Що відбувається з психікою людини в перші хвилини масованого обстрілу? Чому одні люди панікують, а інші, навпаки, стають дуже зібраними?

– Це досить типовий поділ. Є відома формула: “тікай, замри, дій”. Коли щось стається, одні люди тікають, другі завмирають, а треті намагаються щось робити, допомагати.

Безпосередньо на початку обстрілу, коли ми ще не можемо вплинути на ситуацію, переважають перші дві реакції. Одні люди тремтять від переляку, не знають, куди сховатися, куди подітися. Інші, навпаки, ніби спокійні, але фактично перебувають у стані безпорадності – вони просто не знають, що робити.

Це дуже емоційні, глибинні реакції. Почасти вони є нашим природженим стилем емоційного реагування, але значною мірою формуються ще в ранньому дитинстві. Наприклад, якщо мати дуже тривожна, постійно хвилюється через дитину, кидається до неї при кожному звуці чи плачі, це може формувати в дитини підвищену тривожність.

Тому ми внутрішньо дуже неоднакові. Є люди, яким важко стримувати свої емоції, а є ті, хто робить це значно легше.

Під час обстрілів часто виникає ажіотаж: люди масово йдуть по ліки, продукти, воду, створюються черги. Як це пояснити? Це раціональна реакція чи прояв колективної тривоги?

– Тут поєднуються різні речі. Це і емоційна, і раціональна, і колективна, соціальна реакція. Ми дуже не любимо ситуацій невизначеності. Це одна з найсильніших наших мотивацій – намагатися її уникнути. Коли ситуація навколо незрозуміла, людина намагається якось зорієнтуватися: куди краще йти, де безпечніше, що зробити зараз, щоб уникнути можливих неприємностей у майбутньому.

Економічна поведінка в такій ситуації – один із способів зменшити невизначеність.

Людина не може відвернути ракету чи збити дрон. Але вона може зробити щось у власному просторі: забезпечити себе і свою сім’ю ліками, продуктами, водою.

Тому тут виникає своєрідна ілюзія контролю: “Я більше керую своїм життям, ніж це є насправді”. Зазвичай слово “ілюзія” звучить негативно. Але в цьому випадку вона може заспокоювати. Якщо така ілюзія допомагає людині впоратися з тривогою, вона може бути корисною.

Водночас не можна сказати, що така поведінка зовсім нераціональна. Якщо справді існує ризик перебоїв із постачанням, цілком логічно мати певний запас необхідних речей.

Але чому люди часто повторюють поведінку інших? Наприклад, бачать, що всі скуповують ліки, і теж ідуть до аптеки, навіть якщо особисто не планували цього робити.

– Тут працює так зване правило соціального доказу: якщо більшість людей щось робить, ми схильні вважати, що це правильно і що нам теж варто так робити.

Уявімо: сусід несе додому продукти й ліки, а я нічого не купив. Тоді моя тривога може посилитися: “Чому всі це роблять, а я – ні? Можливо, я чогось не розумію?” Тому людина починає копіювати поведінку інших, і це не дивно, бо ми набагато більш соціальні істоти, ніж самі про себе думаємо, і дуже сильно психічно прив’язані до соціуму. Наша поведінка, характер, думки, цінності значною мірою залежать від того, як нас формувало оточення і як воно поводиться сьогодні.

Українці вже тривалий час живуть під загрозою обстрілів. Люди жартують, що прокидаються від вибухів, закривають вікно – і знову лягають спати. Ми стали психологічно стійкішими чи просто втомилися?

– Тут треба враховувати, що умови в різних регіонах дуже різні. Поведінка, яка є нормальною для Києва, може бути зовсім неправильною, наприклад, у прифронтовій зоні, і тому не можна говорити про одну універсальну реакцію.

Можна сказати, що ми дійсно прийняли умови, у яких перебуваємо, адаптувались до них. Бо, якщо попри небезпеку людина не виїжджає з міста, то вона певною мірою звикла. Але це взагалі не означає, що все добре і нам немає над чим працювати.

Якщо тривоги й обстріли стають настільки частими, що в людини фактично немає можливості нормально жити, це вже зовсім інша ситуація. Коли постійно потрібно бігати в укриття, виходити з нього, а через пів години знову повертатися, нормальне функціонування людини, сім’ї та спільноти стає дуже складним, особливо, якщо така ситуація довго триває.

Це через це люди перестають реагувати на повітряні тривоги? І по суті відбувається зміщення кордонів безпеки.

– Насправді тут виникає своєрідний конфлікт між безпекою і повсякденним життям: якщо на кожну тривогу бігти в укриття, а тривоги стають практично безперервними, нормально жити стає просто неможливо.

Тому виникають два варіанти: або людина принципово змінює своє життя – наприклад, виїжджає з небезпечного місця, – або поступово перестає реагувати на загрозу так, як реагувала раніше.

З погляду безпеки така поведінка може бути неправильною. Але з погляду повсякденного життєвого досвіду вона стає зрозумілою: “Чому я щоразу маю кудись бігти, якщо зі мною досі нічого не сталося? Мені потрібно якось жити і функціонувати нормально”.

