болючі питання розвитку Києва. Всі бажають бачити комфортну дружню столицю, яка шанує свою історію і відкрита до інновацій. Натомість замість проектів, які б підвищували якість життя, де хочеться жити та які хочеться показувати гостям, ми бачимо руйнацію пам’яток, недобуди, які стоять десятиріччями та низку скандалів. Чому це відбувається?
Функціонування міста - це обов’язкові для виконання правила плюс пошук балансу інтересів. Але столиця України - не має затверджених правил, актуального Генплану (причиною у Київраді зараз називають війну, яка унеможливлює проведення процедури громадських слухань). При цьому непевним залишається і статус ядра Генплану, який має забезпечувати охорону спадщини (історико-архітектурний опорний план затверджений Мінкультом, але не опублікований).
Щодо пошуку балансу інтересів та вміння домовлятись - то найкраще “бажання та спроможність” ілюструють недобуди та історичні руїни.
Найпомітнішою недобудовою у самісенькому центрі Києва, на Львівський площі, є новий корпус Театрального інституту імені І. Карпенка-Карого. На початку 1970 він цей корпус задумався як частина проєкту реконструкції Львівської площі - разом з Республіканським Будинком оптово-роздрібної торгівлі, Будинком Художника та станцією метро «Львівська Брама». Проект будівлі був розроблений під керівництвом Яноша Віга та Анатолія Добровольського, его реалізація розпочалася у 1986-м. Ще до розпаду СРСР гроші закінчились. Спроби добудови були - вже на початку 2000х для цієї державної власності був знайдений інвестор, але... проблема зі статусом земельної ділянки стала на заваді. І от вже більш ніж два десятки років рішення по ділянкам не знайдене - як для корпусу, так і для станції метро «Львівська брама».
Підписуйтеся на YouTube-канал delo.uaАналогічна доля у недобудів з часу совка з-за браку коштів ожогового центру на Троещині (вул. Милославська, 58, поч.будівництва 1990) та будинку культури на Виноградарі (вул.Гонгадзе, 20Б, поч.буд. 1989).
Значно дорожче, ніж будувати з нуля - реставрувати пам’ятки. Але це обличчя міста, його історія, тож фокус уваги центральної та місцевої влади має бути саме на таких об’єктах.
Але навіть ті об’єкти, що в комунальній власності - не доведені до ладу. Наприклад, у центрі столиці є дві знакові історичні будівлі-пам’ятки у комунальній власності, що руйнуються - садиба Мурашка (Мала Житомирська 14А) та садиба Товариства швидкої допомоги (вул. Рейтарській, 22), для кожної розроблений план реставрації, але місто знаходить виправдання, чому вони не реалізовуються.
Історичну садибу Терещенків, що на бульварі Тараса Шевченка, 34, минулої осені повернули у власність міста. При тому, що раніше, до судів, у 2020 році, тодішньому власнику, ПАТ «Центрелеватормлинбуд», департамент охорони культурної спадщини КМДА погодив проєкт «реставрації з пристосуванням під офісні приміщення», який передбачав втручання в будівлю-пам’ятку архітектури. Отже складно казати про логічність та системність вимог столиці до своєї спадщини.
Є позитивні приклади, коли будинки-пам’ятки знаходили відповідальних приватних власників. Функціонує, хоч дуже далекий від стану, на який він заслуговує - збудований у 1898 році «Замок барона», прибутковий будинок Михайла Підгорського у неоготичному стилі (вул. Ярославів Вал, 1.). Зараз власником будинку є ексдепутат Київради Олександр Лойфенфельд. Будинок зі зміями (зразок європейського модерну, Велика Житомирська вулиця, 32), стояв занедбаним і руйнувався десятиріччями, після зміни власника (новий - Богдан Батрух, B&H film distribution) почалась реставрація. Наскільки вона якісна - побачимо після її завершення.
Історією успіху стала реставрація історичних будівель заводу Арсенал та Микільських воріт. Це стало поштовхом для розвитку, можна сказати, нового центру тяжіння міста. Взагалі завдяки цьому проекту та синергії з бізнесом місто отримало сучасну активну площу, з фонтанами, інклюзивними пішохідними зонами та ін. До речі, наземний пішохідний перехід, який тут з’явився - результат активної позиції громадськості.
Активна громадськість є надзвичайно ефективним інструментом розвитку міста. Вона не лише ініціює креативні проекти та розвиток інновацій та інклюзії, інфраструктури та нових форматів, але забезпечує суспільний контроль для попередження корупції, протидію відверто шкідницьким процесам, які, на жаль, загострюються під час криз і не припиняються під час війни.
