Саміт G20: проти чого протестували у Гамбурзі?

За мир у всьому світі

Традиційний саміт "Великої двадцятки" проводять раз на рік чи два після 2008. До того про формат "Великої двадцятки" майже десять років не надто часто згадували і лише фінансова криза змусила голів урядів її членів скликати конференцію в Вашинґтоні. З того часу зустрічі G20 були завжди реакційними і відповідали на виклики часу. Скажімо, формально темами саміту, що минув на вихідних у Гамбурзі, були зміни клімату, боротьба з нерівністю, безробіттям, пошук відповідей на міграційну кризу, економічна мотивація жінок тощо. Формально саміт став зустріччю "за все хороше проти всього поганого".

Метою таких зустрічей було створення мереж між лідерами найбільших світових економік і економік, що найбільш стрімко розвиваються. У 1990-х багато країн Азії пережили фінансову кризу, тому і членів "Великої двадцятки", яку створили в кінці 90-х, визначила ситуація: лідери найбільших на той час економік світу — як то США, Великобританії, Франції — зустрічаються з лідерами тих, що, буцімто, найбільш стрімко розвиваються, а також з головами міжнародних організацій, наприклад, МВФ та Світового Банку. Такий формат критикують не тільки з позицій альтерглобалістів (про них — далі), а й з цілком мейнстрімної точки зору. Так, наприклад, станом на 2014 рік до "Великої двадцятки" не входили деякі з економік, що стрімко розвинулись або були найпотужнішими — наприклад, Швейцарія. За даними МВФ, навіть якщо вимірювати паритетну купівельну спроможність, яка формально є підставою для участі, деякі країни, які входять до двадцятки перших економік, є членами "Великої двадцятки" тільки завдяки представництву у ЄС, як, наприклад, Нідерланди. Іран і Тайвань узагалі не репрезентовані. Незважаючи на це, лідерів та лідерок окремих країн, особливо тих, які є членами ЄС, запрошують на саміти.

За кулісами

Така ситуація пов'язана з тим, що саміт G20 є радше підставою для побудов мереж, неформального спілкування і кулуарних зустрічей, ніж способом створити чіткі резолюції для вирішення серйозних питань.

Одне із промо-відео кулуарних зустрічей, яке опублікувала прес-служба Бундестагу, можна розбирати на стоп-кадри. Джастін Трюдо і новообраний французький президент Емануель Макрон явно насолоджуються товариством один одного: Трюдо уже не перший раз демонструє, що "французький" світ для Канади сьогодні куди ближчий, ніж "англосаксонський", який репрезентує прем'єрка Британії Тереза Мей.

Популярність Мей серед присутніх можна пояснити радше цікавістю, ніж впливовістю: Британія перебуває в невигідному становищі. Безлад і хаос всередині країни, викликаний Брекзитом і нещодавніми парламентськими виборами, не додають Британії, та і самій Мей, політичної ваги ні вдома, ні на міжнародній арені.

Камера вихоплює напружену розмову президента Туреччини Реджепа Ердогана і міністра фінансів Саудівської Аравії Абдулазіза Аль-Ассафа. Король саудитів Салман в останню мить відмовився від участі в саміті і Аль-Ассафу, судячи з усього, довелося обговорювати з Ердоганом катарську кризу. Припускають, що тільки втручання Туреччини зупинило Саудівську Аравію — гегемона арабського світу — і жорстко, аж до інтервенції, не дозволило зупинити Катар, який почав переговори з шиїтським Іраном.

Не можна оминути увагою першу неформальну зустріч і перший контакт Путіна і Трампа. Схоже, лідери насолоджувались присутністю один одного не менше, ніж Трюдо і Макрон: потиски рук, усмішки. Американські спостерігачі з завмиранням серця чекали на те, що відбудеться, адже Трамп непередбачуваний і могло трапитись що завгодно. Колишній посол США в Росії Майкл Макфол навіть опублікував у The Washington Times колонку, де радив Трампу, як слід поводитись. Хвилювання можна зрозуміти: у Трампа нема досвіду роботи в державних службах і йому довелося зустрітись із важковаговиком політичної арени, який сімнадцять років утримує владу без огляду на санкції та економічні проблеми.

