Як вільний ринок створив український інтернет: Олександр Ольшанський — про перших провайдерів, інновації та втрачений Facebook

Зародження українського інтернету

Як ви пам’ятаєте початок українського інтернету? Яким він був у 1990-х — з погляду бізнесу, технологій і культури?

— На теренах сучасної України перші інтернет-з’єднання з’явилися ще приблизно у 1987 році. Тоді інтернет ще не існував у звичному для нас вигляді. У ті часи це називали "Телеконференції Relcom" — системи електронних конференцій.

Фактично це було щось схоже на  поштові розсилки, так звані "ньюси". Справжній інтернет, із сайтами й гіперпосиланнями, був розроблений  лише у 1993 році. Його концепцію створив співробітник CERN Тім Бернерс-Лі.

А коли в Україні з’явився інтернет у сучасному вигляді?

— Десь у 1994–1995 роках. Тоді, зокрема, в Києві в нас працювало декілька провайдерів найбільш відомі з яких - Lucky.net, Adamant, Global Ukraine та ін. Історично перші зовнішні інтернет-з’єднання були ще при СРСР і йшли через Москву — по лінії Академії наук. Потім з’явилися з’єднання на Заході України, уже у  напрямку Європи.

Значного бізнесу як такого тоді не існувало. Він почав формуватися лише наприкінці 1990-х, приблизно у 1999 році, коли з’явилися великі провайдери, що  почали наймати людей і пропонувати послуги широкому колу клієнтів на комерційній основі.

Домашній інтернет був телефонним — користувачі підключалися через модем, набираючи спеціальний номер. У провайдера стояло обладнання, до якого під’єднувались десятки і сотні ліній. Це і був тодішній "домашній інтернет".

Коли почався перехід до швидшого, кабельного інтернету?

— Приблизно у 2003–2004 роках. Перші "виділені лінії з’явилися ще на початку 90-х, але це була дуже дорога технологія, яка використовувалась лише підприємствами і деякими вищими учбовими закладами. Кінцеві споживачі познайомилися з кабельною технологією пізніше. Це була нова якість. Тоді фактично ціна кабельного з’єднання впала у сотні разів.

Розвиток технологій і поява масового ринку зробили інтернет доступним. У середині 1990-х у Києві було лише декількасот виділених ліній. Наприкінці 90-х за допомогою телефонного зв’язку інтернетом одночасно могли користуватися тільки 2-3 тисячі абонентів. А в 2005-2006 роках в одному Києві домашні кабельні мережі вже охоплювали десятки тисяч користувачів. Багато провайдерів, які тоді починали будувати мережі, працюють і зараз, поступово змінюючи технології на більш сучасні. 

В інших містах нашої країни події відбувалися подібним чином. Одними з перших кабельні мережі почали будувати: у Одесі -Тенет та Пако-лінкс (був пізніше поглинутий Воля-Кабель), у Дніпрі — Trifie, у Львові — Уарнет. Також в Києві працювали IPnet та Воля-Кабель, яка використовувала телевізійну мережу.

Секрет швидкого розвитку - в приватній ініціативі та в самій архітектурі Мережі. Інтернет побудований так, що кожна його частина здатна працювати незалежно. Таким чином будь яка компанія може під’єднатися до будь-якої магістральної лінії  — і далі розвивати свою локальну мережу без узгоджень і дозволів. Інтернет стійкий саме тому, що децентралізований, бо першочергово проєктувався у військових цілях.

Вільний ринок зробив український інтернет одним із найкращих у світі

Чому український інтернет почав так швидко розвиватися?

— У мене дружина стоматолог, і от українська стоматологія входить у трійку світових лідерів. Як це сталося? Причина ось у чому: держава не фінансувала стоматологію і фактично не фінансує. Завдяки цьому  дана медична галузь в Україні розвивалася приватно і  уникла більшості проблем, які були в інших медичних галузях. Таким чином секрет успіху — це приватна ініціатива, конкуренція і відсутність надмірного державного регулювання.

Якщо подивитися на історію незалежної України, то всі галузі, де скалася подібна ситуація розвинулись дуже швидко і на рівні, навіть кращому за європейський. З інтернетом вийшло те саме — усе завдяки вільному ринку.

