Як українське кіно виходить на Netflix та світовий ринок: інтерв'ю з Сергієм Созановським

Як народжувалося сучасне українське кіно

Ви понад 20 років у кінобізнесі. Які б три ключові віхи розвитку українського кінематографа ви виділили за цей час?

— Це не починалося на порожньому місці. Український кінематограф має потужне підґрунтя, яке тягнеться ще від Довженка. Але перша важлива віха незалежної України — це нульові. Тоді почалося справжнє відродження нашого кіно.

Спочатку це були перші, не завжди вдалі, але важливі кроки. А десь із 2010 року, коли держава почала фінансувати кіновиробництво через Держкіно, почався справжній підйом. З’явилися нові імена, комерційне кіно, перемоги на міжнародних фестивалях.

Що тоді було найскладнішим, коли ви починали: техніка, команда чи сам ринок?

— Усе одразу. У 90-х кіновиробництво в Україні майже зникло. Люди залишали професію, виші не випускали нових фахівців. Техніка ще була, але головне — бракувало бачення й віри. Коли ми прийшли в цей бізнес, то просто повірили в ідею й ризикнули.

Скільки потрібно, щоб зняти фільм і відкрити власну студію під час війни

Ви прийшли у кіно з юридичної сфери. На створення студії на Троєщині ви витратили з партнерами близько $6 млн. Скільки грошей і часу потрібно сьогодні, щоб побудувати власну студію в Україні?

— Якщо говорити про повноцінну сучасну кіностудію, це вже десятки мільйонів доларів. Наприклад, побудувати до десяти павільйонів, офіси, інфраструктуру — це близько $25 млн.

І чи є зараз в Україні ті, хто готовий вкладати такі гроші?

— Поки що ні. Але після перемоги, я впевнений, такі інвестиції з’являться. Деякі експерти казали, що у 2025–2026 роках українського кіно в кінотеатрах майже не буде. Насправді все навпаки.

У 2026 році вже заплановано до виходу 22 національні фільми, але думаю, додасться ще 10–12. Більшість із них створені без державної підтримки. Це показує, що бізнес нарешті повернувся обличчям до українського кіно і бачить у ньому потенціал.

Скільки треба мати грошей аби зняти фільм в Україні?

— Середній бюджет українського фільму — від $200 до $600 тисяч. А от інвестиції в інфраструктуру — значно більші. І зараз, під час війни, ризики дуже високі, тому такі проєкти відкладаються до перемоги.

Ринок просів, але індустрія тримається: як сьогодні заробляє Film.ua

Якою зараз є структура доходів Film.ua Group? Скільки у вашому бізнесі займають виробництво контенту, дистрибуція, ліцензування, продаж Netflix чи робота з брендами? Як змінилась ситуація  з початку війни?

— Усе залежить від напряму. Ми не лише знімаємо кіно — дублюємо, субтитруємо, продаємо ліцензії, займаємося продакт-плейсментом. Якщо говорити лише про кіно, то топ джерел доходу такий: 

1. Кінотеатральний прокат.
2. Спонсорство й продакт-плейсмент.
3. Продаж платформам.
4. Телебачення в Україні.
5. Міжнародні продажі.

У серіалів і сервісних проєктів інша структура, а павільйонний бізнес має свої правила.

За даними різних джерел, минулого року Film.ua заробила близько $30 млн. Яким є ваш результат цього року?

— Думаю, що у 2025 році загальний дохід Film.ua Group буде на рівні минулого року. 

А в чому причина відсутності зростання доходів?

— Рекламний ринок упав приблизно на 30%. Кількість проданих квитків скоротилася. Деякі партнери, як-от USAID, закрилися наприкінці минулого року — у нас залишилося кілька нереалізованих багатомільйонних контрактів. Менше контенту, менше оренди павільйонів — усе ланцюгово.

Можна сказати, що цей рік для Film.ua став найважчим за час повномасштабної війни?

— Так, але подивимося, що буде наступного року.

А які ваші очікування від 2026 року?

— Як зазначають учасники рекламного ринку та окремі його експерти, показники лінійного телебачення знизяться ще на 5–10%.

Скільки грошей потрібно українському кіноринку, щоб розвиватися, і наскільки складно знімати під час війни?

— Безумовно, складно. Є комендантська година, обстріли, повітряні тривоги, обмеження через мобілізацію — і це стосується не лише акторів, а й операторів, технічних фахівців, водіїв.

Крім того, ринок зараз не може згенерувати достатньо коштів для великих історичних або високобюджетних фільмів. Сьогодні переважають сучасні, здебільшого комедійні проєкти. Для історичного кіно потрібен мінімум $1,5–2 млн, і такі проєкти поки що не можуть окупитися в межах українського ринку.