Незвично з точки зору протоколу минула й офіційна зустріч. Стенографії переговорів не було, отже інформацією можна маніпулювати. Можна припускати, що цією інформацією скористаються як Трамп, так і Путін.

Незважаючи на це, хоч зустріч і затягнулась майже на дві години замість запланованих 25 хвилин, не варто припускати, що президенти дійшли згоди щодо багатьох питань у сфері так званої "реальної політики". Рекс Тіллерсон, держсекретар США, який теж був присутнім на зустрічі, стверджував, що в основному президенти обговорювали глибоку стурбованість американського народу втручанням Росії у їхні вибори — Трамп давив на Путіна саме у цьому питанні (раніше президент США рішуче відкидав такі підозри).

Навряд чи лідери США і Росії дійшли згоди і щодо України. По-перше, Трампу невигідно було б досягати якихось домовленостей на цю тему з Путіним: європейські лідери точно були б від них не в захваті. Понад те, призначення представником щодо України Курта Волкера, колишнього посла США в НАТО, і людини з орбіти противника Трампа, Джона МакКейна, продемонстрували, що швидше за все, питання врегулювання Мінських домовленостей не перебуває у сфері впливу американського президента.

Незважаючи на це, Путін покинув зустріч явно вдоволеним. Хоча Трамп і впирався щодо окремих питань, вплинути на нього зазвичай куди простіше, ніж на Барака Обаму. Преса негайно охрестила їхню зустріч "успішним першим побаченням". В будь-якому випадку, дії Трампа на руку Росії. Вперше за довгий час Путін отримав президента США, схожого на себе. Він розмовляє з Трампом однією мовою, може розуміти, чого той хоче, і може на нього впливати.

Після саміту Дональд Трамп, у свою чергу, відмовився від прес-конференції і негайно вшився з Гамбурга. Він єдиний зі світових лідерів не заходив і через головний вхід будівлі, де відбувався саміт. Після й без того скандального виходу США з Паризького договору Трамп обговорює захист тарифів на сталь для американських промисловців, тоді як всі інші лідери вписують у фінальну заяву саміту необхідність позбутися будь-якого протекціонізму. Він в ізоляції, як і китайський лідер Сі Дзиньпін. Вони обидва — важливі партнери, з якими решта змушені рахуватись, але пієтету не відчувають. Вісь зовнішньополітичної закоханості сьогодні лежить за маршрутом Німеччина — Франція — Канада. Теплі стосунки Меркель з Макроном і Трюдо дипломатичний протокол не може приховати. Як у Путіна нарешті з'явився партнер для танцю на міжнародній сцені, так і Меркель зрештою отримала союзників, які не викликають у неї огиди.

Ласкаво просимо до пекла

Традиційний саміт супроводжують і не менш традиційні вуличні протести. Оглядачі і політики негайно спродукували безліч теорій змов і звинуватили учасників і учасниць протестів в упередженому ставленні до їхнього лідера чи лідерки. Так, скажімо, консервативні політичні оглядачі у США пов'язали протести із присутністю Дональда Трампа, зробивши висновок, що це спосіб затягнути Америку у вирішення "дурнуватих соціальних проблем, які вони собі вигадали".

Проте такі звинувачення безпідставні: протести відбувались під час самітів уже давно, і у час, коли президентом США був "антитрамп" Барак Обама — теж.

Ангела Меркель спеціально прагнула провести саміт у Гамбургу, місті з високим протестним потенціалом, аби продемонструвати електорату і міжнародній спільноті, що ситуація перебуває під контролем. Однак вдалось їй це посередньо. На кінець саміту приблизно двісті поліцейських отримали поранення, затримали, за різними даними, до трьохсот учасників протестів. Однак помилково вважати, що тактику хуліганства застосовує більшість із тих, хто вийшли на вулиці.

Напередодні саміту мережі місцевих "лівих" організацій скоординували час та місце дій, і в п'ятницю у місті відбулось близько тридцяти демонстрацій під гаслами "Ласкаво просимо до пекла". Незначний сегмент альтерглобалістів, відомий як "Чорний блок", став ядром хуліганства і безладу. Поліція застосовувала до учасників протестів насильство, зокрема, водомети.

