Якою має бути роль бізнесу під час війни: три тези від Олександри Матвійчук

Коли триматися більше немає за що, то людина спирається на те, що всередині. Те, що дає чесну відповідь на непросте питання: Для чого це все? Чи є сенс так далі жити?

Усі абстрактні місії, які не стали життєвими установками, швидко зникають під розрядами струму, що проходить через геніталії. Красиві гасла, що не стали власною системою цінностей, починають звучати фальшиво як поламане фортепіано. Спиратися можна тільки на те, що в тобі вкорінилося.

І люди говорили, що їм допомагали вижити конкретні речі. Думки про дім, який вони захищали. Про людей, за яких відповідальні. Про своїх дітей, яких мріяли побачити. Це мова любові. І навіть якщо ці слова звучали сухо, тільки на цій жорсткій любові ми всі зараз і стягуємо.

Моя перша теза: любити можна недосконале, і навіть недосконале треба захищати і берегти.

Ми звикли дивитися на інші країни та відмічати, що вони кращі. Аж от приходить повномасштабна війна, і виявляється, що така недосконала Україна витримує удар російської військової машини. Я багато працюю на міжнародному рівні і бачу, як  лідери країн ЄС починають розуміти, що Україна не просто бенефіціар їхньої підтримки, а провайдер європейської безпеки. Не здивуюся, коли раптом виявиться, що в 21 столітті безпечніше бути українцем. Ми краще підготовлені до цього крихкого світу, в якому система миру та безпеки склалася як картковий будинок.

Водночас ми маємо досить неефективну систему врядування, що обумовлено нашою історією. Україна три століття була в тіні російської імперії без права самостійно ухвалювати рішення. Ми відновили незалежність тільки після розпаду Радянського Союзу. У цьому році українській державі буде 35. Це небагато. На практиці це означає, що люди в Україні ніколи не мали розкоші спиратися на ефективні державні інституції. Тому у нас сформувалися відповідні життєві стратегії. Наша стійкість — у горизонтальній взаємодії, низовій самоорганізації, адаптації до нових обставин, агентності звичайних людей та їхній вірі, що усі наші зусилля мають сенс.

Під час війни особливо видно, що активні громадяни — це свого роду бек-ап держави, який допомагає їй встояти у часи криз та трансформацій. Зрештою, громадянин — це не просто людина із паспортом, громадянин — це людина із відповідальністю.

Так, неефективна система врядування є проблемою. Її рішення визначить чи будуть наші діти тут залишатися, а успадковані ними капітали примножуватися. І питання просте: ми віримо в те, що якість державного управління суттєво підвищиться у наступні 1-2 роки? Якщо ні, то ми маємо включитися.

Моя друга теза: бізнес має розуміти позабізнесові порядки денні і бути партнером у вирішенні суспільних проблем.

Для цього бізнесу треба навчитися бачити не тільки цифри у звіті про фінансовий стан, інфраструктуру чи ланцюги постачання, але вміти працювати із ненамацальними об’єктами — такими як культура суспільства, дефіцит довіри, травма безпеки тощо. Усвідомити, що природа порушення прав звичайної людини, яка не може в цій країні добитися правди, така ж сама, як і природа порушення прав власності у бізнесі. Голос бізнесу дуже важливий у хорі громадянського суспільства, церкви, армії, академічної спільноти та інших секторів, включно з державним, щоб ми мали високу якість життя, захищені капітали та не втрачали активи через те, що росіяни зруйнували чи захопили українські території.

Говорять, що війна об’єднує. Це правда, але тільки частково. Війна у той самий час роз’єднує та фрагментує. І мова не тільки про людей, що взяли в руки зброю, що лишилися в тилу, що виїхали за межі країни. Серед цих категорій є тисячі атомізованих мікрогруп. Вони різняться своїм унікальним пережитим під час війни досвідом. Досвідом, який іншим незрозумілий. І ці видимі лінії розломів загрожують розірвати суспільний організм. Тому спроможність бізнесу будувати партнерства із правозахисниками, ветеранами, освітянами, екологами тощо має бути високою.

Я знаю багато прикладів українських бізнесів, які вже почали це робити. Українські бізнеси підтримують університети. Будують цифрові системи для армії. Відновлюють інфраструктуру в регіонах. Повертають життя у зруйновані громади. За цими історіями завжди стоять конкретні люди. Часто, досить вперті.

Такі як Олександр Гордієнко, який 30 років свого життя присвятив фермерству, після деокупації Херсонщини самотужки розмінував сотні гектарів поля, вперто сіяв та збирав урожай під атаками російських дронів. Росіяни прицільно полювали на нього. Вони вбили його в полі під час роботи. Він для них був уособленням тієї небезпечної культури, яку вони ніяк не могли зрозуміти.

Моя третя теза: ми звикли дивитися на світ через призму держав та big powers, але звичайні люди мають набагато більше сили, ніж самі собі думають.

Я записувала свідчення українського вченого, філософа Ігоря Козловського. Він провів 700 днів у російському полоні. До цього я опитала сотні людей, які вижили, і мене мало чим можна було здивувати. Але Ігор згадав ніби неважливу для доказової бази деталь. І вона мене вразила.

Він описував свої будні в камері-одиночці. Це було маленьке підвальне приміщення, де не було вікон, повітря, світла. Йому було важко дихати. По брудній підлозі протікала каналізація. Із отвору цієї каналізації вилазили щури. І відомий вчений розказував мені, як він читав цим щурам лекції по філософії, щоб бодай чути звук людського голосу.

Ігор Козловський був жертвою, у тому юридичному розумінні, що його викрали, утримували в нелюдських умовах та катували так, що він заново вчився ходити. Але він сказав мені, що весь цей досвід не став для нього підставою, щоб ставитися до себе та проживати себе як жертву. Бо основою нашого існування є гідність, а не жертва. Ми не заручники обставин, ми учасники цього історичного процесу. Гідність дає силу йти вперед навіть у непереборних обставинах.

І я тут, щоб сказати, що всупереч всьому історія нашої боротьби — це життєствердна історія. Бо саме в такі драматичні часи народжується надія.

Існує велика різниця між надією та мрійництвом. Мрійництво — це не підкріплене власними діями переконання, що зрештою все і так буде добре. В етимології слова «надія» є важливий корінь "дія". Тому це не про "все буде добре", а про вибір усвідомленої когнітивної стратегії.

Надія не заперечує складну реальність. Надія — про сміливість діяти в ній.