Від Радянського Союзу нам не дісталося нічого — розвиток технологій почався вже після його розпаду. Не було інфраструктури, тому нічого було приватизувати та "розпилювати".  Тобто хочу ще раз  наголосити, що приватна ініціатива та економічна свобода — запорука успіху у будь-якій галузі. Зараз ми бачимо те саме у сфері виробництва дронів.

Коли бізнес в певній галузі вже зростає, то роль держави змінюється. Великий бізнес, на відміну від малого, зацікавлений у регуляціях. Йому вигідно лобіювати обмеження, які не дають дрібним гравцям з’являтися на ринку. А розвиток, навпаки, завжди йде знизу. Тому головна роль держави на вже розвинутих ринках — це підтримка конкуренції і недопущення монополізації.

В одному з ваших інтерв’ю ви казали, що інтернет у 1990-х міг "ходити через США", навіть якщо сайт був у сусідньому будинку. Як це працювало?

— Коли ви підключаєтесь до сайту, навіть якщо він фізично розміщений поруч, інформаційні пакети можуть подорожувати різними маршрутами — і вибирають найкращий із доступних.

Але якщо між двома провайдерами немає прямого з’єднання, дані можуть проходити навіть через інші країни.

Саме тому поява точок обміну трафіком (IXP) стала важливим етапом. Точки або мережі обміну трафіком — це місця, де багато провайдерів обмінюються даними безпосередньо, що скорочує маршрути, прискорює роботу мережі й зменшує витрати.

Перша така точка/мережа — UA-IX (Ukrainian Internet Exchange) — з’явилася у 2001 році. Її створили київські провайдери, а згодом передали в управління Інтернет Асоціації України.

Пізніше, приблизно у 2010-х роках, з’явилися ще дві великі мережі обміну — DTEL та GigaNET. Таким чином, сьогодні в Україні працюють три основні IXP, які формують основу  української інтернет-інфраструктури.

А як формувалася доменна система .UA?

— Доменна система має свого винахідника — Джонатана Постела. Саме він у 1980-х фактично вручну розподіляв домени за географічним принципом. Він міг просто сказати: "Ось це — зона UA, а це — SU (Soviet Union)".

Домени не були створені національними чи політичними, всі латинські двобуквенні домени створювалися як географічні. Національні домени з’явилися значно пізніше, з урахуванням відповідних алфавітів. Таким чином був заснований український національний домен — кирилічний .УКР.

Перші кроки щодо створення доменної системи .UA були зроблені ще у 1991 році — задовго до появи сайтів.

Річ у тому, що домени використовуються не лише для вебсторінок, а й для електронної пошти, іменування серверів та інших мережевих сервісів. Це значно більш фундаментальна структура, ніж сайти або, наприклад, соціальні мережі.

Спочатку домени в Україні розподілялися між користувачами інтернет-провайдерами, і відповідно залежали від цих компаній. Що обумовлювало потенційні конфлікти інтересів. Але на початку 2000-х у світі сформувалася модель із незалежними реєстраторами доменних імен. Це було пов’язано із вибухоподібним розширенням інтернету, відповідно, зростанням кількості доменів у тисячі разів  і необхідністю надійнішого гарантування прав власності для користувачів.

Фактично реєстратор — це нотаріус в інтернеті. Він підтверджує ваше право володіння доменом і вносить інформацію до центрального реєстру.

Тобто  є центральний реєстр, який веде базу прав власності, але нічого не продає, щоб не створювати монополію. Реєстрацію доменів здійснюють саме реєстратори, що  конкурують між собою. В Україні сьогодні близько 180 реєстраторів, які займаються доменами. Це невелика частина ринку, але дуже важлива, адже домен — це єдина справжня форма цифрової власності в інтернеті.

Якщо у вас є сайт на власному домені — він ваш. А якщо ви маєте, наприклад, сторінку в Instagram чи Facebook — вона належить не вам, а платформі. Платформи можуть змінювати правила чи видаляти та блокувати сторінки — бо ви не власник, а лише користувач їхнього простору.

Як змінювалася вартість входу в інтернет-бізнес за 30 років

Скільки коштувало запустити інтернет-бізнес у 1990-х і наскільки змінилися ці цифри зараз?

— Насправді й сьогодні можна почати цей бізнес — просто потрібно мати запас у 20 років, щоб вирости до масштабів нинішніх великих гравців. Тоді стартувати можна було з десятками тисяч доларів — умовно $10–30 тисяч. І сьогодні є тисячі невеликих провайдерів, які працюють саме в такому форматі.

