"Держзакупівлі іноземних товарів за наявності українських є економічним злочином в часи війни" - нардеп Дмитро Кисилевський

Політекономія України і перспективи на 2024 рік 

Що закладено в бюджеті-2024 для українського виробника, споживача і для галузей-мультиплікаторів економіки: будівництва, дорожньої і залізничної галузі, виготовлення вагонів тощо?

- За даними Мінекономіки, на наступний рік очікується зростання ВВП на 5% - для ефективної перебудови економіки потрібні вищі темпи зростання. Хоча, в часи війни непогано мати і такий ріст. Ми закладаємо в бюджет 1,7 трлн грн внутрішніх ресурсів, решту треба буде залучити ззовні в вигляді грантів або позик, тобто нам не вистачає близько 1,57 трлн грн (близько $41 млрд).

Принаймні частина цих грошей – кредити, які треба віддавати. Ці кошти ми можемо "проїсти" на соціальні видатки, або принаймні частково спрямувати на галузі з мультиплікаторами, які дозволять більше заробити в майбутньому. 

• В бюджеті на 2024 рік передбачене продовження програми "5-7-9%", на неї виділено 18 млрд грн. Цього року понад 90% всіх кредитів в країні були видані по цій програмі. Позики, можливо, не дуже "довгі", але точно дешевші за нинішню ринкову ставку;
• Розвиток індустріальних парків (1 млрд грн), підтримка проектів зі значними інвестиціями (3 млрд грн); 
  
• Програма грантів на переробну промисловість, компенсація частини вартості сільгосптехніки. Дуже важливо, щоб ця програма була відроджена, на неї в 2024 році запланований 1 млрд грн;
• Гуманітарне розмінування - 2 млрд грн. Шкільні автобуси – 1 млрд грн, аналогічно цьогорічним видаткам;
• Іпотечна програма "єОселя". Коштів в ній поки менше, ніж потрібно для компенсації руйнувань і військових шоків, але добре, що ці програми з'являються в бюджеті воюючої країни. Іпотека забезпечить реанімацію сфери будівництва і виробництва будматеріалів.

Крім програм стимулювання економіки, ми маємо прагнути того, щоб економічне зростання забезпечувало і ті витрати, які ми здійснюємо. Наприклад, бюджет оборони на наступний рік – 1,69 трлн грн, тобто всі внутрішні ресурси ми направляємо на оборону. Більшу їх частину становлять зарплати, але там є і витрати на товари, і правильним було б спрямувати ці витрати на товари українського виробництва. На мою думку, такий пріоритет має бути по всім видаткам на нацбезпеку і оборону, а також для великих державних компаній. Все, що виробляється в Україні, має закуповуватись в Україні. 

Колись навіть для харківського метрополітену купували китайські вагони з мікроскопічною різницею в порівнянні з українськими, і це було фактично прямими втратами бюджету, крадіжкою. Зараз в умовах війни така поведінка є злочином проти громадян.

Уявімо жителів Харкова, Запоріжжя чи Нікополя, які під обстрілами виготовляють певну цивільну продукцію. Якщо заводи там втратять замовлення, в цих містах стане дуже складно жити. Як пояснити їх робітникам, що чиновник держкомпанії вирішив залишити їх без роботи?

Ви заговорили про обмеження експорту сировини. В 2000-х роках завдяки цьому "піднялось" виробництво соняшникової олії, в 2010-х - виробництво пиломатеріалів. Які галузі могли б зараз "вистрілити" при грамотній державній політиці?

- Я впевнений, що такою галуззю буде ОПК. На цю продукцію буде попит, зараз державні і приватні компанії інвестують в ОПК і військовий R&D. Очевидно, що після нашої перемоги зброя і спорядження, протестоване в умовах реального конфлікту, буде користуватись попитом, а Україна стане Арсеналом вільного світу - впливовим міжнародним виробником і експортером зброї і військових технологій.

Це "Стугни", "Нептуни", морські безпілотники і інші зразки озброєння, які вже зараз довели свою ефективність на полі бою. Я думаю, в нас достатньо технологій щоб забезпечити конкурентоздатність нашого ОПК в світі.

Цікавий момент по насінню соняшника. Правильна державна політика створила маслоекстракційну галузь, але ми все ще не розфасовуємо олію як готовий продукт в кінцеву тару, за нас це роблять в Туреччині. Саме життя зараз штовхає аграріїв в переробку зерна - воно дешеве, експортувати його складно, і тому є сенс створювати переробні потужності. Сподіваюсь, нинішні несприятливі обставини для агроекспорту призведуть до появи в Україні галузі переробки зерна.

