Андрій Коболєв: Україна могла мати норвезький газ ще у 2005-му. Але обрала російський

З моменту появи Delo.ua у 2005 році газове питання впливало як на український бізнес, так і на політику. Кульмінацією цього стало повномасштабне російське вторгнення у лютому 2022. В матеріалі до 20-річчя нашого видання колишній голова правління "Нафтогазу" Андрій Коболєв розповів нашому виданню, як Кремль купував українських олігархів, шантажував країну відключенням газу, пояснив чому Україна програла дві газові війни під час президентства Віктора Ющенка та як вдалося досягти незалежності від російського газу. 

У 2001 році була підписана угода між Україною та Туркменістаном про постачання значних обсягів газу протягом 2002-2006. Але потім країна повністю перейшла на російський газ. Чому?

— Туркменський газ був, на мою думку, інструментом реальної диверсифікації України в постачанні енергоресурсів. З цим дійсно можна сперечатися, бо він йшов газогоном через Росію, яка могла теоретично обмежувати його постачання. Але при цьому росіяни так само були залежними від України в постачанні свого газу в Європу. Ця взаємна залежність створювала певний баланс інтересів, який давав Україні відносно високий рівень комфорту. 

На жаль, у 2005 році цей баланс було фактично знищено через підступні кроки з боку росіян. А українська сторона через некомпетентність команди, яка прийшла в "Нафтогаз" при президенті Вікторі Ющенку, потрапила в цю пастку. До цього додалась ще певна ідеологія всередині України, через яку чиновників Туркменістану середнього рівня почали звинувачувати в корупції й це зіпсувало стосунки між нашими країнами. 

Внаслідок цього, після газової кризи 2006 року фактично весь бізнес торгівлі газом з Туркменістаном перейшов від державної компанії "Нафтогаз" до компанії "РосУкренерго", що належала "Газпрому" та Дмитру Фірташу.

Чи були на Вашу думку в ті роки інші шанси диверсифікації?

— Ще у 2005 році команда "Нафтогазу" починала розмови про те, що ми могли б імпортувати газ з Європи, брати його в Норвегії та через територію Європейського Союзу транспортувати в Україну.

Технічна можливість везти газ з Норвегії в Україну існувала вже тоді. Я думаю, від цього вирішили відмовитися через певні комерційні та політичні інтереси всередині України.

Тоді було багато розмов що російський газ дешевший ніж газ з ЄС. Яка могла бути ціна норвезького газу?

— Наскільки мені відомо, до перемовин щодо ціни тоді не дійшли. Для цього потрібно було закрити інші питання, які стосувалися в першу чергу комплаєнсу. Наша команда у 2014 підписувала контракт з Statoil (норвежська державна енергетична компанія, з 2018 року змінила назву на Equinor, — Delo.ua). Менеджерам цієї компанії було цікаво, як ми будемо керувати ризиками різної ціни між норвезьким та російським газом. Ми тоді їм дали відповідь, що "Нафтогаз" буде створювати суміш газу, яку вже потім продаватиме за середньозваженою ціною споживачам. 

Таку відповідь могла б дати команда "Нафтогазу" ще у 2005 році. Це забезпечило б реальну газову незалежність, а в росіян не було б можливості підкуповувати споживачів серед олігархічних груп, щоб вони були більш прихильними до Росії. Але для цього потрібна була політична воля та готовність консолідувати навколо цього суспільство.

Під час газових війн часів Ющенка Єврокомісія займала умовно-нейтральну позицію, а медіа західних країн навіть ставали на бік "Газпрому", підтримуючи наратив, що Україна краде російський газ. Коли наші партнери в ЄС остаточно зрозуміли, що "Газпром" це не звичайна компанія, а геополітичний інструмент Кремля?

— В команді "Нафтогазу" ще тоді розуміли що "Газпром" — це геополітична зброя. Але в українських політиків були спонсори серед бізнесу, які через дешевий російський газ отримували надприбутки. А потім політики кричали, що країні потрібен дешевий російський газ. Тоді політичної волі припинити цей підкуп не було. Відповідно Єврокомісія не звертала увагу на Україну, бо у 2005-2006 році Україна не говорила єдиним голосом. В результаті ми програли дві газових кризи в аспекті міжнародного піару. 