Але не всі можуть бути великими. Наприклад, якщо це маленьке селище — 20 великих будинків і ще кілька сотень приватних — там немає економічного сенсу для великого оператора.

Тому там виникають локальні, малі провайдери. Так, іноді їх можуть викупити більші гравці, але зазвичай цього не роблять — інша економіка, інші витрати, менша щільність клієнтів.

Зараз дрібні провайдери становлять десь 20–30% ринку за кількістю абонентів. Зазвичай вони працюють у найменш вигідних регіонах — у селах, передмістях, у віддалених районах.

Домашній інтернет, яким ми звикли користуватися, довго не доходив до сільської місцевості. У приміських зонах це ще було рентабельно, а далі — вже ні: прокладати кабелі на кілька кілометрів заради 50 хат — дуже дорого.

А скільки зараз потрібно інвестицій для великого провайдера?

— Сьогодні великі компанії — це вже зовсім інший рівень. Йдеться про мільйони, а то й десятки мільйонів доларів. Таких гравців небагато, але це великі, стабільні структури з великими командами й розгалуженою інфраструктурою. Більшість із них виросли з малих компаній, яким нині вже по 20–30 років.

В кінці 90-х ви очолили холдинг, в який входили великі провайдери. Це вже був бізнес із серйозними інвестиціями?

— Ми створили холдинг, який об’єднав кілька компаній із власною історією розвитку.

У його складі були не лише провайдери, а й перші українські сервіси, наприклад, один з перших інтернет-магазинів — "Азбука" чи один з перших порталів — UAportal. Кожна з цих компаній була незалежна і мала окрему капіталізацію та історію розвитку, тому скільки саме грошей інвестувалось, сказати важко.

Колись ви згадували, що зустрічалися з людиною, що стояла біля витоків інтернету, яка вам сказала, що ви можете стати мільярдером, якщо залишитеся на довго в цьому бізнесі?

— Так, це було у 2002 році в Орегонському університеті. Один з учасників створення перших мереж сказав мені тоді: "Якщо твій бізнес протримається 10 років — то я розмовляю з майбутнім мільярдером". Наш холдинг не протримався не те що 10, а навіть 3 роки. Після чого я почав займатися хостингом і реєстрацією доменів. Але це вже зовсім інша історія.

Вже тоді було зрозуміло, що сам доступ до інтернету — найменший шмат грошового пирога.

Після провайдерів з’явилися сайти, потім онлайн-торгівля, потім соцмережі. І сьогодні, якщо розкласти увесь інтернет-ринок у грошах, сам доступ до Мережі займає, мабуть, близько 1%.

Україна — унікальна країна за співвідношенням ціна/швидкість. Якщо говорити про домашній інтернет, то ми, думаю, у топі світу за цим показником: дешево і швидко. Швидкість, до якої ми звикли ще 15 років тому, в Європі з’явилася лише зараз — і то не всюди.

Чому в Україні не з’явився власний Facebook

Як за 20 років змінився український користувач інтернету — його поведінка, запити, очікування?

— До кінця 1990-х українських онлайн-ресурсів було дуже мало, і більшість трафіку йшла на закордонні сайти. Але після 1999-го, а особливо після створення UA-IX у 2001 році, почав активно розвиватися внутрішній український інтернет-продукт. З того часу користувачі дедалі більше споживали локальний контент.

Наступним великим етапом стала ера user-generated-content і, відповідно, соціальні мережі. В Україні, на жаль, так і не з’явилася власна соцмережа. Хоча свого часу у нас був проєкт Infostore — українська соціальна мережа, яка з’явилася навіть трохи раніше за Facebook. 

Але, як це часто траплялося, її фактично знищили державні органи, звинувативши у "розповсюдженні порнографії". На той час це було типово — через такі звинувачення "загинуло" багато інтернет-сервісів.

Виходить, що в Росії, де з’явився "ВКонтакте", таких проблем не виникло?

— Так, на жаль, Росія тоді краще розуміла, до чого все йде. Вони створювали власні соцмережі, месенджери, платіжні системи та пошукові машини. Наші чиновники не мали розуміння потенціалу інтернет-бізнесу та намагалася його зарегулювати.

За кожним рішенням стоять якісь люди. І, без сумніву, за цією недалекоглядністю — теж. Але який сенс зараз це згадувати? Потрібно просто зрозуміти, що розвиток бізнесу та технологій, і розвиток держави — це одне і те ж.