Деякі отримувачі грантів від Мінекономіки на розвиток бізнесу скаржаться, що умови договору зобов'язують їх наймати надмірну кількість робітників. Наприклад, це актуально для тепличного бізнесу. Яка має бути в Україні концепція – виробництво з максимальною питомою ефективністю і автоматизацією всіх процесів, чи підемо "соціальним" шляхом, забезпечивши роботою якомога більше людей?

- Створювати робочі місця потрібно через зміну структури економіки в напрямку експортно-орієнтованої переробної промисловості. Цей шлях пройшли післявоєнні Японія, Південна Корея і Німеччина, забезпечивши собі відновлення і економічний ріст. Нам не треба вигадувати велосипед - маємо створювати в себе переробну промисловість. Це не лише про переробку зернових в борошно, корми для тварин чи біоетанол, а вся група С, тобто і машинобудування, і ракети, і ОПК.

Частка переробної промисловості у ВВП в 2022 році у нас була катастрофічно малою, 8% при бенчмарку в 20% по OECD. Наші сусіди мають частку переробної промисловості в районі 20%, і ми теж маємо рухатись до цього показнику. Під кінець існування СРСР і на початку 90-х частка переробної промисловості у нас досягала 40%. Тому є куди рухатись – треба вийти хоча б на бенчмарк OECD.

За наявної в країні сировини і попиту на імпортні товари ми можемо спокійно поповнити нашу економіку приблизно 600 різними заводами з переробки сировини, розумного імпортозаміщення, виробництва товарів для експорту і власного споживання. Їхня орієнтовна вартість – до $90 млрд, і це будівництво забезпечить нам рух до цільових 20% переробки. Саме зміна структури економіки вирішить питання зайнятості і суттєво вплине на добробут населення, тому що низька частка переробної промисловості завжди корелюється з бідністю.

Я не є фанатом грантів на теплиці, і вважаю, що краще спрямовувати дефіцитний державний ресурс на переробну промисловість, який зараз займає найбільшу частку в структурі видатків на ці гранти. Багато підприємств скористалися грантами до 8 млн грн на розвиток переробки. Я бачив нові верстати лазерної різки, фарбувальні камери, харчове обладнання, які вони купили, причому подекуди це було українське обладнання - тобто грант використовувався максимально ефективно всередині країни. В такому вигляді ця програма має бути продовжена і вона приноситиме користь.

Нажаль, крім падіння економіки маємо невтішну демографічну ситуацію. В Німеччині і Японії після війни було достатньо трудових ресурсів. Як нам стимулювати промисловість в умовах нестачі працівників?

- Якщо нам вдасться створити в Україні співставні з сусідніми країнами умови життя, то люди повернуться. Для цього, на мою думку, є три основні фактори: безпека, житло і робота.

• Щодо безпеки очевидно - це ЗСУ, які дадуть відсіч ворогу;
• Стосовно житла і роботи - якщо нашу країну відбудовуватимуть іноземні працівники з іноземних компаній з використанням вироблених за кордоном будівельних матеріалів, то країну вони нам відновлять. Можливо, будуть нові красиві будинки, але країна буде порожня - в ній не буде роботи, і ніхто не повернеться сюди жити без робочих місць;
• Якщо ми забезпечимо українські компанії і виробників будматеріалів підрядами на відбудову, з'явиться попит на працівників, збільшиться їхня зарплата, у людини буде більше мотивації відбудовувати своє місто чи селище; 
• Після війни в Боснії і Герцеговині іноземні компанії вклались в її відбудову з використанням імпортованих будівельних матеріалів. Це на десятиліття заморозило економіку країни, а її населення продовжує виїжджати в більш успішні країни. Ми не маємо це повторити, і повинні максимально локалізувати ресурси на відбудову.

Також ми маємо впровадити різноманітне і доступне страхування інвестицій від воєнних ризиків, без цього ніхто не розвиватиме тут виробництво. Вже зараз зусиллями Міністерства економіки доступне страхування через MIGA і DFC. Вже навіть є перший застрахований об’єкт – індустріальний парк на Львівщині. Але ці компанії страхують лише нерезидентів. Зробити це страхування доступним для українських компаній покликаний мій законопроект 9015. Нажаль, він поки блокується опозицією через "поправочний спам".