Чи може людина настільки звикнути до звуку вибухів, що перестане їх боятися?

– До багатьох звуків людина справді може звикнути. Але щодо вибухів я б не сказав, що можна звикнути настільки, щоб зовсім їх не помічати. Можна почати сприймати їх спокійніше, перестати щоразу здригатися чи інстинктивно втягувати голову в плечі. Але повністю звикнути до такого явища, мабуть, неможливо.

І тут важливо пам’ятати: тривале перебування в небезпеці може травмувати людину. Люди по-різному переживають постійний стрес: хтось виходить із цього менш травмованим, хтось більше.

Якщо людина роками перебуває в умовах постійної небезпеки, що відбувається з її психікою?

– Тривала війна дуже виснажує емоційно та психічно. Коли принципово мало що змінюється, небезпека не припиняється, цей стан стає надзвичайно виснажливим.

У кожної людини є певний запас міцності. І я не впевнений, що він настільки великий, щоб суспільство могло перебувати в такому стані багато років без серйозних наслідків. Кілька місяців – напевно, а от кілька років — я не знаю.

Які здорові психологічні механізми допомагають переживати такі періоди?

– Я б говорив передусім не про конкретний механізм, а про емоційну саморегуляцію – здатність людини заспокоїти саму себе. Але, думаю, це вдається не такій великій кількості людей.

Більшості людей допомагає спілкування з іншими. Це, мабуть, один із найпоширеніших способів і водночас він є дуже дієвим. Можна разом ховатися, заспокоювати одне одного, поговорити телефоном, поплакатися, поскаржитися, отримати підтримку.

Ще один важливий спосіб – символічний захист з боку авторитетів, зокрема влади. Люди слухають, що сказав президент, мер, інші авторитетні люди, і орієнтуються на цю інформацію. Тому дуже важливо, щоб влада давала людям якомога повнішу інформацію про ситуацію – наскільки це можливо без розкриття військових таємниць.

Якщо офіційна інформація виявляється неправдивою або люди відчувають, що від них щось приховують, вони перестають довіряти офіційним джерелам. А разом із цим втрачають важливий спосіб психологічної опори.

Українці багато жартують про війну, обстріли, тривоги. Чи може гумор бути способом психологічного захисту?

– Так, гумор може бути способом захисної поведінки. Але він доречний не в будь-якій ситуації. Якщо людина безпосередньо перебуває під загрозою, коли навколо вибухи, пожежа, руйнування, гумор навряд чи допоможе. А от коли небезпека не є безпосередньою, гумор може працювати.

Так само люди можуть співати пісні в укриттях. На перший погляд це абсолютно безглузда поведінка, але насправді колективне емоційне об’єднання може заспокоювати. Коли люди разом співають, виникає відчуття знайомої, безпечнішої ситуації: “Ми всі разом, ми не самі”.

Як постійне споживання новин впливає на психіку? Чи варто під час обстрілів постійно стежити за Telegram та іншими каналами?

– Тут є дві крайні позиції, і обидві неправильні.

Перша – повністю закрити вуха й нічого не знати. Це небезпечно, тому що ми ігноруємо реальну загрозу і можемо поводитися недостатньо обережно.

Друга – постійно сидіти в Telegram, біля телевізора чи телефону, безперервно стежити, де що сталося. Це теж неправильно, тому що таким чином людина сама себе постійно емоційно травмує.

Тому потрібно шукати оптимальний варіант. Я б радив людям, які не працюють безпосередньо з інформацією, обрати одне-два, максимум три надійні джерела інформації й орієнтуватися переважно на них. Так само можна обрати одного, максимум двох блогерів, чиї погляди, інтонація та цінності вам близькі.

Якщо джерел стає надто багато, вони дають різну інформацію, суперечать одне одному. Людині може здаватися, що вона таким чином краще контролює ситуацію, але насправді це часто лише розпорошує увагу, виснажує і посилює невизначеність.

Якщо ви помічаєте, що новини вже настільки вас тривожать, що ви не маєте сил їх сприймати, це може бути ознакою того, що ви допускаєте до себе забагато інформації.

Можна навіть мати поруч людину, якій ви довіряєте і яка стежить за новинами більше за вас, а потім переказує найважливіше.

Тобто головна проблема, яка об’єднує всі ці реакції, – це невизначеність?

– Значною мірою так. Людина не любить невизначеності. Коли ми не знаємо, що станеться далі, ми намагаємося зробити хоч щось, що дозволить нам відчути контроль. Одні ідуть в аптеку за ліками, інші стежать за новинами. Хтось телефонує близьким, хтось слухає офіційні повідомлення. А хтось жартує або співає.

Ці реакції можуть бути дуже різними, але за ними часто стоїть одна потреба – зменшити тривогу і повернути собі хоча б часткове відчуття контролю над власним життям. І, мабуть, це одна з ключових речей, яку треба розуміти, коли ми говоримо про поведінку людей під час війни.