А коли був пік тиску на технологічний бізнес?

— Він був найсильнішим за часів президентства Леоніда Кучми, але не був пов’язаний з ним особисто. Скоріше, це було загальне відношення держави до бізнесу. І чим бізнес був новіше і незрозуміліше — тим гірші були для нього умови. В період 2006–2007 років тиск держави на бізнес загалом послабився, але потім ситуація знову погіршилася.

Якщо подивитися на останні п’ять років, то парламент ухвалив рекордну кількість обмежувальних для бізнесу законів — особливо у податковій та фінансовій сферах. Це впливає і на розвиток технологій теж.

Багато нинішніх проблем — від безпеки комунікацій до збереження даних — пов’язані з тим, що ми не маємо власних месенджерів, соцмереж, пошукових систем. І через 20 років, я впевнений, хтось теж скаже: "Ми не маємо своєї блокчейн-інфраструктури, систем розподіленого керування фінансами чи свого штучного інтелекту, тому що у 2020-х парламент ухвалював хибні рішення". Зараз, через 30 років, уже пізно створювати свій Google або Фейсбук, але ще не пізно створити українські криптобіржі та український AI.

Проте в нас з’явилися відомі бренди в галузі електронної комерції, зокрема Rozetka, Prom, OLX. Чому вони все ж змогли вирости?

— Електронній комерції в Україні просто пощастило — вона з’явилася у роки, коли вже не було такого сильного тиску — 2004-2008 рр. В той момент ринок e-commerce залишався практично нерегульованим.

Я навіть брав участь у розробці першого українського закону про електронну комерцію. І законопроєкт починався з абсурдної ідеї — зробити "державний реєстр e-commerce транзакцій", де кожен інтернет-магазин мав би реєструвати кожну покупку, щоб нібито "захистити споживачів". На щастя, цю ініціативу вдалося відбити. Бо якби її ухвалили, розвинутої української електронної комерції в звичному для нас вигляді сьогодні б не існувало.

А як війна вплинула на галузь IT?

— В Україні досі слабко розвинені продуктові IT-компанії — більшість експортують працю людей, а не готові продукти. Зараз багато компаній подалось у військову сферу. І це велика можливість для українського ІТ.

Тобто війна стимулює розвиток технологій?

— Війна завжди рухає прогрес. Питання лише в тому, хто зуміє цим скористатися. Зараз війна вже зовсім інша — її ведуть технології. Ще у 2015–2016 роках деякі фахівці казали, що наступна війна буде "війною дронів". І вони мали рацію.

Я впевнений, що максимум через два роки ми побачимо масове застосування штучного інтелекту у військовій сфері — з усіх сторін. Це стосуватиметься всього: від систем наведення до управління боєм до штабних процесів.

З якими проблемами інтернет зіштовхується сьогодні?

— Ми живемо в епоху, коли відкритого інтернету більше немає. Але я не думаю, що це якийсь глобальний змовницький план. Проблема — у людях. Люди перестали цінувати свободу.

Права людини, свободи — вони ж не впали з неба. За них колись заплатили дуже високу ціну, кров’ю. А сьогодні люди сприймають свободу як щось, що "просто є". Але так не буде завжди.

Тобто ви вважаєте, що державний контроль над інтернетом посилюватиметься?

— Без сумнівів. Будь-яка держава забере у вас рівно стільки свобод, скільки ви дозволите. Немає "хороших" держав. Є лише баланс між державою та громадянами. І він залежить від того, наскільки люди цінують свободу.

Мені здається, що за останні 30 років ця цінність сильно деградувала. Подивіться на Європу, навіть на Америку — там те саме. Те, що роблять їхні уряди, — наслідок деградації цінностей. Якщо люди не борються за свободу — її не буде. Як із домом: якщо ти не захищаєш свій дім, його у тебе заберуть. Так само і з Європою: якщо вона не захищає свої цінності, у неї їх заберуть — військовим шляхом або політичним, через обрання псевдо лідерів, які під виглядом захисту безпеки будуть посилювати контроль і звужувати права і свободи людей.

А це, як ми знаємо з досвіду Радянського Союзу, в подальшому призведе до технологічної, а потім і до економічної деградації. Тому, якщо дивитися глобально,  здатність технологій покращуватии життя людей залежить від балансу між державою як інституцією та суспільством як спільнотою людей з їх приватними інтересами.