Найкращий стартовий майданчик, про який тільки можна було мріяти

Тоді мені довелося довго пояснювати, що я не той звичний для них піарник, який на іншому боці комунікаційно-інформативних барикад намагається завадити їм отримати правдиву інформацію та ще й намагається втюхати якусь спотворену свою. Тоді це для багатьох редакторів виглядало, як пустити лисицю до курника.

Зараз складно повірити, що з того моменту пройшло вже 20 років. Складно, бо наче тільки недавно ми дискутували про те, як назвати газету, яким має бути її лого та який варіант верстки краще. А тепер ми святкуємо таку поважну річницю.

Але усвідомлення цього приходить саме тоді, коли ти постійно стикаєшся з колишніми журналістами та редакторами газети “Дело”, тепер вже у якості редакторів провідних ЗМІ, директорів департаментів комунікацій великих корпорацій, керівників аналітичних центрів та навіть народних депутатів.

Саме у цей момент особисто я бачу величезну когорту прекрасних людей, гарних спеціалістів, редакторів і просто друзів, яким дало дорогу у світ безпосередньо горнило ньюзруму щоденної газети “Дело”. І у моїй пам'яті всі вони залишилися молодими, цікавими, життєрадісними, енергійними та допитливими.

Ніколи не забуду тих планерок у невеличкому скляному кабінеті Галини Панченко, де завжди дуже жваво та палко обговорювалися події та теми, які варті місця у наступному номері газети. Ця атмосфера незабутня та неповторна. А головне – вона була настільки живою та справжньою, що навряд чи ще щось може з нею зрівнятися.

Пам'ятаю свої перші спроби вмовити піти на телевізійні ток-шоу Галину Панченко, Миколу Підвезяного, Федіра Орищука та Ольгу Василевську (тоді ще не Смаглюк). Як же всі вони не хотіли йти туди у п'ятницю ввечері – і як же я їх розумів. Але просування впізнаваності газети було моїм прямим обов'язком, тож я був часто невблаганним!

Але найбільші спогади все ж таки пов'язані з атмосферою у ньюзрумі. Ця енергетика була просто магічною. Це був справжній вулей, куди старанні бджоли-журналісти зносили інсайти та гарячі новини з усього світу. Це було фантастично, бо всі були настільки поєднані однією ідеєю та спільною справою, що це складно з чимось порівняти.

У будь-якому кутку гулкого редакційного опен-спейсу сучасного офісу на Володимирській можна було почути дискусії та обговорення тих чи інших тем. Десь можна було взяти участь у обговорені ринкових пліток, а в кабінеті у головреда долучитися до брейн-шторму по заголовку передової статті для першої шпальти.

Все це створювало атмосферу неймовірного драйву, перманентного креативу та творчої причетності до чогось важливого. І це, з одного боку, дуже надихало, але водночас і виснажувало. Бо ритм був шаленим і напруженим, а енергетика просто неймовірною.

Саме тому і відпочивати у редакції вміли по справжньому. Ніколи не забуду зустрічі, які ми відділом комунікацій влаштовували для журналістів і редакторів газети з представниками пресслужб міністерств, відомств та українських компаній. Як довго я переконував Галину Панченко та інших редакторів зустрітися з тими, з ким вони завжди почувалися майже ворогами, знаходячись за їхніми словами по різні сторони барикад.

Але коли все ж таки мені вдалося їх переконати та зустріч таки відбулася, це було просто феєричне видовище. Пам'ятаю як ми продовжували й продовжували оренду клубу, бо ніхто не хотів розходитися. Треба зазначити, що все це відбувалося під запальні танці у культовому на той час клубі 112. 

Це був унікальний формат, який поєднав у собі відпочинок, тим-білдінг та корисну взаємодію між двома протилежними таборами – журналістами та комунікаційниками. Пам'ятаю як після першої такої зустрічі редакція не знала куди дівати всі отримані за вечір новини та інсайти. Як з'ясувалося згодом, саме на цих зустрічах зароджувалися нові важливі знайомства, контакти, дружні стосунки та навіть сім'ї.

Саме редакція “Дела” виділялася серед інших редакцій видавництва “Економіка” своєю дружністю, злагодженістю та командним духом. Бо журналісти та редактори тут були ніби одна велика родина, яка кожного дня робить щось важливе та величне. І саме так воно і була насправді.

І саме завдяки завзяттю та вмотивованості редакції ми у комунікаційному відділі завжди мали багато приводів для просування ще молодої тоді газети “Дело”. Нагадаю, що вона вийшла на ринок, на якому вже існували два потужних конкуренти. 

Але журналісти “Дела” завжди знаходили такі новини та інсайти, що видання майже с першого дня почали цитувати всі провідні медіа, включаючи телебачення і навіть інформ-агенції.

Це був дуже потужний старт. Так само як і сама газета стала потужним стартом для багатьох журналістів та редакторів. І я впевнений, що кожен з них з радістю та вдячністю згадують ті часи. І так с