Ми робили “Дело”, “Дело” робило нас

У редакції панував особливий хаос, той творчий безлад, який зовні виглядав як суцільний стрес, а зсередини був дивною сумішшю свободи, драйву і молодечої зухвалості. Ми були трохи божевільні, трохи безстрашні і дуже часто занадто самовпевнені. 

Вже не пам’ятаю, чому так виходило, але навіть попри те, що я писала про нерухомість, мене регулярно відправляли у прес-тури, які не мали жодного стосунку ні до квадратних метрів, ні до ринку, найчастіше до металургів. Я досі не знаю, чи то Єгор Гаврилов був надто зайнятий, чи то Коля Підвезяний вирішував, що блондинка, яка нічого не тямить у металургії, може витягти більше ексклюзивів просто тому, що кліпатиме очима й чемно ставитиме підготовлені запитання. Але "бігала" я в цю тему часто.

Одного разу мене відправили в прес-тур із директорами підприємств СКМ. Це була фантастична пригода: ми каталися на лижах, переходили гірські річки, стрибали з сорокаметрової сосни у прірву, словом, будували неформальні стосунки. І вже на підльоті додому я згадала, що в мене ж завдання: поставити запитання тодішньому керівникові "Азовсталі" Дмитру Лівшицю. У літаку було нереально гучно, тож ми пішли в багажне відділення й сиділи там майже одне у одного на колінах, щоб диктофон зміг щось записати. Інтерв’ю вийшло чудове. У заголовок винесли, що директор заводу має власний літак, тепер я розумію, чому саме мене відправляли на такі поїздки: інколи чоловікам просто хочеться похвалитися. Наскільки мені відомо, після цього в нього були певні проблеми і сувора заборона на інтерв’ю.

Схожа історія трапилася й з Євгеном Червоненком, у межах мого проєкту "День з…". Він наговорив багато всього, зокрема й фразу про те, що його "обікрали любі друзі". (Наша Україна). Коли текст вийшов, тодішній губернатор Запорізької області переконав нашу головну редакторку Галю Панченко зробити уточнення, що такої фрази не було, щоб уникнути проблем із партією.

Пам’ятаю й інтерв’ю з Олександром Роднянським. До нього я шкутильгала пів Москви, і прийшла буквально в туфлях, наповнених кров’ю так і розтопила лід ще до початку розмови. А найцікавіше сталося пізніше: уже в Америці, коли мені терміново потрібна була комунікаційна "магія", а пресслужба мовчала, я написала йому напряму. І номінант на "Оскар", зайнятий інтерв’ю з топовими американськими медіа, відповів миттєво і допоміг, бо пам’ятав нашу спільну історію. Ну і перша робота в Америці була в журналістиці, 10 років після того, як я перестала писати, вміння це робити стало моєю першою сходинкою тут. 

А нерухомість, хоч і "солодка" тема, мала свій темний бік. Розслідування про приватизацію державних підприємств, захоплення земель і будівництво там, де не можна, часто закінчувалися погрозами, дивними судовими переслідуваннями та ситуаціями, в які я згадую так, ніби дивлюся фільм про іншу людину.

І все ж між цими безумствами мені неймовірно пощастило на наставників. Окреме "дякую" Олегу Арестархову, який у мій перший день просто сунув у руки диктофон, номер керівника "21-го сторічча" і команду "дзвони", а наступного дня моя замітка вже була на першій шпальті. Колі Підвезяному за те, що робив із моїх текстів щось значно розумніше, ніж я сама. І Галі Панченко за ту високу планку редакторського лідерства, до якої я досі прикладаю "лінійку совісті".

Зараз усе це викликає посмішку. Тоді — адреналін. Але саме ця дивна суміш завдань і пригод навчила мене не боятися тем, які, на перший погляд, не твої. Не боятися людей. Не боятися братися за нове.

Я знаю: у кожного з моїх колег були свої шаленства. Ми реготали, сварилися, ночували над дедлайнами, писали під псевдонімами всюди, де тільки можна. Ми жили редакційним ритмом, який досі вважаю божевільним. Але саме це й було найчеснішою журналістикою про людей, про економіку й про готовність занурюватися у все це по вуха.

І якщо ця колонка викличе посмішку хоча б у когось із тих, хто був поруч у ті роки, значить, ми все ще трохи в "Делі".