Закрита вечірка, олігархи й перший айфон: репортерські історії Ольги Василевської-Смаглюк

Кого з олігархів ти найбільше згадувала у своїх матеріалах, коли працювала журналісткою в Delo.ua?

— Я писала абсолютно про всіх. Найбільше мені подобалася політична тематика. На жаль, у ті часи олігархи були присутні в політиці значно більше, ніж зараз. Пригадую, мені навіть дорікали, що нібито в мене "комуністичні наративи" й я засуджую великий бізнес. Я відповідала: у нас є інвестори, але й олігархи теж існують.

Ти згадуєш публікацію, якою особливо пишаєшся. Що це була за історія?

— Це, мабуть, моя найулюбленіша стаття. Тоді я вперше прорвалася туди, куди журналістів не запрошували — на закриту вечірку інавгурації Януковича в Українському домі. Я довго думала, як туди потрапити. Один із міністрів уряду Тимошенко, який складав повноваження, віддав мені своє запрошення. Я сховала диктофон на дно сумки.

Коли охоронці побачили запрошення не на моє ім’я, я сказала: "Мене делегували від міністерства". І мене пропустили. У мене тоді був перший айфон — я зробила фото. На вечірці були всі: олігархи, президенти, серед них Лукашенко, народні депутати правлячої фракції, Людмила Янукович. Пригадую, перед тим вона сказала свою знамениту фразу: "Батя, я стараюсь".

Мій репортаж був про те, хто як поводився на цій вечірці, хто які прогнози робив щодо майбутнього країни. Заголовок теж мій — "Янукович дал бал". Це була сильна публікація, я її часто згадую. Адже хто б міг подумати, що цей бал призведе до кривавої бані на Майдані й до революції гідності.

Як гадаєш, сьогодні журналіст міг би так само легко потрапити на захід із президентом?

— На мою думку, це вже неможливо. В журналістиці відбулися незворотні процеси. Я помітила це ще в 2019 році, коли Зеленський став президентом і зібрав лідерів фракцій у своїй адміністрації. Це була рада восьмого скликання. Тоді вперше в історії депутат Олег Ляшко зробив пряму трансляцію цієї зустрічі. Я зрозуміла: журналісти стають депутатами, депутати — журналістами, і все змінюється дуже швидко.

Мені хотілося б, щоб сучасні журналісти були такими, як у період розквіту Delo.ua — коли можна було проявити себе, потрапити куди завгодно й власним розумом, руками, хитрістю добути матеріал, який хтось хотів приховати. А не базуватися лише на "зливах" із правоохоронних органів. На жаль, зараз цього значно менше.

Що для тебе було найціннішим у роботі в Delo.ua?

— Я згадую цей час із великою теплотою. Довго хотіла там працювати, подавала резюме, але мені казали: "Це закрита тусовка для обраних журналістів". І ось у 2007 році Галина Панченко подзвонила й запросила мене. Це було щастя і виклик. Хотілося виправдати довіру і редактора, і батька, який теж був журналістом.

Колектив був чудовий. Я й досі пам’ятаю фрази колег, підтримку після смерті батька. Це був період справжньої журналістики — такої, яку вчили колись, і яку хотілося б відродити.

Наскільки корисним був для тебе той  досвід?  

— Завдяки Delo.ua я не тільки писала тексти, а й брала участь у політичних ток-шоу. Там ти можеш задати лише одне запитання до лідера держави чи прем’єр-міністра, і воно повинно збити з ніг. Це навчало формулювати чітко, щоб отримати чітку відповідь.

Delo.ua навчило мене журналістській мудрості, умінню мріяти як журналіст, добувати сенсації й пам’ятати їх на все життя.

Як ти бачиш ділову журналістику через 20 років?

— Думаю, вона повинна надихати людей створювати бізнес — великий і малий. Ми вже бачимо приклади української незламної бізнес-спільноти: "Нова пошта", "Київстар", "Аврора". Це масштабні проєкти. І багато в чому вони виросли на журналістиці Delo.ua, яка писала про інвестиційний потенціал України.

Ті підприємці, які сформувалися на журналістиці Delo.ua, зможуть розвивати ділову журналістику в майбутньому. Таку, яка допоможе нинішнім школярам мріяти й досягати успіху в Україні. Я мрію про відродження друкованої газети.

Це боляче, бо я сама починала з друкованої преси — з газети "День". Вона теж відмовилася від паперового варіанта. Я бачу, як закриваються кіоски, куди з дитинства ходила по журнали й газети. Мій батько казав: "Вчись писати, як Рахманін, як інші сильні журналісти". А тепер, на жаль, учитися майже ні в кого. Хотілося б, щоб мої діти мали приклади справжньої журналістики й могли відродити культуру якісної преси, коли день починається не зі сміттєвого телеграм-каналу, а зі змістовної інформації, що допомагає жити й працювати.