Далі ми маємо забезпечити підприємцям доступ  до "довгих" і дешевих грошей, що держава зараз частково робить через програму "5-7-9%". Але на стратегічно це треба вирішувати створенням банку розвитку або фінансовою установою, яка забезпечуватиме проектне фінансування.

В числі інших інструментів – спрощення підключення до мереж і спрощення зміни цільового призначення землі для промисловості (законопроект 9627). Розширення локалізації і державні програми стимулювання попиту – на зразок компенсацій по с/г техніці чи шкільним автобусам. Розвиток індустріальних парків. Компенсація капітальних інвестицій через податки. І, на мою думку, нам не обійтись без обмеження експорту сировини з одночасним стимулюванням побудови переробних потужностей. І експортним фінансуванням для товарів з високою доданою вартістю.

Ви згадали про довоєнну програму часткової компенсації виробникам сільгосптехніки. Чи готові заводи виробляти сільгосптехніку, вони релоковані і здатні забезпечити Україну?

- Виробники працюють, потужності і персонал збережено. Звісно, в 2022-2023 рр обсяги виробництва менші в порівнянні з 2021-м, коли ця програма функціонувала. Виробники готові, і я впевнений, що запит аграріїв і їх  спроможність виробляти техніку перевищить передбачений в бюджеті 1 млрд грн. Дуже важливо, що на 2024 рік в бюджеті є хоча б цей мільярд, і, сподіваюся, програма запрацює з самого початку наступного року.

В бюджеті-2024 закладено також біля 3 млрд грн на стимулювання попиту на українські товари, і там чітко не визначено, про які товари йдеться. Можливо, це буде аналогом "ковідних" субсидій. На мою думку, було б добре спрямувати ці кошти на машинобудування, галузі комунальної техніки, спецтехніки, виробництво ліфтів чи міського транспорту. Очевидно, машинобудування є одним з найбільших мультиплікаторів для економіки, тому я відстоюватиму стимулювання попиту на продукцію цих галузей, які забезпечать на додачу і зайнятість населення.

Локалізація і економічний протекціонізм

Наші західні сусіди мають розвинену промисловість - Польща, Чехія або Румунія виробляють автомобілі і велику номенклатуру промислових товарів. Як вважаєте, Україні доцільніше "заходити" в галузі, не зайняті нашими сусідами, чи маємо їх наздоганяти, еволюціонуючи від простого машинобудування до виробництва умовно космічних кораблів?

- ЄС щорічно імпортує з третіх країн товарів переробної промисловості на €4,7 трлн, або 22 наших щорічних ВВП. Тому нам вистачить "ніш" на європейському ринку ще на декілька десятиліть. 

Євросоюз зараз замислюється над поняттям стратегічної автономії, він прагне зменшити свою залежність від довгих ланцюгів поставок і продукції з недемократичних країн. Тут в України є хороший потенціал, ми можемо замістити для ЄС товари, які раніше туди постачали Росія і Білорусь. Найшвидше зростання переробної промисловості я бачу в чотирьох цивільних і одному воєнному факторі: 

1. Переробка сировини. Ми експортуємо 52% сировини в необробленому вигляді. Цей потенціал лежить в нас під ногами. Нам її не треба імпортувати, як Японії, наприклад; 
2. Використання існуючого галузевого попиту. Ми вже маємо великих споживачів продукції, з того ж агросектору. Він на виході видає сировину, але споживає значну кількість імпортних товарів - насіння, ЗЗР, агротехніка, паливо. Відповідно, правильна державна політика має направляти цей попит в виробництво українських товарів. Як приклад, завдяки програмі часткової компенсації вартості сільгосптехніки виробництво в галузі зросло вдвічі за 2017-2021 рр;
3. Публічні закупівлі. Україна тут серед світових антилідерів, в нас середній рівень проникнення імпорту в публічні закупівлі складає 38%, тоді як в світі - 7%. Це дуже неефективно, тому маємо зберегти позитивні напрацювання системи "Прозорро", одночасно відкалібрувавши політику публічних закупівель таким чином, щоб пріоритет мали внутрішні виробники. Нагадаю, до 40% вартості купленого українського товару повертається державі в вигляді податків, і тому вигідніше купити український товар, умовно на 20% дорожчий за китайський. Це вигідно навіть без врахування додаткових робочих місць і супутніх економічних параметрів;
4. Заміщення імпорту Росії і Білорусі як на українському ринку, так і для країн партнерів;
5. П’ятим, військовим напрямом, є розвиток ОПК. Тут ми маємо хороший потенціал розробки сучасних високотехнологічних товарів, які після Перемоги зможемо експортувати.