Приклад — "Захар Беркут" чи "Довбуш". Їх би не було без державної підтримки. Те саме стосується "Мавки". Це важливі й красиві фільми, але їхня економіка поки не працює без допомоги держави.

Анімаційний фільм "Мавка. Лісова пісня", створений за мотивами твору Лесі Українки, зібрав майже $20 млн у світовому прокаті. У чому, на вашу думку, секрет його успіху?

— Це поєднання трьох речей: професійності, щирої історії та любові до того, що робиш. Без любові жоден проєкт не стане успішним.

Україна отримала "Оскар", але не має власного "Тарантіно" 

Чому в Україні не сформувалася власна плеяда культових режисерів і акторів?Таких, яких би знав весь світ? 

— Індустрія як система почала формуватись лише близько 2010 року. І тут — війна у 2014 році, потім ковід, потім повномасштабне вторгнення. Кожен удар гальмував розвиток. Попри все, українські фільми отримували нагороди у Венеції, Берліні, Каннах.

Україна отримала перший "Оскар" за документальний фільм 20 днів у Маріуполі. Що потрібно, щоб ми отримали "Оскар" за художній фільм — без політичного контексту?

— Свіжі ідеї, гідний бюджет і активна міжнародна промоція. І все. Але "Оскар" — це дуже політизована історія. Якби я обирав між "Оскаром" і великим світовим прокатом, вибрав би прокат. Бо економічний успіх створює середовище для появи нового кіно.

У нас режисери, які знімають авторське кіно, рідко погоджуються на комерційні проєкти. А на Заході це звична практика. Режисер "Кролика Джо-Джо" Тайка Вайтіті потім зняв "Тора", авторка артхаусних фільмів Ґрета Ґервіґ — "Барбі". І це нікого не дивує. У нас така гнучкість поки не працює, але я вірю, що зміниться.

Ви колись розповідали, що автор серіалу "Нюхач" прийшов до вас без досвіду, але з ідеєю. Як ви зрозуміли, що проєкт вистрілить? І чи реально сьогодні прийти до Film.ua просто з ідеєю?

— Так, абсолютно реально. Це відбувається постійно — від нульових і до сьогодні. Наприклад, минулої п’ятниці до нас знову прийшов автор із новою ідеєю. Ми її зараз прораховуємо. Якщо все складеться — це буде крутий проєкт.

Так само було з проєктом "Вітя" — першим оригінальним серіалом для платформ "Київстар ТБ". Він виріс із короткометражки, створеної в нашій кіношколі. Ніхто не очікував, що з цього вийде великий серіал, а зрештою — це стало однією з перших ластівок українського платного телебачення.

Скільки взагалі до вас надходить подібних пропозиції?

— Більше сотні на рік. Але з них ми погоджуємо лише 2–3%. Бо кіно, в яке не віриш, не працює. Це як у ресторані: якщо шеф-кухар готує те, що йому не смачно, заклад довго не проживе.

У 2016-му ви казали, що український глядач найбільше любить комедії, адже тоді втомився від війни на Донбасі. Як змінилися його смаки після кількох років великої війни?

— Відтоді в настроях глядачів нічого не змінилося. Зараз найбільші касові збори в Україні мають саме комедії. Це певна форма ескапізму. Людям потрібні емоції, легкість і віра в життя — і кіно це дає. Проте є й феномен "Антарктиди" Антона Птушкина — документальний фільм, який став хітом.

Як Netflix вибудовує шлях до українського контенту через Варшаву

Серіал "Перші дні" став першим українським проєктом, який Netflix придбав ще на етапі виробництва. Як загалом відбувається процес купівлі контенту? Хто ухвалює рішення — локальні чи глобальні команди Netflix?

— За територію України відповідає офіс Netflix, який розташований у Варшаві. Саме він приймає рішення щодо придбання тих чи інших проєктів.

Як саме відбулася угода щодо "Перших днів"? Це був для вас сюрприз чи очікуваний результат?

— Це, безумовно, велике досягнення, яким можна пишатися. Ми розуміли, що маємо якісний продукт, але той факт, що Netflix зацікавився ним ще під час виробництва, став для нас підтвердженням правильного напряму.

Варшавський офіс відповідає не лише за Україну, а й весь регіон?

— Так, він курує кілька ринків: Польщу, Угорщину, Україну, Румунію, Словаччину, Словенію — фактично весь регіон Центрально-Східної Європи.

А чи може Україна стати для Netflix регіональним центром?

— Якщо Netflix ухвалить таке рішення — цілком може. Я прогнозую, що протягом року-двох платформа почне замовляти оригінальні українські серіали, як це вже відбувається в Польщі. Там Netflix регулярно фінансує локальні оригінали.

