Бізнес-клімат чи імітація? Що заважає Україні стати новим економічним тигром

Проте це міф, який розбивається об реальність. Я постійно спілкуюся з бізнесами та профільними асоціаціями, і ставки податків ніколи не звучали серед ключових причин, що стримують їхній розвиток. Ба більше, якщо порівняти наші ставки з тими, що встановлені в ЄС, Україна точно не буде серед фіскальних "лідерів".

Проблема лежить в абсолютно іншій площині. Нашому бізнесу заважають рости три фундаментальні дефіцити: брак доступного капіталу, відсутність інвестицій та хронічні вади бізнес-клімату.

Дві цифри, що пояснюють все

Розвиток виключно на власних ресурсах, без залучення зовнішнього фінансування – це утопія. Але де підприємству взяти кошти?

По-перше, ми маємо проблему з кредитуванням. Середня ставка за кредитами у 2026 році становить 15,4%. Для більшості сфер реального сектору економіки – це непідйомні, занадто дорогі гроші. Отримати фінансування бодай під 5% можна лише в межах окремих державних програм, але їхні ресурси та можливості жорстко обмежені.

По-друге, катастрофічно не вистачає інвестицій. За перші три місяці 2026 року чистий приплив прямих іноземних інвестицій (ПІІ) склав усього 0,58 млрд доларів. А чисті накопичені ПІІ за всі роки нашої Незалежності на початок року становили 60,9 млрд доларів. Для порівняння: за оцінками звіту RDNA, саме таку суму – понад 60 мільярдів – ми маємо залучати щороку протягом наступного десятиліття, аби просто відбудувати країну.

Чому Польща та Румунія виграють конкуренцію?

Часто лунає запитання: яку конкретну перевагу має інвестор, який вирішить відкрити завод в Україні, порівняно з сусідніми Польщею чи Румунією? Будемо відвертими: станом на зараз – ніякої. І справа тут не лише у війні. Ми й до повномасштабного вторгнення майже не бачили у себе виробництв із ТОП-100 світових корпорацій.

Десятиліттями Україна рекламувала єдину "перевагу" – дешеву робочу силу. Результат цієї помилкової стратегії відомий: ми стали однією з найбідніших держав континенту, яка ще до війни експортувала в ЄС 5-6 мільйонів трудових мігрантів. Наш внутрішній ринок через це та демографічну кризу звузився з 52 до 30 мільйонів споживачів.

Додайте до цього колосальний рівень тіньової економіки. Іноземна компанія, яка звикла працювати виключно "в білу", просто нездатна конкурувати з українськими "тіньовиками". А вивчати наші схеми ухилення, ставлячи під удар свою репутацію у світі, жоден серйозний інвестор не буде.

Ми маємо нарешті визнати системні провали. Подивіться на рівень корупції, на те, що роками відбувалося в найбільших енергетичних компаніях, на Одеському припортовому заводі, чи на те, як швидко певні особи зі специфічною репутацією починають "освоювати під себе" нещодавно націоналізований банк. Це не поодинокі випадки. Свіжий приклад: інвестор, який мав фінансову спроможність та намір ще до літа цього року побудувати в Україні завод із виробництва снарядів, досі змушений ходити колами, вирішуючи регуляторні та організаційні питання. Водночас аналогічні підприємства, які почали проєктувати в ЄС паралельно з нами, вже працюють і дають продукцію.

Якщо ми не змінимо правила гри всередині країни - результату не буде.

Як змінити парадигму?

Жодна окрема "геніальна" економічна ідея сама по собі не спрацює. Потрібен комплексний, жорсткий демонтаж старої системи. Якби переді мною стояло завдання впровадити зміни негайно, я б виділив три безальтернативні пріоритети:

1. Радикальне прискорення євроінтеграції. Йдеться не про формальне ухвалення законів "для галочки". Гармонізація нашого законодавства з європейським – це створення зрозумілих і прогнозованих правил гри для світових інвесторів. Вони мають бачити мінімальні регуляторні ризики.
2. Безкомпромісне подолання тіні та корупції. Переведення всієї контрольно-наглядової системи на ризик-орієнтовані підходи. Бізнес має бачити, що правила єдині для всіх, а заробляти на схемах стало дорожче, ніж працювати чесно.
3. Очищення державного апарату. Нам потрібна принципово інша якість державного управління, діджиталізація та сервісність. Ті чиновники, які не вміють або не бажають працювати, хто свідомо чи несвідомо блокує розвиток країни або досі бачить у держслужбі "годівницю" – мають піти негайно.

Звісно, багато чого залежить від приборкання інфляції (наша мета – утримати її в межах цільового показника НБУ у 5%, що знизить вартість кредитів) та досягнення стійкого миру, який дозволить перерозподілити військові видатки на програми підтримки економіки. Але ми не маємо права чекати завершення війни, щоб почати перебудову. Масштабування програм гарантій від Єврокомісії, страхування воєнних ризиків та реальна дерегуляція мають відбуватися тут і зараз. Тільки так ми перетворимо потенціал на реальні заводи.