З закону про локалізацію були виключені товари виробництва США та ЄС. Чи змінило це концепцію всієї ініціативи, і чи вважаєте можливим повернення до цього питання через якийсь час?

- При його прийнятті ми були змушені піти на певні компроміси не тільки для ЄС і США, а для країн-підписантів угоди СОТ про публічні закупівлі. Україна вступила в цю угоду на надзвичайно невигідних для себе умовах. Це дуже погано і є прикладом ситуації, коли умовний український чиновник здає національний інтерес в гонитві за гарною фотографією з єврокомісаром.

Інші країни, які імплементували цю угоду, подавали величезний список додаткових умов з переліком товарів-виключень і вказанням перехідних періодів на багато років. Фактично, Україна в односторонньому порядку відкрила свій ринок публічних закупівель - загалом так не робиться.

Локалізація в законодавчому розумінні зараз – це вимога мати місцеву складову при публічних закупівлях ряду товарів машинобудування - залізничної і комунальної техніки, міського транспорту, енергетичного обладнання. Ми убезпечили український ринок від прямого імпорту таких товарів з Китаю, Туреччини і країн СНД. Зараз ми бачимо прогрес на прикладі комунальні техніки - колишні її імпортери почали локалізувати свою техніку українськими комплектуючими на вимогу цього закону. Забезпечені замовленнями і виробники міського транспорту.

Відверто кажучи, під час прийняття закону я думав, що хтось з імпортерів локалізує техніку, а більшість переключиться на європейську чи піде в сегменти бізнесу, не пов'язані з публічними закупівлями. Але ні. Мій останній досвід спілкування з ринком свідчить, що переважна більшість постачальників реально проводять локалізацію.

В комунальній техніці невеликі відсотки локалізації забезпечуються через навісне обладнання - щітки, ківші, тощо. Це створило ринок навісного обладнання українського виробництва, і його виробники радіють новим замовленням.

Ті, хто мислить більш стратегічно, вже інвестують в виробництво машин, сміттєвозів, бульдозерів, комунальної техніки. Вони вже працюють над тим, щоб на наступні роки бути здатними досягти відсотку локалізації в 15% в 2023 році, 20% в 2024 році, і так поки не дійде до 40%.

Не всім імпортерам подобаються норми цього закону, але вони його виконують.

Закон про локалізацію на прикладі комунальної техніки запрацював рівно таким чином, як ми бажали, щоб він запрацював. Тобто ті, хто раніше імпортували техніку, почали її локалізувати. Українські виробники отримали більший і кращий доступ до публічних закупівель. І це добре. Тому що вони приносять державі більшу користь, ніж імпортери, створюючи робочі місця і платячи тут податки.

Так, є спроби обійти цей закон. Є компанії, які, наприклад, привозять в Україну турецькі автобуси і заявляють певний рівень локалізації, хоча цей автобус приїхав в Україну своїм ходом і реальної локалізації там нема. Ми зараз формуємо певний набір заходів для того, щоб притягати до відповідальності постачальників, котрі допускають шахрайство, і замовників, які свідомо купують укомплектований турецький автобус.

В Україні бояться слова "лобізм". Як вважаєте, наскільки важливо створювати репрезентативні органи для українського виробника, які просуватимуть важливі галузеві рішення? Наскільки це синхронізовано з європейською практикою, де давно існує інститут лобізму?

- В силу нашої історії українці не надто схильні об'єднуватись навколо творчих цілей, скоріш, ми єднаємося для протистояння ворогу, і в цьому ми не відрізняємось від інших країн. Ми зараз спостерігаємо в Україні те, що Фрідріх Ліст описував про процеси в німецькій промисловості в 19 ст.

Викристалізувати суть претензії може бізнес-спільнота, яка дає державі зрозумілого співрозмовника по обговоренню питань, що турбують промисловців. Тому виробники мають бути членами галузевих об'єднань і проявляти свою активність в рамках цих об'єднань, тоді держава зможе ефективно вести діалог стосовно питань, які турбують промисловців.

Індустріальні парки і ініціатива громад

Що ми маємо в держбюджеті на 2024 рік по індустріальним паркам, які зміни до 2022 року і довоєнного періоду? 