Оскільки учасники та учасниці протестів не мають ані конкретних лідерів, ані чіткої програми, їхня мотивація не надто прозора, понад те — вона не уніфікована, проте можна виділити кілька основних лейтмотивів гасел. Зміна клімату, нерівність, військові конфлікти, становище, у якому опиняються біженці тощо — це, на думку багатьох учасників і учасниць, проблеми, які тісно пов'язані з капіталістичним світовим порядком. Здавалося б, такий порядок денний багато у чому перетинається з порядком денним саміту, який, поміж іншого, фокусувався на змінах клімату, нерівності (скажімо, гендерній), безробітті тощо. Однак тих, хто обговорює ці проблеми в кабінетах і кулуарах, поліція захищає, а ті, хто влаштовують вуличні протести, опиняються під водометами.

Головною причиною таких регулярних і масових протестів є навіть не питання, які вирішують лідери "Великої двадцятки", а сам формат саміту G20. Неприйняття викликають закриті зустрічі і кулуарні домовленості світових лідерів та лідерок, а також те, що таке обмежене коло осіб вирішує проблеми, які стосуються більшості населення Землі, і ні до кого не прислухається, ба,більше — не має сміливості вийти до протестувальників. Більше того: закрите коло економік, які перебувають на вершечку глобальної нерівності і створюють проблеми, що стосуються всіх, на думку учасників і учасниць протестів, не мають права ухвалювати рішення, не порадившись із тими, на кого вони вплинуть.

Незважаючи на це, подібні протести навряд чи можуть досягти значного успіху: такі демонстрації, а також альтернативні форуми і зустрічі, тривають уже багато років не тільки стосовно G20, а й будь-яких значних зустрічей лідерів потужних економічних і військових сил. Своїм корінням подібні рухи сягають як мінімум дев'яностих, а може, й раніше. Проте неспроможність вибудувати чітку програму, артикулювати конкретні вимоги, а деколи й системно працювати над конкретними питаннями роблять ці протести безплідними. Окремі організації, які долучаються до протестних рухів, як-то Грінпіс, у своїй вужчій царині працюють доволі успішно, але інклюзивність альтерглобалістських протестів прирікає їх на спорадичність і беззмістовність. Особливої уваги в цьому сенсі заслуговує так званий "Чорний блок", у тактиках якого порожні символи (чорний одяг, маски, трощення вітрин і автомобілів, тощо) підміняють собою смисли.

Наслідки саміту

За підсумками зустрічей лідери та лідерки G20 змогли напрацювати заяву, яку можна охарактеризувати так само, як і заяви їхніх опонентів з вулиць Гамбурга: розфокусована і не надто конкретна.

З одного боку, така заява вказує на ціннісний напрямок руху, щодо якого можуть погодитись світові лідери і на розуміння викликів, які стоять перед світовою спільнотою. Серед них не тільки так звані "проблеми першого світу", а й, наприклад, поява стійких до антибіотиків штамів мікроорганізмів, доступ до питної води і так званий діджитал-розрив (поглиблення як внутрішніх, так і міжнародних нерівностей з приходом нових технологій).

З іншого — досягти згоди щодо імплементації добрих намірів світовим лідерам і лідеркам часто дуже складно. Так, скажімо, коли справа доходить до "вирішення проблем, які лежать в корені вимушеної міграції", про яке йдеться в заяві, інтереси часто переважують гарні слова і багато країн, які є основними місцями перебування для біженців (уже не кажучи про країни походження біженців), навіть не представлені на саміті, а такі міжнародні організації, як UNRA (підрозділ ООН у справах біженців), часто залишаються недофінансованими, і заявами про необхідність отримувати найсвіжіші дані від таких організацій схожі проблеми не вирішити.

Це свідчить про те, що згода присутніх на саміті "Великої двадцятки" це в першу чергу ілюзія цілісності. Незважаючи на це, не варто недооцінювати і декларативної важливості заяви, особливо в динаміці. Увага світових лідерів переходить від питань військової безпеки і фіскальної політики до питань глобальної нерівності і соціальних проблем.

Для окремих лідерів та лідерок саміт може мати і внутрішньополітичні наслідки. Скажімо, Тереза Мей скористалась нагодою дещо відновити втрачений після виборів престиж. А от Ангелі Меркель не так пощастило: напередодні загальнонаціональних виборів критика німецької преси щодо нездатності забезпечити спокій під час саміту їй не надто зручна.