Україна гідна вступу до НАТО: чому це вдасться зробити

Співпраця України і НАТО почалася ще на початку незалежності: у 1992 році країна вступила до Ради північноатлантичного співробітництва, за два роки приєдналася до програми НАТО "Партнерство заради миру". В 1997 році на саміті у Мадриді була підписана "Хартія про особливе партнерство", в рамках якого почала працювати Комісія Україна-НАТО, у штаб-квартирі організації в Брюсселі з'явилась українська місія, а у Києві — Центр інформації та документації НАТО.

Всі українські президенти окрім, мабуть, Януковича, так чи інакше прагнули поглибити євроатлантичну інтеграцію. Президент Кучма у 2004 році, напередодні саміту у Стамбулі затвердив нову редакцію "Воєнної доктрини", де було зазначено вступ до НАТО як кінцеву мету.

Реальний шанс здійснити євроатлантичний прорив Україна мала у 2005, коли після Помаранчевої революції та перемоги Віктора Ющенка нам аплодував весь світ. На жаль, через неузгодженість позицій політичних еліт, внутрішньополітичні чвари, а також – низький рівень підтримки населення – ці плани знову не здійснилися. 

Чимало надій покладали на саміт у Бухаресті у 2008 році, коли Рада Північно-Атлантичного альянсу повинна була дати зелене світло приєднанню України та Грузії, надавши їм План дій щодо членства (ПДЧ). На жаль, ми знову нічого не отримали – рішення було перенесене на грудень 2008 року, а потім через війну у Грузії та політичну кризу в Україні було перенесено на невизначений термін. 

Зміна зовнішньої політики, віддалення від ЄС та НАТО стало однією з причин чергової акції непокори українців – Революції Гідності. Обраний після неї президент Петро Порошенко також доклав чимало зусиль, щоб Україна наблизилася до Альянсу, попри те, що частина країни була окупована та анексована, а на Сході продовжувалися бойові дії. 

Після перемоги Володимира Зеленського питання НАТО на певний час відійшло на другий план. Значною мірою, через те, що можливість вступу України до Альянсу була як червона ганчірка для "бика" - Російської Федерації. І, щоб не дражнити Росію, це питання винесли за дужки. Саме тому керівництво України проігнорували саміт НАТО у Лондоні у 2019 році. Втім, курс на євроатлантичну інтеграцію був закріплений у Конституції України, що підтвердило незмінність нашої позиції. 

Але якщо до війни можна було тішитися ілюзіями, що приєднання до НАТО – це питання кількох десятиліть, то після нападу Росії всім стало зрозуміло, що зволікати далі не можна. Україна більше не може залишатися нейтральною та позаблоковою: нам потрібен серйозний захист, блок, участь в якому убезпечить від будь-яких зазіхань з боку нашого навіженого сусіда. Альтернативи НАТО в цьому плані немає. Це розуміє керівництво країни, основні політичні сили і, що не менш важливо, пересічні українці. Згідно із останніми опитуваннями, проведеними у серпні Національним демократичним інститутом в Україні та Київським міжнародним інститутом соціології, 79% громадян нашої країни підтримують вступ до Північно-Атлантичного альянсу.

Я, Григорій Козловський, візьму на себе сміливість стверджувати, що цього разу нам це вдасться. Весь світ дивується, наскільки хоробро та завзято ми даємо відсіч ворогу. Українці навіть жартують, що це НАТО має проситися до України, а не навпаки. 

А якщо серйозно, то для того, аби стати членом НАТО, нам доведеться серйозно попрацювати. І не тільки над приведенням наших стандартів до натівських, але й у переговорах зі скептиками, які – будемо щирими – не у захваті від розширення Альянсу за рахунок України. Нагадаю, рішення про розширення блоку приймається консенсусом всіх країн-членів. Відповідно, ми повинні переконати всіх до єдиного представників блоку. 

Тішить, що Україна має і безпрецедентну підтримку серед деяких країн-учасниць. Нещодавно президенти 9 держав Центральної і Східної Європи підтримують членство України в НАТО виступили зі спільною заявою, в якій йдеться про беззастережну підтримку євроатлантичних амбіцій України. Серед них – звісно, - і Польща, яка з перших днів російської агресії послідовно підтримує Україну як у військовому плані, так і у політичному, економічному та гуманітарному. 

Але, ясна річ, є і скептики, які налаштовані не так оптимістично, як дружня до України «дев’ятка». Вони абсолютно резонно зауважують, що вступ до блоку країни, на території якої ведеться війна, створює ризики для самого Альянсу. Проте однозначних противників приєднання до блоку України явно поменшало. І зараз українські дипломати повинні потроїти зусилля, щоб переконати наших партнерів, особливо, лідерів країн Західної Європи.

Чи означає це, що вже завтра Україну приймуть до НАТО? Звісно, ні. Але так само ні – що процес знову затягнеться на невизначений термін. Ми маємо нещодавній приклад приєднання за пришвидшеною процедурою Швеції і Фінляндії. Довелося, звісно, попрацювати з Туреччиною, але зрештою вдалося переконати і Реджепа Ердогана, щоб його країна не застосовувала право вето на розширення Блоку за рахунок цих двох країн. А доки тривають технічні формальності вступу Швеції та Фінляндії до НАТО, їм надали безпрецедентні гарантії безпеки.

Подібні гарантії повинна отримати і Україна – незалежно від того, коли буде прийнято рішення про її вступ до НАТО. Крім того, ми розраховуємо на значне збільшення постачань новітнього озброєння – це в інтересах не лише нашої держави, яка восьмий місяць мужньо протистоїть ворогу, - але й всієї Європи. 

Україна показала готовність виконати усі умови для приєднання до безпекового блоку. Питання, чи зможемо ми знайти аргументи для скептиків всередині Альянсу, які все ще сумніваються в тому, що Україна повинна стати членом НАТО? Думаю, аргумент тут один: сьогодні саме в Україні вирішується майбутнє євроатлантичного простору, оскільки безпека Європи неможлива без перемоги України.