- В бюджеті на 2024 рік передбачений 1 млрд грн на розвиток інфраструктури індустріальних парків, такі кошти будуть виділені вперше - раніше ця стаття витрат не фінансувалась. Була спроба виділити їх з 2021 року на 2022, але через російське  вторгнення ці гроші перенаправили на потреби оборони.

На мою думку, уряд мав би використати ці кошти на інфраструктуру індустріальних парків - підстанції, лінії електропередач, газогони, промислову інфраструктуру, а також передбачити певні зобов'язання для компаній, які використовуватимуть ці кошти. Якщо індустріальний парк залучає фінансування від держави, він має нести зобов'язання у вигляді сплати податків, як це працює з грантами, або, що краще, зобов'язатись залучити принаймні два підприємства як резидентів індустріального парку.

Параметром надання державної підтримки для індустріального парку могло б стати співфінансування від громади. Це б демонструвало реальне бажання громади розвивати індустріальний парк на своїй території. З іншого боку – це збільшило б обсяг інвестицій в промислову інфраструктуру.

Також під час війни були запроваджені фіскальні стимули для резидентів індустріальних парків - пільга по імпортному миту, імпортному ПДВ на виробниче обладнання і право 10 років не сплачувати податок на прибуток за умови реінвестування в виробництво. Крім того, ми надали громадам право скасовувати і зменшувати до нуля місцеві податки на землю і на нерухомість під ІП, це доступний нам набір фіскальних стимулів.

Вже під час військового стану уряд дозволив громадам фінансувати будівництво інфраструктури для індустріальних парків з власних коштів. Зараз у громад є обмеження на капітальні видатки, їм заборонено робити значну частину капітальних видатків, але будівництво інфраструктури для ІП дозволено. Тому у разі, якщо громада має кошти і має бажання фінансувати на своїй території індустріальний парк, вона може це зробити без будь-яких перешкод.

Наскільки досконале законодавство по ІП, які можна додати антикорупційні запобіжники?

- Поки що практика розвитку ІП не виявила жодного порушення, яке потребувало б додаткових запобіжників чи змін законодавства. Норми підготовані досить якісно, в тому числі тому, що їх "виписували" фіскали. Вони боялися, що індустріальні парки дозволять ухилятися від податків, тому максимально позбавили підприємства можливості маніпулювати пільгами. Наприклад, імпортоване з пільгами обладнання повинно не менше 5 років використовуватися саме цим підприємством конкретно в ІП, інакше потрібно буде повернути державі обсяг пільг.

Війна сильно змінила українську економіку. Частина ІП і раніше не функціонувала, а зараз тим більше простоюватиме в ризикованих регіонах. Чи буде перегляд ІП і позбавлення частини з них цього статусу, та чи планується відкриття нових ІП в більш безпечних регіонах?

- Індустріальний парк є інструментом громади. Вона отримує шанс використати цей законодавчий механізм для активізації економічого життя на своїй території. Це не інструмент безпосередньої дії.

Тобто громаді дають вудку замість риби?

- Безумовно. Але якщо немає озера, то з однією вудкою нічого не спіймаєш, скільки не бігай по полю. Наприклад - в Україні є зареєстровані індустріальні парки з найближчою електричною опорою в 100 км від цього ІП. Чи є у нього шанси принести користь громаді там, де він знаходиться? Практично - ні, тому що інвестиції в побудову електромереж на таку величезну відстань будуть непідйомними для громади, а держава навряд чи може зараз виділити їй стільки коштів.

На даному етапі розвитку індустріальних парків я вірю в спроможні громади, які мають власні кошти і готові їх інвестувати в промислову інфраструктуру, а також мають достатній кадровий і організаційний потенціал. Така громада може отримати частину необхідної суми від держави і підсилити її своїми коштами. Що найважливіше, така громада буде працювати над залученням резидентів в свій ІП, бо навряд чи після появи ІП в реєстрі до нього звернеться велика транснаціональна корпорація з пропозицією побудувати свій завод.

Я вірю, наприклад, в великі громади на кшталт Львова, Вінниці чи Білої Церкви. Очевидно, що зараз Львів чи Вінниця, або, скажімо, Рівне, мають більше можливостей для розвитку ІП в порівнянні з Дніпром, де війна значно ближча. Хоча і в індустріальний парк в Дніпрі, звичайно, теж вірю. Нажаль, прилітає всюди, і більшість підприємців розглядає саме безпечні майданчики для інвестицій, успіхи на яких, я вважаю, ми побачимо незабаром.