- Категорія
- Експерти
- Дата публікації
- Змінити мову
- Читать на русском
"На металобрухт": як і навіщо вбивають цілу галузь економіки
Стосунки між заготівельниками металобрухту та потужними металургійними комбінатами вже давно не прості. Час від часу в пресі з’являються статті про “сірий” ринок заготівлі, про “змову” заготівельників і митниці, про те, що не можна дозволяти експорт цієї “стратегічної сировини”, адже вітчизняна металургія зупиниться. Навіть під час війни металурги відчайдушно намагаються тиснути на владу і суспільство з метою перетворити заготівельників на таку собі “свійську дресовану тварину”. Що ж насправді відбувається на заготівельному ринку? Чи виживе ця галузь?
"Надлишок війни"
Війна внесла свої жахливі корективи: ММК ім. Ілліча та “Азовсталь” фактично опинилися в руках ворога. Саме на ці два металургійних гіганти за різними оцінками припадало понад 40-45% споживання всього металобрухту. А якщо додати зруйновану логістику і блокування морських портів, то загалом за рік повномасштабного вторгнення споживання металобрухту скоротилося більш як на 75-80%, а в окремі місяці ця цифра наближалася взагалі до 100%.
Крім того, з травня 2022 року по лютий 2023 року металургійні підприємства цілеспрямовано і в односторонньому порядку вдалися до штучного обмеження закупівлі металобрухту.
Звісно, в таких умовах заготівельники почали шукати нові ринки збуту і це було вкрай непростим завданням, адже доставляти вантаж морськими шляхами було неможливо, і залізниця стала єдиним способом експортувати сировину, насамперед, до Європи. Але такі плани явно були не “до шмиги” вітчизняним металургійним компаніям.
Розбита шибка в Європу
Ще у 2021 році металургійне лобі спромоглося “протягти” через Верховну Раду України нове експортне обмежувальне мито в розмірі 180 € / т, фактично закривши кордон для заготівельників. Такий недружній крок відразу спровокував величезний профіцит металобрухту на внутрішньому ринку, його фактично не було куди дівати, окрім того, щоб за безцінь продавати металургам.
Водночас економічна частина угоди про Асоціацію України та ЄС встановлює експортне мито на металобрухт до країн ЄС у розмірі 3 € / т. І щоб торгувати з Європою заготівельник повинен отримати Сертифікат EUR.1, тобто виконати низку важливих і досить жорстких умов. Серед них найголовнішими є: 1) підтвердження країни походження сировини, 2) акредитація експортера, як українського виробника,
3) експортер повинен мати відповідне переробне устаткування та фаховий персонал, 4) укладена експортна угода з обов’язковим зазначенням заборони реекспорту металобрухту з відповідним експертними висновками від Міністерства екології України. Іншими словами, Європа готова до експорту лише “білої” сировини.
Що стосується покупців металобрухту, то важливо зазначити, що європейським компаніям не потрібно “абищо”: 1) брухт має пройти додаткову переробку (сортування згідно з потребами покупця), 2) є запит на окремі види брухту такі, як стружка, чавун, метал з різноманітним покриттям.А тепер найголовніше: вітчизняним меткомбінатам не потрібне ані сортування, ані, скажімо так, “стружка”. І, повторюся, їм не потрібний “воєнних надлишок” сировини.
Спротив від страху
За даними Уряду, з початку широкомасштабного вторгнення український експорт скоротився більш як на 30%. Фактично головним джерелом отримання валюти залишається продаж збіжжя через “Зерновий коридор”. Натомість виникли досить сприятливі обставини для розвитку експортних ланцюжків металобрухту до країн ЄС. Однак українські металурги чинять спротив потенційному збільшенню експорту того, що самі не здатні “перетравити” та намаганням здобути “самостійність” заготівельної галузі. Варто додати, що наразі українські заготівельні компанії фізично можуть експортувати лише 25 тис. т на місяць, а це менше ⅓ від існуючого надлишку сировини. Тому часто повторюваний на шпальтах власних медіа аргумент, мовляв, “дії заготівельників зупинять металургійну галузь” виглядає недолуго.
На наш погляд, головна причина “експортного спротиву” з боку металургів - це прагнення понад усе не втратити надприбуток за рахунок майже “дармової” сировини. Фактично на ринку створена монопольна система, в якій лише вони можуть встановлювати ціни, диктувати свої умови, а якщо ти раптом з чимось не згоден, то мусиш піти геть з ринку.
Якщо українським заготівельникам відкрити Європу, то металургам вочевидь доведеться підлаштовувати свої бізнес-процеси під європейську цінову кон’юнктуру. Звісно, митний “налигач” у 180 €/т, періодичний “вереск” про зупинку металургійної галузі та інформаційні “патьоки” металургів спрямовані лише на одне - встановлення “дармових” цін. Ніхто навіть не розглядає можливість взаємовигідної співпраці на засадах партнерства. Скидається на те, що металургам легше вбити заготівельну галузь, ніж платити справедливу ціну за сировину.
На думку переважної більшості представників брухтозаготівельних компаній, наявна проблема цілком штучна і не витримує жодної критики. Хіба нам потрібно доводити свою “невинуватість” в тому, що намагаємося розвивати власний бізнес, а не забезпечувати надмірні прибутки металургійній галузі? Але допоки ця проблема не вирішена, наше прагнення стати повноправним членом ЄС залишається лише красивим, але, на жаль, “плакатним гаслом”.