У 2006, наш програш відбувся не стільки через розбрат, скільки через некомпетентність людей, що працювали в газовій сфері і їх не готовність співпрацювати з ЄС, що передбачало дотримання правил. А от у 2009 році проблемою став розбрат між президентом та прем'єр-міністром, які не змогли сформувати консолідовану позицію. 

Ситуація почала змінюватися у 2014. Тоді прем'єр Арсеній Яценюк і президент Петро Порошенко були сконсолідовані навколо ідеї, що в газовому напрямку ми повинні відірвати Україну від Росії й перейти на найбільш надійний варіант диверсифікації постачання, це купувати газ в Європі. 

Коли в Єврокомісії, в політикумі наших партнерів почали розуміти, що таке Газпром? 

— Вони розуміли, що таке "Газпром" та не мали ілюзій, що це геополітичний монстр, який в першу чергу покликаний проводити політику Кремля в різних сферах, включно з військовою. Просто вони сподівалися, що працюючи з цим монстром, встигнуть заробити й відскочити. Ідіотів, які не розуміли, що вони роблять, в Європі не дуже багато, хоча і такі зустрічались. 

Після Революції Гідності "Газпром" висунув вимогу платити $485 за тисячу кубометрів. Ви якраз тоді очолили "Нафтогаз", скажіть чи розглядалась тоді з боку української влади опції піти на поступки "Газпрому"? 

— Не розглядалися. Перед моїм призначенням на посаду голови "Нафтогазу" ми в будівлі Кабміну в закритому режимі обговорювали плани. Одним з запасних планів, які я тоді презентував, було навіть банкрутство "Нафтогазу". Настільки сильною була готовність не платити цю несправедливу ціну. Пропозицію щодо банкрутства тоді не підтримали і єдиним варіантом був арбітраж, до якого ми одразу почали готуватися. Крім того, почали працювати над прискореною диверсифікацією газу. 

Як багато політики було під час газових перемовин у 2014? Чи йшла на них мова про Крим та Донбас?

— Питання Криму і Донбасу частиною цих перемовин не було. Як учасник газових перемовин скажу вам, що ми намагалися включати в перелік наших вимог, втрату доступу "Нафтогазу" до активів в Криму через російську окупацію. 

Росіяни були категорично проти. Очевидно, що їм це було невигідно, тому що їм тоді треба було щось пояснювати єврокомісарам про окупацію. Єврокомісари цього теж не хотіли, але в протоколах наші спроби зафіксовані.

Саме тоді ми заклали ідею, яку реалізували у 2016, коли ініціювали арбітраж проти Росії в Гаазі за незаконно захоплені активи в Криму. Цей арбітраж, насправді був ще складнішим ніж Стокгольмський. Але ми домоглися компенсації в $5 млрд.

Українська сторона, наскільки я знаю, намагалася йти на певні компроміси щодо ціни. Тоді багато хто писав, що перемовини закінчилися нічим. Чому так сталося? 

— Чому вони закінчилися нічим? Це неправильна оцінка. Ми в результаті знайшли таку конструкцію, як тимчасова ціна. Тобто на кінець 2014 року ми фактично домовилися з росіянами за посередництва Єврокомісії, що буде якась умовна тимчасова ціна, яка дозволить "Нафтогазу" купувати газ взимку 2014-2015. Ця ціна була суттєво нижчою від $450/тис. куб. м. І її мали пізніше бути переглянути за результатами Стокгольмському арбітражу, який вже восени 2014 року розпочався. В результаті рішенням Стокгольмського арбітражу від 2018 ця ціна була переглянута.

Паралельно з цим ви вели перемовини про реверсне постачання газу з Польщі, Угорщини та Словаччини. Як вдалося домовитися з  Робертом Фіцо і Віктором Орбаном?

