Ми були впливові з першого номера

Двадцять років тому ми зранку не відкривали Телеграм чи Фейсбук, бо не було ні Телеграму, ні Фейсбуку. Був лише його величність дедлайн. І була газета. Справжня. Жива. На папері. З версткою, шрифтами, заголовками, текстами, які читали в офісах, машинах, кафе, аеропортах чи готелях. Цитували по радіо і ТБ.

Газета "Дело" з’явилася у 2005 році – після Помаранчевої революції. Тоді здавалося, що ми от-от створимо Європу у себе дома... Це був рідкісний момент в українській історії, коли слово "реформи" ще не викликало зневіри, а українські (Ігор Ляшенко) й іноземні інвестори – зокрема німецькі (концерн Handelsblatt) – щиро вірили в журналістику. Не тому, що це був модний ESG-тренд, а тому, що вони вірили в бізнес та ринок.

Ми, журналісти, теж вірили. У те, що економіка – це не набір абстрактних показників, а нервова система держави. Що бізнес – це не тільки про гроші, а ще й про людей, правила гри, прозорість, соціальну відповідальність і справедливість. Вірили, що щоденна газета, яка пише не про котиків і скандали, а про податки, рейдерські атаки, паливні схеми, ІPO й інвестиційний клімат  може бути цікавою.

І вона була цікавою. 

Ми починали працювати в час, коли політика й економіка ходили на побачення, а іноді — одружувалися. У першому ж номері ми вже спровокували міжнародний скандал. Енергетична оглядачка Лілія Клочко викрила газову бізнес-оборудку родини російського посла Черномирдіна з українською владою. У той момент ми зрозуміли, що вже впливові.

Ми писали, коли Тимошенко розривала газові контракти з Москвою, і коли ті ж контракти підписувалися за закритими дверима в Кремлі. Ми роз’яснювали, що таке "реприватизація" — на прикладі "Криворіжсталі", яку в жовтні 2005-го вдруге перепродали на відкритому конкурсі за $4,8 мільярда. Це була сенсація – символ нового курсу. Аби на власні очі бачити, як цей новий інвестор "Криворіжсталі" веде свій бізнес в іншому куточку світу, десантувалися у Південній Африці. 

Потім був 2007-й: парламент саморозпускається, інвестори насторожені, але ринок ще живий. Ще за рік, у 2008-му, все це летіло в тартарари. Світова фінансова криза не оминула Україну — банки заморожують депозити, облікова ставка НБУ скаче, гривня обвалюється майже вдвічі, ВВП падає на 15%. Ми писали, що відбувається. І головне: чому. А найголовніше: що далі.

Ми писали про бум нерухомості та перші будівельні піраміди (журналістка Анна Денисенко, нині потужний піарник у Нью-Йорку), про іпотеку "на все життя" (Олександр Рубан – топменеджер в IT-rкомпанії), про недооцінений потенціал українського банкінгу (Борис Давиденко – головред "Форбс. Україна"), пробиралися на закриті вечірки після інавгурації Януковича (Ольга Василевська – тепер народний депутат).

Ми вели хроніку падіння "Надра Банку", пояснювали, що таке рекапіталізація, рахували, скільки обійдеться країні новий транш МВФ і як бюджет-2010 тримався на чесному слові й золотовалютних резервах. Паралельно слідкували, як ІТ-сектор розправляє плечі в офісах на Подолі, Ferrexpo виходить на IPO у Лондоні, як "Миронівський хлібопродукт" стає міжнародною компанією, а "Київхліб" переходить у приватні руки. Ми першими (журналістка Анна Ковальчук – нині культова колумністка) назвали справжнє ім’я нового власника ЦУМу (він вперто заперечував, тепер вже ні).

Ми бачили, як одні заробляють мільйони, а інші втрачають бізнес через одне нічне рішення суду. Як ПДВ-пільги ставали інструментом політики, а європейські кредити – приводом для нових кулуарних торгів (Володимир Вербяний, оглядач Bloomberg).

Це був час, коли країна щодня балансувала між ринком і ручним управлінням. І "Дело" було одним із небагатьох медіа, яке не просто фіксувало це, а розбиралося – що там під капотом.

Ми не боялися ставити питання, не намагалися догодити чи не дратувати. Щодня в газеті було велике (на дві центральні шпальти) інтерв’ю про бізнес і життя тих, його рухає.

У редакції "Дела" не було "просто журналістів". Була команда: перші шість років на чолі з Галиною Панченко. Була атмосфера трохи схожа на маленький мурашник, братство. Хтось бігав за коментарем до НКЦПФР, хтось перекладав німецький звіт про ринки Східної Європи, хтось сварився з дизайнером через невдалу інфографіку (мій профіль). А хтось з кавою на планірці філософськи казав: "Це ще не обвал — це корекція". 

Ми пам’ятаємо, як гривня летіла вниз восени 2008-го, а ми сиділи в редакції допізна, рахуючи, як ця девальвація вплине на середній чек у супермаркеті. Ми пам’ятаємо, як у 2007-му з’являвся новий клас підприємців, а потім він зникав через надмірну довіру до кредитів. Ми фіксували реальність.

І в тому, що ми це все прожили й записали, є частинка історії. Не великої пафосної історії з підручника — а справжньої. З живими людьми. З журналістською відповідальністю, яка змушувала перевіряти кожен факт — і ще раз, і ще раз.

Писати в "Дело" тоді означало не просто мати журналістське посвідчення, а розумітися на податковій системі, структурі власності й тональностях коментарів пресслужби НБУ. 

Це було не просто місце роботи — це була школа. Вища школа. 

І, як це буває зі справжніми університетами, випускники "Дела" розлетілися світом: тепер вони головні редактори("ТСН", "Українська правда, "Форбс", "Ділова столиця"…), міжнародні журналісти, піарники, медіаменеджери, стратеги, видатні колумністи і народні депутати. Багато з нас продовжують писати про економіку, а хтось вже нарешті сам її створює.

За ці двадцять років країна пережила революції, кризи, зміни валют, президентів… Країна переживає війну. А газета, яка вчила нас мислити категоріями фактів, балансів і перспектив, жива. Бо "Дело" — це не просто назва. Це принцип. Робити свою справу чесно, глибоко й щодня. Навіть коли інвестор нервує, ринок падає, а верстка летить у прірву. Навіть коли газету закривають – справа її залишається, тепер в онлайні.

З Днем народження, “Дело”.

Далі буде!