"Не позбавляйте мене гідності". Як зрозуміти військових та чому не треба їх жаліти

В програмі семінару, на якому виступили провідні фахівці з України, США, Німеччини та Ізраїлю, відбулося панельне обговорення за темою "Ключі до розуміння військовослужбовців". 

На панелі виступили лікарі, ветерани та волонтери. Ділимося найважливішими тезами з промов спікерів. 

До 1 березня 2022 року я працювала звичайним клінічним психологом в нашій лікарні. В той день я за дзвінком від головного лікаря прийшла в реанімацію до 20-річних хлопців з ампутаціями ніг, щоб сказати їм, що їм треба жити. І незважаючи на свої досвід та підготовку, я зрозуміла, що нічого не знаю про людей. 

Я зібрала всі свої емпатію, досвід і знання в кулак, і працюю як з військовими, так і з їх сім’ями. І той досвід, який я отримала від своїх пацієнтів, він дав мені набагато більше, ніж академічні знання, набуті в університеті. 

Зважаючи на мій досвід за ці півтора роки, я хочу звернути увагу на два виклики.

Перше, це зворотній зв’язок від суспільства. Бо станом на зараз поранені військові відчувають, що дають нам таку ексклюзивну послугу ціною свого життя. І військові вимагають від суспільства зворотнього зв’язку. 

Друге, це сім’я. На жаль, ми маємо проблему розлучень. Дівчата, які повиїжджали в перші дні війни, починають кидати наших хлопців. Кидати поранених хлопців. А сім’я для військового, це один з двох стовпів, які його тримають. Ці два стовпи — це сім’я і держава. 

І ці два виклики, це те, з чим ми будемо все більше зіштовхуватись в лікарнях. Ми не змусимо військового одужати, якщо він не матиме вторинної вигоди, тобто відповіді на питання "для чого це мені?".

Ви не готові дізнатися про все те, що відбувається з нашими військовими у полоні. Деякі речі, які відбувалися з людьми, що повернулися з полону, мають залишитися в полоні. Виключно для того, щоб зберегти ті частки здорового глузду, які привозять з собою з полону. Той, хто пройшов смерть, біль і полон, міняється назавжди, і це ніколи не відгортати назад. Ми вже не такі, як ті, хто цього не бачив, і ніколи цього не змінити. Не гірші і не кращі, але просто інакші. 

Але проблема починається не тоді, коли ми повертаємось з полону або з війни з видимими або невидимими травмами. Проблема починається в момент, коли ми ухвалюємо рішення покласти своє життя, склавши присягу українському народу і піти на фронт, відмовившись від практично усього, що було до цього рішення. 

Так склалось історично, що коли мене повернули з полону, я був в "костюмі Адама", в розібраному вигляді, з окремо функціонуючими частинами тіла. Спочатку я потрапив в запорізьку лікарню, тому що мене недалеко звідти міняли, і там лікарі одразу мені сказали: «Є варіант, що ти не будеш ходити». Це не найприємніше, що я міг почути в 25 років, але це чесно. 

І ця чесність та відсутність "сюсюкання", відсутність жалю — це було важливо для мене. 

І друга важлива річ, це водночас і героїзація в стилі "ви наші герої, ви наші героїні", і знецінення по типу «ой бідні наші хлопчики, голі й босі». Це не треба робити, бо це зачіпає гідність воїна. 

Не треба наздоганяти і насильно робити добро. Якщо я лежу з роздробленим тазом і тягнуся за пляшкою з водою — не потрібно мені допомагати і позбавляти мене гідності. Якщо я тягнуся — значить, я так хочу. Я не потребую вашої допомоги. Для мене важливо зрозуміти, що я щось можу, будучи навіть в такому стані.

Коли друзі приносили мені ароматизовані свічки в лікарню, то медсестри дуже по-чорному жартували репліками "шо, це вже поминальні?". І це мене насправді набагато більше підтримувало, ніж завідувач відділення в одній з лікарень, який замість лікування казав «відпочивай, ти вже зробив все, що можна».

Я проходив лікування в Німеччині. І перед своєю історією хочу зазначити, що всі цілі, які були поставлені цим лікуванням, досягнуті, і результатом я задоволений. Але сьогодні ми говоримо саме про психологічну підтримку. 

Коли тебе евакуюють, привозять на стабпункт, стабілізують — ти не звертаєш увагу на ту саму психологічну підтримку, бо все відбувається швидко, як на конвейері. Вже коли твій стан стабілізовано, то приймаються рішення про подальші кроки. 

Вже через місяць після поранення я поїхав на лікування закордон. І я точно пам’ятаю слова одного лікаря перед відправкою — "Вова, не очікуй там якогось дива". І чесно, медицина там — дофінансована. Обладнання — найкраще. Спеціалісти також добре підготовлені та знають свою роботу. Але на моральному рівні стає дуже складно. 

По-перше, це мовний бар’єр. Мова жестів, Google-перекладач, це все виручає, але поки ти однією вцілілою рукою щось поясниш, то вже втомишся. 

По-друге, моральної підтримки в оточенні майже немає. Тебе супроводжує працівник місцевого соцзахисту, який відноситься до тебе, як до звичної роботи. 

Працівники відносяться до тебе, як до чужого. І те, в якому статусі ти там перебуваєш, насправді дуже важливо для військових. В Україні ти воїн, військовий, захисник. А там — один з усіх пацієнтів. 

І хоч Німеччині я дуже вдячний, але там я саме лікувався, а реабілітація була лише в Україні. Саме тут вирівнявся мій морально-психологічний стан, саме тут, в вінницькому Recovery я підтягнув свої фізичні показники. В Україні я ожив. 

Модель роботи реабілітаційної команди, побудованої в прифронтовому Харкові, який таким і лишається станом на зараз, трохи відрізняється від класичної. 

Для того, щоб здійснити будь-який рух, потрібно задіяти три системи. Опорно-рухову, нервову та емоційно-вольову. Якщо ми говоримо про термін відновлення функцій, то нам достатньо перших двох. Але якщо ми говоримо про відновлення участі, про відновлення пацієнтів — то без корекції емоційно-вольової системи це неможливо. 

Тому всі наші військовослужбовці проходять рутинну перевірку психологами, тому що виявлення психоемоційних порушень є залогом успішного формування бекграунду для роботи з військовим. 

Я в своїй роботі умовно поділив ключі до розуміння військовослужбовців на три категорії.