— Угорський реверс на той момент вже існував. А зі Словаччиною "Газпром" мав великий та дуже вигідний для словаків контракт, який робив нас не дуже привабливими як партнерів.

Щоб збалансувати свою пропозицію на перемовинах потрібно було шукати партнерів. В ЄС це був єврокомісар Гюнтер Оттінгер. Його команда тоді намагалась нам допомагати, але вони прямо казали: є старі контракти між "Газпромом" та словацьким оператором, а в Європі контракти є священними й міняти не можна. За тими контрактами "Газпром" був "супероператором" тобто фактично контролював точку переходу між Словаччиною та Україною. Ми кілька місяців не могли прибрати "Газпром" з українського та словацького контрактів по транзиту і пішли шукати інший варіант. Ми його знайшли й щоб переконати його впровадити пішли до ЄС та американців. Єврокомісія до цього поставилася більш прихильно, але з європейським скепсисом та бюрократичним підходом. 

А от спілкування з американцями було більш продуктивним. Тоді на нашому горизонті з'явився Амос Хохштейн, який був радником віцепрезидента США Джо Байдена. Він дуже довго вивчав нашу ситуацію, залучав фахівців, а потім прийшов до нас з висновком: ми можемо взяти стару трубу, яка не підпадає під контракт і запустити цю трубу в бік України. Після цього у словаків не залишалося аргументів.

І саме американці тоді дотиснули словацького прем'єра Фіцо. Я точно знаю, що був дзвінок віцепрезидента Байдена пану Фіцо. Мені розповідали, що під час цього Байден говорив досить прямолінійно та не зовсім дипломатично. А словацький прем'єр на той час ще грав роль проєвропейського політика, тож він погодився і дав команду місцевому оператору відкрити нам реверс.

Перемога "Нафтогазу" в Стокгольмському арбітражі закріпила нову реальність на ринку газу. Що на вашу думку стало основним чинником, який дозволив перемогти?

— Запорукою цієї перемоги стало декілька факторів. Першим та найважливішим стала єдність між ключовими політичними лідерами України на той момент, які цього щиро хотіли. Другим — якісна робота самої команди "Нафтогазу".

Крім того, важливим фактором була диверсифікація, бо без цього жодної перемоги в Стокгольмі бути не могло. Нас би росіяни просто залишили без газу і ми б просто віддали арбітраж. "Нафтогаз" вже зливав арбітраж "РосУкрЕнерго" в минулому.

І останній момент — це партнерські стосунки, які дозволили нам, серед іншого, перетягнути на свій бік як думки політиків, так і суспільну думку на Заході, яка прямо не впливала на арбітраж, але впливала на диверсифікацію та інші речі, які ми змогли зробити.

Зараз транзит припинено, а "Північні потоки" зруйновано. Чи є ймовірність того, що після закінчення війни "Газпром" з часом може повернути свої позиції?

— Я впевнений, що питання повернення Росії на європейський ринок газу буде частиною перемовин про мирну угоду між колективними Заходом та Кремлем. Нашій команді перемовників буде важко утримати позицію щодо повної заборони постачання російського газу в Європу. Тому нам треба готуватись до компромісного варіанту, який не тільки дозволить нам зберегти партнерські стосунки з Заходом, але посилить їх.

Прагматично вигідний варіант для нас і для Заходу — це коли цей газ піде в ЄС, але через механізм єдиного покупця. Уявімо собі ідеальну конструкцію: на східному кордоні України газ від "Газпрому" забирає спільна європейська-українська компанія (можливо ще й американська компанія), транспортує газогонами України й сама розподіляє за якоюсь справедливою формулою європейським країнам. Таким чином Росія зможе отримувати гроші за цей газ. Можливо, частину цих грошей треба буде відправляти Україні на відновлення.

Але при цьому контроль за тим, щоб це не було підкупом окремих країн, буде здійснювати спільний консорціум, в якому будемо ми та наші партнери. Ми повинні жорстко блокувати повернення "Газпрому" в прямі контракти, але ми навряд чи будемо успішні, якщо ми будемо говорити, що блокуємо 100% повернення російського газу в Європу за будь-яких умов.