Як я будувала регіональну сітку для газети "Дело"

Два роки в газеті "Дело" промайнули як тиждень. Окрім того, що там було непросто, часом важко і завжди хотілось, щоб було більше людей, найбільше мені запам’яталось, як я з нуля побудувала сітку власкорів. Так, в ті часи це чомусь називалось "сіткою".

До цієї справи я взялася з власної ініціативи як редактор відділу політики і економіки. А спонукали мене два моменти: заздрість і необхідність. Заздрила я всією душею газеті "Комерсант Україна", у якої регіональні кореспонденти вже були. А необхідність була пов’язана з нестачею кореспондентів у відділі та, відповідно, матеріалів. Поділившись ідеєю з Галиною Панченко я отримала благословення головного редактора і взялася до справи.

Скажу одразу, що власкорами я займалась у вільний від роботи час, неквапливо і мені за те не доплачували. Інтернет у 2005 році вже ще в процесі становлення і мати сайт могла собі дозволити далеко не кожна газета чи журнал, там паче в регіонах. Перші пошуки, звісно, були по знайомим, бо за плечима я мала досвід "Інтерфакс-Україна" і не тільки. Так доля нас звела з Тарасом Москалюком. Я його називала про себе "донецький кореспондент Всія України". Тарас був бог, який за п’ять хвилин просто телефоном міг надиктувати будь-який подієвий матеріал. У 2014 році він виїхав з Донецька і за кілька років помер у Києві.

Другий варіант пошуку власних кореспондентів – робота в полях. До прикладу, я їхала у відпустку чи на вихідні в один з обласних центрів, йшла до кіоску "Преса" і скуповувала всі регіональні видання. Читала, обирала, як на мене, найсильнішу і найцікавішу газету, тут же в кіоску купувала паперову карту міста (так-так гугл-карт ще не було) і йшла за адресою, вказаною на останній чи другій сторінці видання.

Пам’ятаю, саме так я прийшла до газети "Молодий Буковинець". Сказати, що редакція була шокована, то взагалі нічого! Мене водночас не знали куди мене посадити та дивувались яке дурне до них приїхало! Але ця система працювала. І я з кожної поїздки поверталась з повними кишенями візитівок і при необхідності мала можливість швидко замовити матеріал на місці.

Так за рік у мене були власні кореспонденти день у 12-13 обласних центрах України. Від Львова і Тернополя, до Харкова і Сімферополя. І якщо у нас у відділі не вистачало матеріалів, то я завжди могла дістати з рукава регіональний текст.

Зоряний час мого захоплення регіональною сіткою стався наприкінці 2005 року, коли розстріляли машину колишнього голови Львівської обласної адміністрації Степана Сенчука. І він загинув на місці. Наш львівській власкор Василь Хомин спрацював настільки вчасно і якісно, що ним захоплювалась вся редакція.

А в якийсь момент у відділі відбулася чергова пертурбація і ще один кореспондент нам потрібен був "ще на вчора". І ми запропонували Василеві, він погодився, але сказав, що йому потрібен адаптаційний період на пошуки житла і т.д. А ви ж пам’ятаєте, що кореспондент був потрібен "вже"! І я пішла ва-банк — запропонувавши йому пожити у власній квартирі у вільній кімнаті. Василь приїхав з джентельменським набором: миска, кружка, ложка.

Користувався лише своїм посудом, ретельно мив і складав в куточку столу. За що я потім це місце про себе називала "галицько-волинським князівством". Жив у мене Василь недовго, бо після того, як я на вихідних запропонувала йому вивчити нові урядові постанови (а ви що думали я йому могла запропонувати), він швиденько з’їхав до хлопців-журналістів, які гуртом винаймали квартиру.