До речі, на український ринок нещодавно офіційно вийшов і HBO. Нарешті починається конкуренція між платформами. Польська HBO уже знімає власні серіали. Якщо з’явиться ще й Disney, це буде справжнє свято — більше гравців, більше шансів для українських продакшенів.

Чому українські серіали ще не наздогнали Туреччину, Польщу та Корею

Україна довго виробляла серіали для російського ринку, тоді як у Польщі та Туреччині розвивалася власна культура виробництва. Що потрібно, щоб наша індустрія серіалів вийшла на їхній рівень?

— У мене немає жодного сумніву, що ми можемо створювати серіали світового рівня. Питання лише у фінансах. Якщо до нашого таланту додати хоча б середні європейські бюджети — результат буде вражаючим. 

Наш "Нюхач" був проданий у 64 країни світу. А "Кріпосна", яку ми робили спільно зі Starlight Media, показала рекордні рейтинги на головному польському телеканалі TVP.  Коли "Кріпосну" показували на TVP у Варшаві, вулиці буквально порожніли.

Проте все впирається у фінанси. Середня вартість одного епізоду "Кріпосної" була $150–200 тисяч. А сьогодні $50 тисяч — це вже максимум для більшості наших серіалів. Для порівняння, перший сезон "Нюхача" коштував близько $500 тисяч за серію.

Ми маємо талановитих авторів, продюсерів, режисерів — конкурентів, з якими приємно працювати. Але без адекватних бюджетів ми не можемо змагатися ні з Туреччиною, ні з Південною Кореєю. Там знімають тисячі епізодів щороку, а в нас — кілька серіалів за п’ять років.

А скільки коштує виробництво серіалів у цих країнах?

— У Туреччині — близько $200 тисяч за серію, у Кореї — до мільйона доларів, особливо якщо це історичні проєкти. А в нас навіть "Перші дні" мали бюджет приблизно $100 тисяч за епізод.

Чому турецька індустрія настільки успішна? Завдяки держпідтримці чи економіці?

— Ні. Просто їхній ринок більший, а серіали дуже добре продаються по світу. Вони знімають багато, і завдяки цьому їхній контент помітний і прибутковий.

Наприклад, "Кріпосну" купили, а потім питають: "Що ще маєте?" — і коли чують, що наступний серіал із бюджетом $40 тисяч, кажуть: "Дякуємо, у нас таких своїх багато". Якби ми могли запропонувати історичний серіал про Ярослава Мудрого чи іншого нашого героя з гідним продакшеном, його б охоче взяли.

Наші серіали закордоном дивиться здебільшого діаспора чи місцевим вони також цікаві?

— У більшості випадків Netflix купує права лише на територію України. Є винятки — "Перші дні", "Мавка". Але зазвичай це лише український сегмент. Цікаво, що польські фільми ми можемо дивитися на Netflix по всьому світу, а українські — ні. Ми говорили з представниками Netflix, і вони чесно кажуть: "Ми пробували транслювати український контент на інші території, але там його просто не дивляться".

Як український контент може пройти шлях від локального до глобального

У чому сила українського контенту, що може зацікавити світову аудиторію?

— Ми дуже талановиті. Це як з ізраїльськими чи скандинавськими серіалами — здається, нічого особливого, але їх дивиться весь світ, купують формати, знімають адаптації. Так само може бути й з українським контентом, якщо ми створимо достатньо якісних і впізнаваних історій.

Який жанр може стати фішкою України? Чи це може бути саме комедії?

— Ні. Я вважаю, що символом українського кіно мають стати великі чесні фільми про війну — або щось містичне, засноване на наших легендах і міфах, яких безліч і які ще не підняті на поверхню.

Що сьогодні найбільше гальмує розвиток українського кіно, окрім нестачі бюджетів?

— Головна проблема — це не разові бюджети, а їхня сталість. Щоб повноцінно існувала анімаційна студія, вона має випускати один великий фільм на кшталт "Мавки" кожні три-чотири роки. А для серіальної студії — потрібно знімати хоча б два якісні проєкти на рік, а не раз на п’ять. Усе інше — таланти, автори, актори — у нас є.

Уявімо, вам дають $100 млн на розвиток українського кіно. Куди б ви їх інвестували?

— У дві речі. По-перше, об’єднав би ринок і створив два повноцінні кіноінститути — не формальні, а справжні центри освіти, продакшену й розвитку талантів.

По-друге, зробив би Україну виробничим майданчиком для американських і європейських студій — не просто сервісним, а партнерським, копродукційним.І, звісно, не менше 25% цих грошей я б вклав у девелопмент великих проєктів. Щоб ми могли не один серіал возити на Каннський ринок, а двадцять. І всі — якісні.