Антикрихкість воєнного часу: як великому бізнесу вижити та стати сильнішим

Відкрийте нові горизонти для вашого бізнесу: стратегії зростання від ПриватБанку, Atmosfera, ALVIVA GROUP, Bunny Academy та понад 90 лідерів галузі.

12 грудня на GET Business Festival дізнайтесь, як оптимізувати комунікації, впроваджувати ІТ-рішення та залучати інвестиції для зростання бізнесу.

Забронювати участь

Насім Талеб у своїй відомій книзі “Антикрихкість” писав, що “вітер гасить свічку і розпалює багаття”. Теж саме “відбувається з випадковістю, невизначеністю і хаосом: було б добре користатися ними, а не ховатися від них”. 

Ми у Нікополі добре чуємо і бачимо “вітер війни”. Майже щодня фіксуються “прильоти” по місту та району з протилежного берегу Каховського водосховища, де стоять російські війська. Але працюємо і не опускаємо рук. Навіть більше – вкладаємо кошти у розвиток компанії в Україні. 

Багато хто питає, як нам це вдається. Спробую розповісти і поділитися власними висновками за рік повномасштабної війни. 

Кожен виклик – це можливість стати сильнішим

Минулий рік для нашої команди можна поділити на декілька етапів. До 24 лютого, коли ми працювали у звичайному режимі. З 24 лютого до середини березня – шок війни, евакуація працівників та членів їх родин, зупинка виробництва і усвідомлення, що потрібно зібратися і робити все можливе на своєму місці. 

Далі був період з середини березня до 12 липня – адаптація і повернення до робочого ритму. Чому 12 липня? Бо саме цього дня розпочалися щоденні обстріли Нікопольщини і перед командою “Сентравіс” постав новий виклик – як убезпечити своїх працівників і продовжити працювати. Нам це вдалося, однак вже у жовтні настав час вчитися працювати в умовах дефіциту електроенергії.

Кожен етап – ескалація і новий рівень складності. Але ще й можливість стати сильнішими. 

Декілька прикладів. 

Зупинилися українські порти – ми розробили нові логістичні маршрути, почали працювати з європейськими портами і зараз наші клієнти інколи отримують безшовні труби швидше, ніж до війни. 

Хтось поїхав за кордон, важко знайти нових працівників – тепер ми активніше навчаємо суміжних професій, щоб кожен з нашої команди міг (могла) виконувати декілька різних операцій. 

Зросли ризики у Нікополі – згуртувалися та почали шукати нові рішення для безпеки працівників, знайшли додаткову локацію для виробництва в іншому регіоні. 

І тепер в Ужгороді розпочинаємо виробляти інструментальні труби для автомобілів. Проєкт, який спочатку наша команда розглядала як хеджування ризиків, стає ще одним майданчиком для вдосконалення наших компетенцій, які потім будемо розповсюджувати на всю компанію. Ми бачимо, як можна побудувати нове технологічне виробництво майже з нуля, головне – з надійною та досвідченою командою. 

Що буде далі, ми не знаємо, але готуємося працювати в умовах невизначеності і налаштовуємося, що буде не легше, ніж у 2022-му.  

Люди – головний актив 

Ця фраза стала трохи банальною, але війна нагадала справжнє значення цієї істини. Люди набагато важливіші за знаряддя праці, станки та виробничі лінії. 

Головний здобуток минулого року – збереження нашої команди. Майже всі з нами. Всі працюють як одне ціле. Але це було б неможливо, якби ми не розділяли схожі цінності і не приділяли цьому питанню багато часу до війни, коли шукали “своїх людей” і вкладали кошти у навчання.  

Цінності як клей, який об’єднує і допомагає триматися разом. Однак вони не з’являються просто так, з повітря. Нам вдалося об’єднатися навколо ідеї покращення життя людей завдяки високим технологіям. Тому коли стоїть вибір – працювати чи поїхати кудись у безпечніше місце, ми залишаємося на своїх місцях. 

Війна стала тестом, вона показала, хто чого вартий і допомогла ще більше зосередитися на головному – на людях та команді. 

Без нової промислової політики Україні буде важко

Я об’їхав багато локацій на заході країни, коли шукав новий майданчик під виробництво. Скажу чесно, був шокований рівнем нашої деіндустріалізації. Багато закинутих заводів та фабрик… 

У нас є все – ресурси, люди, тоді чому там, де має бути виробництво, росте трава? Хіба у когось є сумніви, що технологічний експорт допоможе швидше відновитися після війни?

Не кажу, що виробникам та експортерам потрібна якась допомога. Але хоча б не заважайте, як це донедавна було з відшкодуванням ПДВ. 

Війна продемонструвала, що без грошей і власного технологічного виробництва захистити себе дуже важко. Потрібні змінювати правила, створювати нові виробничі кластери, підіймати наш військово-промисловий комплекс і всю промисловість, не на словах, а на практиці подолати корупцію. Ставати антикрихкими! 

Ми просто не маємо права залишити все як було до війни.