Але однієї активної позиції громади замало. Яркий приклад - Гостинний двір. Нагадаємо, цей монументальний торговий комплекс на Контрактовій площі на Подолі, був частково зведений у 1809-1813 роках за проєктом архітектора Луїджі Руска, перебудований у 1828-1833 роках за проєктом Андрія Меленського, та наприкінці ХІХ століття. Знесений та відбудований заново за раннім проєктом Руска архітекторкою Валентиною Шевченко у 1983-1990 роках. У 2013 з’явився проект реконструкції будівлі під торговельно-офісний центр з гостьовою стоянкою - і він був зупинений активістами. Завдяки протестам його будівля та ще 30 будинків історичного Подолу набули правового статусу комплексу пам’яток містобудування місцевого значення. У червні 2014 року Київський апеляційний адмінсуд скасував рішення Київради про виділення землі забудовнику Гостиного двору під протиправну реконструкцію будівлі. Реставраційні роботи в Гостинному дворі розпочались з зими 2013 року, але відновлені лише наприкінці 2021, після того як споруда отримала категорію пам’ятки національного значення та була передана Мінкульту. Отже більше восьми років пам’ятка руйнувалась - внаслідок невміння знаходити спільне рішення між громадськістю та бізнесом, місцевою та центральною владою.
В центрі іншої гучної історії була будівля з флігелем на Рейтарській, 37. 130-річна споруда, в якій колись розташовувалась Київська повітова земська управа. У 2021 році компанія-девелопер придбала вже готовий проєкт у австрійської групи компаній. Тоді проєктна документація вже була погоджена у законному порядку, а сам дозвіл на будівельні роботи отриманий ще в 2012 році. Але як тільки в 2023-му компанія почала роботу, з демонтажем частини споруди, це обурило громадськість. І лише тоді Мінкульт, у розпал погодженої раніше роботи і суспільного супротиву їй, всупереч законодавчим нормам почав процедуру внесення будівлі до Держреєстру нерухомих пам’яток.
І Гостинний двір, і будівля на Рейтарській - яскраві, але не єдині приклади «політики в культурі». Саме політична воля дає або забирає охоронний статус будівлі в потрібний момент, саме політична воля вирішує - комунальна чи державна власність буде у пам’ятки.
Такі “політично/культурно/емоційні” гойдалки, на жаль, характерні для Києва. По суті - “ручне керування” замість чіткого виконання всіма сторонами створення проекту правил, яких, як ми пам’ятаємо, в Києві наразі нема.
От і маємо - після початку робіт на об’єкті надшвидке надання охоронного статусу і як наслідок заморозка проекту (Будинок квітів), або навпаки - зміна детального плану території зі збільшенням можливої висоти (під окремий проект на Подолі).
Інша в нюансах, але схожа в загальному наративі ситуація навколо девелоперського проєкту в урочищі Китаєво. Тут справа в археологічній пам’ятці, що розташована поза межами законно орендованої вже 17 років землі, що підтверджує проєкт охоронних зон, затверджений Державною службою національної культурної спадщини ще в 2008 р. В 2021 році в проєкт зайшов девелопер, і раптово на початку цього року розпочалось медійне обговорення “збереження національної спадщини”, хоча, судячи з фактів і висновків суду, їй нічого не загрожує. Навпаки, компанія йде назустріч і готова виділити частину орендованої землі, поруч із археологічною пам’яткою, для облаштування культурно-туристичного хабу. Просять лише висновків науковців та режими використання від Мінкульту, щоб зробити все правильно. Готові оплатити і розкопки, і саме облаштування ділянки. Але активісти виявились проти. Навколо проєкту досі точиться суспільна дискусія. Хоча, здавалось би, за всю свою історію Китаєво отримало можливість розвитку. Причому за приватний кошт – держава нічого не витрачає. Але ні, щось заважає ухвалити об’єктивне рішення.
Взагалі активісти - перш за все позитивна для розвитку міста сила. Але є випадки, коли деякі з них своїми діями провокують деструктивні наслідки для міста. Інколи це прояв персональних якостей, як то позбавлена раціональності емоційність, поверхневе розуміння теми, а інколи - усвідомлене підігрування корисливим інтересах тіньових гравців.
Що потрібно місту для гармонійного розвитку?
Чіткі невідворотні правила та повага всіх сторін процесу (державних, місцевих органів влади, громади та бізнесу).
Можливі пам’ятки - як серед тих будівель, яким більше ста років, так і епохи модернізму - мають бути оцінені експертами, реєстр має бути обновленим. Згідно з критеріями, які прийняті громадою.
Генплан нарешті має бути затверджений Київрадою, з усіма охоронними зонами. Має стати неможливою ситуація, коли проект отримав дозвіл в ДІАМ і роботи розпочаті на ділянці, а після цього Мінкульт змінює статус чи ДІАМ оскаржує містобудівні умови (тобто проект заморожується).
Взагалі політика, ручне керування має щезнути як явище. На зміну має прийти максимальний прорахунок оптимальних варіантів, виходячи з реальних досліджень існуючого стану та впливу проекту на розвиток міста.
А поки в інфополі «грають» розвитком Києва, місто та його громада втрачають дійсно перспективні можливості.